Глиняни – невеличке містечко приблизно за 40 кілометрів на схід від Львова. Свого часу тут виготовляли килими, які здобули популярність і славу по всій Європі. Їх купували в Австралії та Америці і, врешті, вони отримали заслужене визнання в Україні. На початку цього року глинянський візерунковий текстиль внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Відповідний наказ підписав міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко.

На жаль, багато хто з наших сучасників не знає, що таке справжній глинянський килим, бо склали собі уявлення про нього на основі тієї продукції, яку виготовляли в радянський період. Побачити ті килими, які здобули славу й отримували нагороди на престижних виставках, можна у філії КЗ ЛОР  «Історико-краєзнавчого музею» – відділі ткацтва і килимарства в місті Глиняни. 

А вже зовсім скоро така можливість буде й у нашому місті: 14 липня в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького на просп. Свободи, 20 відкриють виставку «Глинянський килим – минуле чи майбутнє». Кураторами виставки є Ігор Кожан, Ігор Тимець, Марія Флейчук і Любава Собуцька. Це авторський проєкт Зеновії Шульги, яка впродовж кількох десятиліть має за мету не лише збереження спадщини, а й відродження килимарства в Глинянах, аби глинянський килим не став історією, не був тільки музейним раритетом, а щоби знову став тим знаним брендом, яким був 100 років тому, щоби килимарство в Глинянах знову стало живим промислом, який розвивається, виходить на ринок із сучасною високомистецькою і конкурентоспроможною продукцією та приносить користь місцевій громаді.  

Про килимарство в Глинянах, його історію успіху та причини занепаду, про збереження спадщини та відродження цього художнього промислу, а також про майбутню виставку Зеновія Шульга, професорка Львівської національної академії мистецтв, голова секції художнього текстилю Львівської обласної організації Національної спілки художників України, мисткиня і дослідниця килимарства в Глинянах, розповіла «Львівській Пошті».

Історія килимарства в Глинянах дуже цікава, але не така вже й довга. Воно було започатковане 1885 року.  І це не народний текстиль, а художньо-промислове ткацтво, яке дуже швидко здобуло світову славу, позаяк до його створення були залучені висококультурні люди, які добре розуміли виклики часу. 

Але мушу сказати кілька слів про передісторію та європейський контекст. У 1851 році в Лондоні під патронатом королівської родини відбулася велика виставка, яка поставила низку питань перед митцями. Мовилося про те, що внаслідок модернізації промисловості й машинізації художніх промислів як професійне, так і народне мистецтво зазнає змін, зокрема наївне мистецтво, яке продукувалося в нуртах народу і було биттям його пульсу, починає відходити на марґінес. Першими про це заговорили художники Вільям Моріс і Джон Рускін. Вільям Моріс заклав кілька робітень, де проєктували (і він сам) та виготовляли художні тканини. 

У нас в Галичині промоторами цього руху були такі ентузіасти: граф Володимир Дідушицький, який подарував Львову Природничий музей, Володимир Шухевич, дід Романа Шухевича, Володислав Федорович, котрі звернули увагу на народні художні тканини, які масово виробляли на теренах України. І саме Володислав Федорович у своїй школі-майстерні, яку заснував у рідному селі Вікно на Тернопільщині, в 1886 році започаткував ткання килимів як професійний художній промисел. Ці килими були високоякісні, вовну фарбували рослинними барвниками, до співпраці залучали спеціально навчених ткачів-килимарів. А показавши ті роботи на виставках, зокрема у Відні, дістав похвалу від самого цісаря Франца-Йосифа і подяку за відродження такого потужного промислу. 

Зачинателем цього художнього промислу в Глинянах був греко-католицький священник церкви Святого Миколая Филимон Решетилович. Саме він зреагував на ті рухи, які відбувалися в суспільстві Галичини в кінці ХІХ століття. У Глинянах на той час проживали українці, євреї і поляки, найбільше було українців, які потім розділилися на москвофілів і народовців. Проте не це було найбільшою їхньою проблемою, а визиски через відсутність власної інфраструктури та пияцтво – такі маленькі Глиняни мали 16 корчем, люди спивалися, поля пропивали. Тож найперше отець Филимон Решетилович 1880 року, щоб якось зарадити визискам, заснував у містечку «касу задаткову», яка переросла згодом в «Українбанк». Спершу сам був її керівником, потім передав управління зятеві Андрію Балтаровичу – народовцеві (в одній родині легко уживалися москвофіли й народовці), який, до речі, був надзвичайним посадником міста – за нього Глиняни стали єдиним містом в Галичині, де все діловодство було українською мовою. 

