Щороку навесні чи на початку літа в кожній парафії УГКЦ відбувається святкова подія – діти приступають до першої Сповіді та урочистого Причастя. Цю подію можуть приурочувати до якогось великого свята чи храмового празника, але й сама вона вже є святом для дітей, родини, всієї церковної спільноти. До цього дня готуються як діти, так і батьки.

Про те, що і як ми святкуємо під час цієї урочистої події, як до неї готуватися, як подолати страх і хвилювання дитини перед першою Сповіддю, «Львівська Пошта» запитала організатора катехитичної програми для батьків, діти яких готуються до першої Сповіді при парафії Софії – Премудрості Божої УГКЦ, працівника Деканату душпастирських справ Українського католицького університету отця Володимира Гриба. 

– Кожен християнин покликаний до участі в Святих таїнствах. Перші три таїнства – Хрещення, Миропомазання та Євхаристію ми називаємо таїнствами християнського втаємничення. Хрестимо й миропомазуємо дітей тоді, коли вони ще не є свідомими, і відтоді причащаємо. А от до першої Сповіді вже готуємо їх тоді, коли вони здатні розрізняти добро і зло, приблизно у віці від семи до 10 років. 

Особливим у житті дитини день урочистого Причастя робить те, що вона вперше приступає до нього після першої Сповіді, якій передувало приготування. Це день усвідомлення того, що вона може вибирати між добром і злом та покликана постійно жити Святими таїнствами, які встановив Ісус Христос. Дитина після курсу катехитичних зустрічей вже здатна пояснити, чому вірить у Бога, що їй ця віра дає і на які фундаментальні питання її життя Церква може допомогти знайти відповіді. До цієї події готується не тільки дитина, а й уся сім’я.

– Як на мене, це черговий етап євангелізації сім’ї. Коли ще як наречені батьки готувалися до подружжя, на передподружніх науках отримали певну формацію, але минув час, змінилися обставини, їхній спосіб мислення та сприйняття, й інші питання вийшли на передній план. Тож коли їхня дитина готується до першої Сповіді та урочистого прийняття Євхаристії, батьки мають нагоду ще раз застановитися над тим, що для них є християнство і як передати дітям цінності та спосіб життя, які воно пропонує. 

Тож не тільки сама дитина трошки більше пізнає свою віру, але й її батьки. Наприклад, у нашій парафії цього року відбувається не лише курс приготування для дітей, а й зустрічі для батьків, бо в них також є багато запитань, на які вони шукають відповіді. Для прикладу, їм може бути складно пояснити певні моменти християнського життя своїм дітям. Тому для батьків є цінним цей час, бо вони готуються, пізнають і по-новому переосмислюють свою віру та життя Святими таїнствами

– Ми святкуємо кожну Євхаристію, бо вона є можливістю взяти участь у Божому житті. Зрештою, саме вона і є християнським способом святкування. Так ми виконуємо заклик Ісуса: «Прийміть і їжте… Пийте з неї всі…» І це не порада, а заклик. Тому Євхаристія – це завжди святкування, момент єднання спільноти та особливого діалогу з Богом. А якщо мовиться про конкретний день, коли діти приступають після завершення формаційного курсу і першої Сповіді до Пресвятої Євхаристії, то він є святом для цілої спільноти, яка радіє з того, що маленькі християни ближче познайомилися зі своєю вірою і вже готові розрізняти добро і зло, свідомо обирати добро і далі жити християнським життям. Це день, який показує зростання християнської спільноти через входження нового покоління у свідоме християнство.

– Завдання Церкви – створити умови для того, щоби діти мали можливість зростати у вірі, пізнавати її, а також для батьків, щоби для них цей час теж став нагодою зростання і пізнання своєї віри, щоби хресні батьки могли ще раз зрозуміти свої обов’язки і відновити своє покликання. Покликання хресних не так у тому, щоби принести подарунки, як у тому, щоби впроваджувати в християнське життя, не тільки молитися за своїх похресників, але й бути для них прикладом християнського життя. Тому хресні батьки, якщо не живуть таїнствами, саме в час приготування до цієї події похресників мають нагоду переосмислити своє життя, підтримати дітей і «перезавантажити» свої стосунки з Богом.

– Роль дітей – відвідувати катехитичні зустрічі, уважно слухати, виконувати домашні завдання, ставити питання, щоби цей шлях пізнання не був одностороннім, щоби дитина могла прояснити для себе ті питання, яких вона не розуміє. Батьки – рідні та хресні – повинні заохочувати дитину своїм прикладом і на ділі будувати більш зрілі стосунки з Ісусом.