Отож у 1885 році священник позичає гроші з «каси задаткової», отримує субсидію від держави – 500 ринських корон, чималі на той час гроші, і закладає «Ткацьке товариство в Глинянах». Спершу там тчуть візерункові тканини, тканини для одягу, фартушки, заслони на вікна та двері, обруси, проте килимарства ще не знають. Постає потреба закласти ткацьку школу, з якої фактично бере початок художньо-промисловий текстиль та килимарство в Глинянах. Провадити її запросили видатного художника і технолога Івана Юрайду, який не тільки показав, як ткати на ремізних верстатах, але й на жакардових. Зокрема, популярним було жакардове зображення Матері Божої Ченстоховської, виконане в ткацькому товаристві Решетиловича. У 1894 році була відкрита Державна школа візерункового ткацтва в Глинянах (Krajowy wzorowy warstat tkacki w Glinianach) під керівництвом Івана Юрайди, і в тому ж році він  спроєктував для виготовлення на жакардових верстатах портрет Тадеуша Костюшка. Ці два невеличкі зображення 20х15 см були дуже популярними, їх продавали по всій Європі. Глинянський візерунковий текстиль почав швидко розвиватися. 

Але початок килимарства – окрема історія, яка варта фільму. Коли розпочалася підготовка до великої виставки у Львові, яка мала відбутися у 1894 році, отець Решетилович вирішив представити на ній килими, подібні до тих, які роблять у майстерні Федоровича. Заслав туди двох шпигунів, які мали підглянути, як тчеться той килим. Однак Федорович швидко зрозумів, що й до чого, і вигнав їх. Тоді Решетилович на ярмарку у Львові купив килим, який розпороли, щоб зрозуміти технологію, і виткали свій власний. Це було приблизно в 1890 році, яким і датуємо появу килима в Глинянах. 

Тож уся ця байка радянських мистецтвознавців, що це було народне ткацтво, не витримує жодної критики. Це відразу був професійний художньо-промисловий текстиль, який дуже бурхливо почав розвиватися в Глинянах. На відміну від Буковини чи Гуцульщини вівчарство не було тут поширене, тож вовну закуповували, і то високоякісну. На жакардових машинах ткали і капи на ліжка, і обруси, і бозна що, це було дуже прогресивно на той час. І на багаторемізних верстатах ткали одягові та інтер’єрні тканини, а також килими. 

Глинянський килим – це така річ, яку донині машина зробити не може, бо технологія вимагає людських рук.  Рахункова техніка закладного ткання дала змогу виготовляти що хочеш, але без високопрофесійного художника, який пильнує, аби колористика була на належному рівні, аби ткаля точно прочитала і правильно відтворила рисунок-патрон, це зробити неможливо. 

Тож до проєктування килимів запросили відомих художників. Одним із них був Едґар Ковач, який керував Вищою політехнічною школою, нині НУ «Львівська політехніка», був прекрасним художником, який проєктував і художні тканини, і інтер’єри. До речі, василіянський храм у Жовкві спроєктував саме він. Свого часу в Закопаному керував деревообробною школою, і там теж була школа, де дітей вчили килимарства. 

Глинянські ткачі, показавши свої роботи на виставці 1894 року у Львові, одержали дуже багато замовлень, і Глиняни почали розвиватися як осередок килимарства. 1910 року поляки створили своє «Польське ткацьке товариство в Глинянах» під керівництвом Михайла Ратушинського, який працював інструктором у ткацькій школі, при якій були майстерні, в яких виготовляли килими на продаж. Так було до 1914-го, поки не вибухнула Перша світова війна, яка все зупинила.

А новий злет почався з того, що 1921 року Михайло Хамула прийшов у гості до свого сусіда Теодора Ладичка і сказав: «Дозику, тут держава так тано продає будівлі ткацької школи, може, я б то купив і крутив там кіно». А сусід порадив: «Хто тобі по війні піде до кіна, ліпше тчи килими». «Та я не вмію, хіба би ти мені поміг», – запропонував Хамула. Тож разом і взялися до справи – підприємець Михайло Хамула, який узяв позику в євреїв, і Теодор Ладичка, вишколений фахівець із килимарства. Проте виткали вони перші 50 килимів…і ледве продали. Я пояснюю це тим, що змінилася мода, смаки. Однак під вправним керівництвом справу вдалося вивести на новий рівень, і Хамула дуже швидко став мільйонером завдяки тому, що зумів відчути віяння часу. Виставка в Парижі 1925 року дала таке поняття, як артдеко. Андрей Шептицький дав гроші Олексі Новаківському на створення української академії мистецтв. І ця академія виконала своє завдання: всі учні, які вчилися на цьому мистецькому відділі підпільного університету, фінансованому Митрополитом, стали видатними митцями світового рівня. Багато з них долучилися до створення узорів для фабрики Михайла Хамули. 

Тоді інші, надихнувшись його успіхом, почали закладати свої підприємства – Степан Галан, жінки єврейських правників, які жили в Глинянах, поляки. Два-три верстати, і вже закладають килимарню. Так у Глинянах та в окрузі почалася конкуренція, що спровокувала у Європі так зване «килимове шаленство». Ткацькі майстерні створювали у Кракові, Варшаві, Закопаному, і всі ці осередки між собою контактували, співпрацювали. Тож не дивно, що в Глинянах є узори килимів, які так і називаються – закоп’янські. Варто нагадати, що осередок в Закопаному тісно співпрацював з Краківською академією мистецтв, і гроно видатних польських митців брали участь в проєктуванні килимів, які ткали й у Глинянах. 

Ось чому глинянські килими донині, зокрема в Польщі, є дуже популярним брендом. Вони брали найвищі нагороди на виставках в Нью-Йорку, Мілані, Познані. Їхня якість була дуже високою, бо вовну для них купували в Бєльську із Аргентини та Австралії, високої якості, фарбували її високоякісними німецькими барвниками, а проєктували килими видатні митці. Зокрема, Хамула пише, що його килими – це «льоката капіталу», бо виткані з дуже доброї вовни, каляндрованої (її не жерла міль), за зразками видатних українських митців. І називає їх: Мирон Левицький, Микола Буртович, Василь Дяденюк, Павло Ковжун, Василь Цьонь. 

Василь Цьонь – це надзвичайна постать у нашій культурі. Він народився недалеко від Глинян, закінчив ткацьку школу в Глинянах, а потім Державну промислову школу у Львові, з 1920 року викладав там килимарство. Разом із Дідушицькою та Камілою Юрайдовою, дружиною згаданого Івана Юрайди, вони заснували цілу школу килимарства. Він був теоретиком і практиком та створив низку проєктів килимів, які, на жаль, не є відомими сьогодні. Моє дослідження цього періоду дало змогу не тільки ідентифікувати, що це роботи Василя Цьоня, а й простежити розвиток. Коли в роботах 1905 і 1906 років є наслідування азійських килимів, що були модними на той час у Європі й дуже пасували до тогочасних меблів, але були дуже дорогі, Глиняни створили їм потужну конкуренцію, потихеньку витіснивши з ринку збуту не тільки в тодішній Польщі, а й у всій Європі, Австралії, Америці. То вже з починаючи з 20-их років, коли грянув новий стиль, глинянські килими змінили узори, стали зразком українського модерну, артдеко, кубізму, футуризму, експресіонізму тощо – такі надзвичайно гармонійні в кольорі, в пропорціях і дуже національні.

Глинянські підприємці купували узори не лише в художників Львова, а й Кракова, Варшави, в найвидатніших польських митців, серед яких Софія Стриєнська, Юзеф Чайковський, Галина Карпінська-Кінгтоф, Владислав Стшемінський та інші. 

Так тривало до 1939 року, коли прийшла ця вошива погань зі сходу – так звані «освободітєлі», які визволили нас від хліба, масла, сметани і стодол. У той час на фабриці Хамули працювало аж 500 ткачів. А ще була доволі велика фабрика Степана Галана та інші килимарні.  Вони давали працю великій кількості людей. Килими були дуже дорогі. Але Глиняни і округа, лежачи на перехресті торгових шляхів, маючи землі, які називали золотою долиною, не були бідні, тож килими були в кожній хаті. Тоді казали: «Ті глинянці такі зарозумілі, в них килими не тільки на стінах висять, вони по них ходять». 