Але хочу нагадати, що у вихованні дітей, зокрема у вихованні у вірі й християнському способі життя, Церква старається допомогти батькам, але ніколи не зможе їх замінити, бо першими апостолами для дитини є саме вони. Тому для мене як для священника завжди є ключовим, щоби сім’я в перші роки життя дитини створила для неї добру базу цього приготування, щоби батьки практикували участь у Святих таїнствах і розуміли, як важливо перебувати в храмі, мали потребу молитися. Тоді дитина, якщо бачить такий спосіб життя, чує катехитів, які пояснюють, наскільки це важливо, може справді свідомо ввійти у життя Церкви. Основним завданням є не просто відбути якусь подію, відсвяткувати, а включити молодого члена спільноти у постійне життя завдяки таїнствам Сповіді та Євхаристії. 

На жаль, треба сказати, що нині цей правдивий сенс здеформований. Дуже часто роль батьків зведена до того, щоби відправити дитину на катехизацію, придбати святковий одяг, організувати святкування.

– У нас на заході України склалася традиція по-особливому вдягати дітей на це свято: дівчат – у красиві сукні, хлопців – у костюми або ж в українські строї. Якщо мовиться про центр та схід України, то там цьому зовнішньому аспекту можуть не надавати такого значення, як тут. Але поза тим зовнішнім завжди є внутрішнє приготування й усвідомлення, здобуття сенсу того, що ти робиш. Так, має бути гарний одяг, щоби підкреслити особливість моменту, але він не може замінити сенсу і того, що християнин покликаний так жити не лише цього дня, а постійно приступати до таїнств Сповіді та Євхаристії. Тому я надаю більшого значення сенсу, аніж атрибутам, бо Бог дивиться не на те, як ми вдягнені, а на стан нашого серця і наше бажання бути з Ним у єдності. Переконаний, що добрі традиції варто підтримувати й розвивати, але ними ніколи не можна замінити сенсу.

Якщо надмірний акцент на атрибутику – це погано. Але й якщо наголошується тільки на навчанні, а воно не увінчується якимось урочистим зовнішнім святкуванням, то це теж недобре, бо і діти, і батьки не мають нагоди відчути, що наше християнство є святом, яке варто відзначати. Це як весілля: наречені вдягають найкращий одяг, щоби показати, що вони входять у новий спосіб життя і що цей спосіб життя вони вибирають з радістю та усвідомленням, мають потребу розділити цю радість святкування з близькими.

– Саме так. Внутрішнє приготування вимагає тривалішого періоду навчання і дозрівання, а зовнішнє зводиться більше до того, що ми замовляємо фотографа, дбаємо, щоби діти мали гарний одяг (дівчата – віночки), свічечки, щоби всі святково виглядали, щоби не тільки в храмі, а й у родинному колі можна було відсвяткувати цю подію. Зовнішнє приготування є легшим, сьогодні можна випозичити одяг, причому відразу на всю групу, можна придбати всі атрибути, і хоч це все не є найважливішим, воно підсилює особливість моменту. Зовнішнє в день першої Сповіді має відображати радість внутрішньої готовності. Усі атрибути конкретизують, роблять видимою значущість події, урочистість моменту готовності жити з Богом.

Найважливіше в приготуванні до першої Сповіді та урочистого Причастя – не замінити сенс і впровадження в християнську спільноту дітей лише зовнішніми атрибутами, а підтримати дитину в її пізнанні Бога, у тому, що вона зараз починає нові, більш свідомі взаємини з Ним. Ніколи не можна замінювати внутрішнє зовнішнім, а якщо є така можливість, то варто продовжити катехитичне навчання, надихати дітей власним прикладом. Бо якщо це буде якимось відірваним однорічним курсом без фундаменту і без продовження, то це не матиме жодного ефекту. 

– Насамперед запитав би, чи приступала ця дитина до Євхаристії. Бо якщо не було такої практики, дитина не бачила її в батьків, своїх ровесників, то це може бути просто страх нового досвіду, страх робити щось, чого раніше ніколи не пробувала. Тому потрібно пояснювати, що це є прийняття Бога, а Він – найбільше Добро і Любов, перебуваючи з Ним, ми будемо щасливі, що би не сталося. 

Або ж може бути таке: часто батьки намовляють маленьких дітей прийняти Причастя: «Іди, візьми хлібчик», «Іди, запричащайся хлібчиком». І коли ті стають дорослими, саме так і сприймають Євхаристію. Але треба змалечку пояснювати, що це сам Ісус Христос під видом хліба і вина, що Він добрий, хоче прийти в твоє серце, твоє життя, тому варто прийти і прийняти Його. Був випадок, коли мама постійно вмовляла дитину піти до священника, і той дасть «хлібчик». І одного разу священник, почувши це, сказав: «Я не маю хлібчика, я маю доброго Ісуса. Чи ти хочеш прийняти в своє життя доброго Ісуса?» І дитина радо сказала: «Так, хочу». Це теж про сенс, як батьки розповідають дитині про Євхаристію, що пропонують їй прийняти – «хлібчик» чи живого Бога.