Отже, в 1939 році «освободітєлі» організували на фабриці збори, викликали Михайла Хамулу і сказали: «Ось це павук, який п’є з вас кров і наживається на вашій праці, тож мусите вигнати його з фабрики і вибрати собі достойного керівника». Проте совєцька пропаганда цього разу не спрацювала, і люди обрали Хамулу. Однак він розумів, що при цій владі толку не буде. Коли вибухнула війна і прийшли німці, то теж пограбували фабрику. А коли знову наближалися «освободітєлі», він вирішив утекти з жінкою та донькою на Захід. Один його син загинув в УПА, другого теж спіткала гірка доля. Обидва були пластунами, мали активну позицію. Дорогою жінка померла. В книжці «Глиняни – місто моїх килимів», виданій у 1968 році, він розповів про розвиток килимарства в Глинянах і свою історію успіху та серед іншого згадав, як на біржі праці в Америці зустрів земляка з Глинян, який не повірив, що він – Хамула, мовляв, Хамула мільйонер, а ти сидиш на біржі праці.

Коли ця шваль прийшла сюди, кострища з рисунків горіли ночами, а як дізналися, що Ротфельдова вдома ткала килими – Сибір. Зі всіх фабрик створили одну, яка називалася «Перемога», але то була перемога насамперед над якістю й естетикою. Відразу була установка: навіщо стільки імен, навіщо купувати узори? Це непотрібні видатки, досить одного художника, який пропрацював там майже 50 років. І хоч він був чудовий чоловік із трагічною долею, зробив низку добрих рисунків, але що може випродукувати одна людина, сидячи на тому самому місці пів століття й не маючи того європейського вишколу, який мали художники до війни? Зрозуміло, що та продукція стала нецікавою. Дуже поганою була й сировина: за вовну брали очоси з-під верстатів і додавали нормальної вовни. Такою ж поганою була фарба, яка облазила, та й рисунки були абиякі, ніхто не утруднювався тим, щоби дбати про добір кольорів, їх гармонійне поєднання. І глинянське килимарство стало дуже примітивним, неякісним, але видавалося за народне. Народне теж може бути дуже гарне, але в пріоритеті була не краса, а план. За місяць ткаля мала зробити чотири килими. Тож у підсумку це був набір із кількох пасів, часом доволі широких, та вузьких нескладних візерунків. І ці килими, зокрема так звані «гуцули», практично витіснили все інше. Власне ці «гуцули» – це абсолютно азійська схема рисунка килима, це привнесена традиція, яка в нас була «перемелена» і прижилася в народних узорах. Але тут відбулося таке спрощення, що про естетику не було й мови. Так тривало на цій фабриці, допоки існував Союз.

Працювала на цій фабриці і я. Сама я родом з Глинян, і те, що я вступила до Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва саме на відділ текстилю, було продиктоване моїм походженням та враженням від тих килимів, при яких я виросла. А виросла я при килимах найвищої кляси. Мої родичі не були бідні, тож килимів у родині було багато, дуже красивих. І це сформувало моє уявлення про глинянські килими. І коли я закінчила інститут і пішла працювати за скеруванням на фабрику художніх виробів «Перемога», то мене одразу почало тіпати. Я була молода, вихована Володимиром Овсійчуком і Борисом Возницьким, Ігорем Боднаром і Єлизаветою Фащенко, Мартою Токар, які мали позицію мистецької красоти, а тут таке воно мені було примітивне, таке погане… І ось я бачу в столі головного художника фабрики Василя Карася альбомчик із якимись рисунками. Попросила дозволу подивитися. Спершу до мене не дійшло, що я тримаю в руках. А там – красота! Далі відбувся такий діалог: 

– Василю Петровичу, а що це таке? 

– Це буржуазне занепадницьке мистецтво.

– Воно вам треба? 

– Можете забрати. 

– А у вас ще таке є?

– Є, на стриху.