А щодо ролі хресних батьків у переконуванні, то Церква наголошує, що головним критерієм вибору хресного батька і матері є їхній християнський спосіб життя. Бо якщо хресний чи хресна не живе християнським життям, а в один день прийде і буде переконувати дитину, що їй треба відбути цей день, це не матиме відгуку в неї. Тому головна місія хресних батьків – свідчити для свого похресника, що життя з Богом є покликанням кожної людини, що таке життя є добрим і щасливим. 

– Насамперед батькам і особам, які готують дитину до першої Сповіді, треба намагатися зрозуміти, перед чим саме вона має страх. Бо це може бути боязнь священника як такого, як незнайомої людини. Страх може полягати і в тому, що дитина не знає, як приступити, боїться зробити щось не так. Або ж у чомусь іншому. Якщо це страх перед особою священника, то можна запросити його на одну із зустрічей, щоби він поговорив з дітьми, налагодив із ними контакт, побавився в якусь гру, щоби вони його сприймали не як якусь загрозу, а як знайому особу, як приятеля, який не бажає їм зла, який завжди готовий з ними побавитися, подружитися, вислухати їх. У нашій парафії ми організовуємо поїздку до Жовкви і Крехова. Сподіваюся, під час неї діти теж матимуть нагоду ближче познайомитися зі священником. 

Якщо це боязнь зробити щось не так, то це можна пропрацювати. Навіть у молитовнику «Прийдіте поклонімся» можна знайти «інструкцію». А назагал можна пояснити: приходиш, вітаєшся, кажеш, що це перша Сповідь, можеш сказати, що хвилюєшся, і попросити допомогти, якщо десь розгубишся. Найважливіше створити довіру, аби дитина розуміла, що навіть якщо вона щось забуде, священник завжди підтримає її. А про те, що вона розповість на Сповіді, нікому не розкаже. Навіть можна «потренуватися», не називаючи гріхів. Також треба сказати, що завершити Сповідь варто словами: «За всі гріхи жалію, обіцяю виправитися, прошу про покуту». Якщо дитина знатиме, як почати, знатиме, що треба назвати всі свої гріхи, знатиме, як закінчити Сповідь, це суттєво зменшить її страх і небажання приступати до неї. 

– Раджу батькам ділилися з дитиною досвідом, особливо коли вони відчувають, що дитина має страх. Можна розповісти про свою першу Сповідь і свої переживання, як усе відбулося, що священник не сварив, а пояснив, що Господь чекає на нас, щоби простити нам наші гріхи. Тобто пояснювати дитині і завжди готувати через свій особистий приклад.

Основний фокус у цей день – на Сповіді дітей, але дуже гарно, коли в цей момент і рідні батьки, і хресні також приступають до Сповіді. Це для них не перша Сповідь, а одна з нагод примиритися з Богом і водночас засвідчити, що це не є щось виняткове, що належить у цей день робити дітям, а нормальна річ, яку кожен, хто називає себе християнином, практикує. Це також нагода під час Євхаристії відчути єдність цілої сім’ї, а для хресних підтримати свого похресника.

І дуже дивно, коли самі батьки приступають до Сповіді майже з таким самим сприйняттям, як діти, бо роблять це раз на рік чи й рідше.

– Раджу скласти такий список. Це теж суттєво знизить рівень стресу. Не завжди дитина може конкретизувати свій гріх, тому варто їй у цьому допомогти. Не диктувати, звісно, що саме дитина має казати, а пояснити, що вносити до того списку, а що ні. Дорослі можуть запропонувати своєрідний питальник чи перелік можливих гріхів, з яких дитина обере те, що стосується її: чи взяв щось чуже і не повернув власникові, чи був уважний на літургії, на молитві. Можливо, це допоможе і пригадати щось своє, чого нема в запропонованому переліку. Такі конкретні запитання допоможуть докладніше пояснити, чого від нас вимагають Божі заповіді.

Дитина може взяти цей список на Сповідь, однак мусить сама назвати свої гріхи, за потреби підглядаючи у «шпаргалку». Після Сповіді цей список потрібно знищити. 

– Бо є п’ять умов доброї Сповіді, про які дитина, як і кожний дорослий християнин, мусить знати: зробити іспит сумління, щоби пригадати свої гріхи, збудити в собі жаль за них, визнати (назвати) їх перед священником, постановити виправитися (або хоча б мати прагнення більше їх не повторювати), виконати покуту (завдання, яке дає священник). Тільки така Сповідь буде дійсною.