Прошу дозволу і йду на стрих. Поміж пічними трубами серед іншого мотлоху знаходжу дві пачки рисунків, скручених дротом. Принесла, сіла роздивлятися і знову питаю: 

– Василю Петровичу, вам то треба?

– Не треба, це буржуазне занепадницьке мистецтво!

– Дайте мені то.

– Бери.

Так я стала власницею великої кількості проєктів, які були зроблені найкращими українськими і польськими мистцями. Розібратися з цим скарбом було для мене дуже складним завданням, бо треба було не один раз розкласти їх на підлозі й почати сортувати за стилями: ось це – сецесія, це – артдеко, це – український модерн, а це – футуризм. На жаль, Хамула ніде не вказував автора, був лише фабричний номер. Тож інтуїтивно за стилем я почала виловлювати, хто міг їх створити. 

У 1991 році  постала незалежна Україна, замріла надія відродити глинянське килимарство в тій славі, яку воно мало до совєцьких часів. Ще перед здобуттям незалежності, в час бурхливого національного відродження й інтересу до України та її культури нашої діаспори я організувала виставку «Текстиль, кераміка, скло», а також проєкт «Декоративне мистецтво Львова». 

Іноді ідея виникала дуже спонтанно. В 1990 році ми слухали «Радіо Свободу», і я почула, що лікарі, об’єднані в Світову федерацію українських лікарських товариств (СФУЛТ), матимуть дві великі конференції у Львові та Києві. Тоді при Українському фонді культури, яким керував Еммануїл Мисько, було творчо-виробниче підприємство «Ґердан», яким керував колишній голова Товариства Лева Орест Шейка. А ще там були Марія Білашова, донька художника Красневича, учня Новаківського, і я. Нас було троє, ми намагалися організовувати свою роботу і з комерційної точки зору, тож я запропонувала зробити до цієї нагоди виставку. 

Звернулася в колишній музей Лєніна, тепер це Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, там уже діяла виставкова зала, але сказали платити за оренду. Я тоді могла собі це дозволити, бо свого часу зробила дуже багато костюмів для сцени. До речі, серед них і костюми для знаменитого хору імені Верьовки, для якого я розробила 50 жіночих строїв з усього замовлення, над яким працювало нас четверо. Там було 150 етнографічних костюмів, жоден не повторювався. Нас навіть висували на Шевченківську премію 1988 року. Ми тоді здобули неймовірний досвід, навчилися нових текстильних технік, попрацювали у фондах найбільших музеїв України, все було профінансоване. Це дало змогу брати й інші замовлення. І коли СФУЛТ їхав до Львова, я мала гроші, бо робила замовлення для Прикарпатського державного хору, тож ми орендували й заставили все приміщення на другому поверсі. А на самій виставці поставили верстат, я приходила туди ткати килими. І тут же їх купили, причому за дуже добру ціну. 

У 1991 році я знову організувала виставку і знову виставила глинянські килими, бо, працюючи на фабриці й маючи гроші, замовила килими і продала на виставці за вищою ціною, аніж фабрика продавала свої. 

Сама фабрика тоді вже була приватизована, було створене закрите акціонерне товариство «Глинянські килими». Ще в 1991 році Орест Шейка, Ігор Кожан, тоді завідувач виставковою роботою Національного музею у Львові, і я поїхали до тодішнього директора фабрики і попросили один цех, щоб ткати килими. Але нам відмовили, бо, мовляв, ще хтось заробить. Однак помалу фабрика почала вмирати, бо коли відкрили кордони, то та, по суті, радянська продукція не могла бути конкурентною. А вже у 1996 році фабрика в Глинянах остаточно занепала. Багато хто казав, що її знищила Україна. А я стверджувала і стверджую, що фабрику знищила не Україна, а непрофесіоналізм тих, що взялися нею керувати! 

Я дуже щаслива, що вдалося зібрати для нинішнього Національного музею ту досконалу колекцію, яка зараз зберігається в його фондах. Це водночас була спроба порятувати фабрику. А було це так: 1993 рік, каже мені моя мама Галина Галан: «Килими в хатах дуже чорніють, бо палять вугіллям, то було б добре їх позбирати». Я пішла до Національного музею у Львові та запитала в директора Андрія Новаківського, чи є у фондах глинянські килими. «Є один, – каже, – «Сонце». Я запропонувала купити, на що почула у відповідь: «Я би був радий, але нема готівки».   

Тоді я пішла на фабрику до директора: «Тут прийдуть люди із сіл, з Глинян, і пальчиком в альбомі покажуть, який килим ти маєш виткати. Люди то заберуть, а заплатить за це музей». А відтак ходила по людях і вибирала килими – не будь-які, а добре збережені, не діряві, з гарним рисунком. І в такий спосіб нині Національний музей у Львові має досконалу колекцію з кількох десятків глинянських килимів, а також фартушків, килимових подушок тощо. І все це буде також представлене на виставці, яка відбудеться цього місяця. І дуже хотіла б, щоби було зазначено, що ця колекція зібрана Зеновією та Ігорем Шульгами. Тоді нам у машині розбили скло, і ми з покійним чоловіком санками звозили ті килими й дали музеєві шанс записати ту велику історію, до якої належить глинянське килимарство.

У 1996 році знову прийшов директор: «Зеню, рятуй килими!» Я мала тоді «жигуля», посадила в нього своїх колежанок – Лесю Приведу і Наталку Паук та й поїхала в Глиняни. Кажемо майстрам, що зробимо малюнки, ви їх витчете, а ми виставимо їх у музеї. Знову я пішла до директора Національного музею, тоді ним був Василь Откович, і сказала, що треба задля порятунку зробити виставку. «Та де там, – каже він, – план на два роки, нема місця» – «То дай мені хол». І це була геніальна ідея, бо хол не минув ніхто, килими бачив кожен, хто прийшов у музей. Це було маленьке диво, свіжий подих. Домовилися так, що ми робимо рисунок, фабрика тче 10 штук, і всі отримують заробіток. Відкрили ми виставку «Відродимо глинянський килим» саме на День Незалежності – 24 серпня 1996 року, а 28 серпня мене покликали «на ковйор»: «Ти казала все продасться, а не продається, ти аферистка, а я вклав стільки грошей!» У що вклав, у афішу?! Бо ткали з моєї вовни, він дав тільки ткачів, яким треба було заплатити з проданої речі. Кажу: «Зачекай, хай повисить трохи». І що ви думаєте? За пару днів килим менший, який коштував 120 гривень, і більший за 180 гривень продавалися по 2-2,5 тисячі. І що зробив директор фабрики? Закрив виставку. Я кричала ґвалт, та килими тільки-но почали продаватися…

Тоді я організувала у Києві в Українському домі, дякуючи Ніні Саєнко, яка була в ньому кураторкою, конференцію і велику виставку, і знову почала говорити, що Глиняни можна врятувати. Але основні фонди в руках людини, яка поняття не має, як той килим ткати і як його продавати, не знає, що таке менеджмент.

Тоді в 1997 році я організувала семінар «Фарбування природними барвниками» і виставку в Музеї етнографії.

Відтак у 1998-ому в Палаці мистецтв – великий міжнародний симпозіум «Екологічний ракурс», відтоді майже щороку організовую під патронатом Національного музею і його директора Ігоря Кожана під цією назвою пленери й наукові конференції, а також виставки, і не тільки в Україні. Це дало результат – глинянське килимарство не перестало існувати після занепаду й закриття фабрики, а торік мистецтво глинянського візерункового текстилю внесли до Переліку нематеріальної культурної спадщини України. І це добрий поштовх, щоб глинянське килимарство розвивалося. Документи подавав Ігор Тимець, директор КЗ ЛОР «Історико-краєзнавчий музей», філією якого є відділ ткацтва і килимарства в місті Глиняни. 

У 2016 році виходець із Глинян, підприємець Олег Гураль та міська рада Глинян виграли європейський грант (пів мільйона євро) і відремонтували стару школу з метою відродження глинянського килимарства. Директор КЗ ЛОР «Історико-краєзнавчого музею» Ігор Тимець доклав зусиль, щоби музей в Глинянах постав. Почали збирати килими для експозиції, залучили науковців Ірину Пилипів, Ольгу Новак, мене та інших до створення музею. Поставили ткацькі верстати, але верстати самі не тчуть, тчуть люди, які мають знання і вміння. Тому в 2021 році професорка, докторка економічних наук Марія Флейчук профінансувала проєкт із відродження килимарства в місті Глиняни.  