– І дорослі, і діти мають знати: якщо ми на Сповіді забуваємо назвати якийсь гріх, то при наступній Сповіді на початку мусимо сказати, що на останній забули сказати те чи те, а відтоді згрішили… Не потрібно панікувати, якщо про щось з легких гріхів забули розповісти. Це можна виправити, але ніколи не можна щось свідомо приховувати через той же сором, тоді краще не йти до Сповіді взагалі, бо це святотатство, ще один важкий гріх. Тобто, якщо забуваємо сказати про легкі гріхи, це не страшно, можна сказати про них на наступній Сповіді. Але якщо забуваємо сказати про важкі гріхи, то краще ще раз приступити до Сповіді, а вже тоді причащатися.

– Важкий гріх – це той, який є свідомим порушенням Божої заповіді: будь-якої з десяти, церковних заповідей (наприклад, не пошанування батьків, крадіжка, неправдиве свідчення на ближніх або ж гучні святкування в часі посту). Важким гріхом є кожен вибір зла, який ми робимо свідомо, коли хочемо когось скривдити, образити, коли в своєму серці даємо підтвердження на те, щоби вчинити зло. Наприклад, сварка, яка виникає спонтанно, через зіткнення інтересів, може бути легким гріхом, але якщо хтось планує цю сварку, добирає завчасу слова, щоби сильніше образити, спеціально планує зустріч, щоби вилити це все на іншого, то це важкий гріх. Із важких гріхів необхідно сповідатися, щоб приступати до Євхаристії. З легкими гріхами можна приступати до Причастя без попередньої Сповіді, якщо ми сповідалися не давніше як місяць тому. 

– Кожна дитина має свої особливості, хтось дуже швидко може вивчити катехизмову частину, а комусь це даватиметься важко. В нашій Церкві є чудові програми, видано кілька дуже добрих посібників. Цього року Патріарша катехитична комісія і Катехитично-педагогічний інститут УКУ видав оновлену програму приготування до першої сповіді, на яку я радив би взоруватися. 

Якщо дитина опрацювала запропоновану програму курсу, значить вона готова бути свідомим християнином. Звісно, вона не має бути готова настільки, як у 20 років, але мусить знати десять заповідей, дві заповіді любові, знати молитви «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую» та інші, запропоновані цією програмою, розуміти, ким є Бог, у якого вона вірить, що Бог є один, але перебуває в трьох особах. Має розуміти, що таке молитва і які є способи молитви, знати, що таке молитва Церкви і сім Святих таїнств, має розуміти, що кожне таїнство означає. 

– Так, у багатьох парафіях є така практика. Він може стати показником того, чи дитина справді цілий рік вчилася, чи просто ходила на ці курси, бо так треба. Очевидно, цей іспит не мав би стати моментом, коли дитина переживає якийсь стрес і після того більше не хоче переступати поріг Церкви, йти на ще якусь катехизацію, а радше нагодою відчути своє зростання, впевненість у собі. Тому рекомендую завчасу «здавати» катехитові молитви, щоби дитина могла ділитися тим, що знає, і бачити, що ще мусить вивчити, щоби сам іспит не став моментом ганьби чи стресу, коли вона не знаходить відповіді, а був моментом підсумування для себе здобутих знань. Мені дуже хотілося б бути на ньому і сказати: «Чудово, ти стільки всього знаєш, цей рік для тебе був дуже корисним. Бог сьогодні дуже тішиться тобою!» 

– Певні речі точно треба знати напам’ять, за рік їх точно можна вивчити. Звісно, діти різні, але якщо родина живе християнським життям, спільно молиться, бере участь в Літургії, приступає до Євхаристії, то для дитини це не буде важко. Але якщо зараз дитина не вивчить напам’ять, то потім і поготів, а знаючи, зможе постійно поглиблювати це розуміння. Не можна ж поглиблювати розуміння того, чого не знаєш, або маєш якісь приблизні уявлення. 

Водночас не буде великою проблемою, якщо під час іспиту дитина почне затинатися на якомусь із формулювань Символу віри, значно гірше, якщо вона продекламує його ідеально, а потім не буде молитися і за два роки забуде зовсім. Але якщо вдома і в храмі постійно чутиме ці молитви, то направду засвоїть їх і зможе передати віру своїм дітям. 

– Що Бог любить її, що життя таїнствами допомагає їй вдосконалюватися, усвідомлювати, хто вона є і до чого покликана як християнин/християнка. Що сам день першої Сповіді та урочистого Причастя не може стати завершальним моментом. Що це початок свідомого входження в життя Церкви. Тому цей день є гарною нагодою для батьків розповісти дитині про доброту Божу, про те, що Господь, який є Любов’ю, чекає на дитину не тільки в цей урочистий день, а щонеділі, щодня, щоби дарувати своє Боже життя кожному з нас. Тому важливо після того, як завершиться цей курс, батькам не байдужіти і не розслаблятися, а й далі заохочувати і себе, і дітей до того, щоби жити Сповіддю та Євхаристією щонеділі. 

фото: Марта Талан