Перший килим був витканий за моїм проєктом, зробленим ще 1982 році. Зараз він «прогуляв» усю Європу. Проєкт «Екологічний ракурс» дав мені контакти з найліпшими художниками, зокрема поляками. І до наступної виставки в Національному музеї у Львові, яку відкриють цього місяця, ми тчемо роботи і за їхніми проєктами, і за моїми, робимо реконструкції за старими зразками. На цій виставці можна буде побачити всю історію килимарства в Глинянах від початків до сьогодення і ту колекцію, яку ми зібрали з чоловіком, і сучасні килими та реконструкції.

Було вже кілька виставок, зокрема в Лондоні, Варшаві, Лодзі, Новому Томислі, де я виступала як художниця-виконавиця, виткала дві роботи і за одну з них двічі дістала високу нагороду – MAST HAVE за 2021 і 2022 роки – глинянські килими знову були найкращі! 

Торік і цього року вже відбулися виставки глинянських килимів у Лодзі, Новому Томислі, планується велика виставка «Глинянський килим, тканина, вбрання» в польському Радомську, де візьмуть участь видатні мистці сучасності з України та Польщі. Авторами цього проєкту є видатна польська мистецтвознавиця з Лодзі Аліція Возняк, яка більш ніж 10 років пропагує українську культуру в Польщі у межах проєкту «Відрізняємося одягом. Гуцульщина – традиції і сучасність», і я від України – професорка ЛНАМ Зеновія Шульга.

Європа знову хоче наших килимів, бо глинянський килим – це твір мистецтва. 

Хочемо відродити в Глинянах школу ткацтва, бо бракує професійних ткаль. Маю кілька таких, дуже професійних, але вони вже у віці. Тому вирішили разом із Марією Флейчук підготувати молодь. Є згода місцевої влади, нам дають дві кімнати в колишній ткацькій школі – починаємо готувати ткачів. Вважаю, що це революційний крок, який дасть Глинянам змогу знову стати на стежку продукування художніх тканин, серед яких килим займає чільне місце. Є змога вчитися килимарства і тут, у Львові, у нас на кафедрі текстилю, у Львівському коледжі ужиткового мистецтва імені Івана Труша. 

Це дуже цікавий феномен, який теж буде представлений на цій виставці. Коли на Україну торік в лютому відкрито напала російська шваль, до мене одразу ж подзвонила Ізабелла Строняс, видатна художниця, професорка Академії образотворчого мистецтва імені Стшемінського в Лодзі, яка є учасницею нашого проєкту «Екологічний ракурс» і племінницею Михайла Ратушинського з Глинян, і запитала: «Зеню, може, тобі треба грошей, може, мусиш десь утікати, може, треба що їсти?» Кажу їй: «Дорогенька Ізо, мені нічого не треба, нам бракує маскувальних сіток і матеріалів, щоб їх плести. От якби ви помогли нам із тим…» 

Із перших днів війни й донині в Академії образотворчого мистецтва імені Стшемінського в Лодзі у виставкових залах поставили рами і роблять сітки. І ця професорка Іза щотижня закидає в машину чи автобус вже готові сітки й матеріали, з яких плетуть сітки тут: і в нашій академії мистецтв, і в Глинянах, і в деяких інших осередках. Цей проєкт називається «Килими, що воюють». Скільки тих сіток, скільки тої матерії, важко порахувати. Логістикою цього процесу займається моя донька Олеся Дацко. Відправляє сітки на фронт, а також фарбує для сіток тканини. До речі, осередок в академії дуже потребує вправних рук для їх плетіння! 

«Килими, що воюють» – так називатиметься і розділ виставки, де будуть представлені роботи, виткані в Глинянах, присвячені цій тематиці, за проєктами Ізабелли Строняс, а також Марека і Дороти Саків, Анджея Стенпака, Галини Забашти, Наталії Дяченко-Забашти, Люби Городник та інших, які дуже нас підтримують у часі війни. 

Так ми матимемо новий виток історії. Як колись українці та поляки створили оте маленьке диво під назвою «глинянський килим», так і тепер вони не тільки його намагаються зберегти й розвивати, а й дуже допомагають, підтримують нас у нашій боротьбі.