Паска – невід’ємний атрибут Великодня. І хоч придбати її можна чи не в кожному продуктовому магазині, вибрати до смаку і за достатком, більшість сучасних галицьких господинь все ж печуть її власноруч. Бо що краще може запевнити, що Великдень вже зовсім скоро, аніж запах щойно спеченої паски? А може, це спрацьовує щось на генетичному рівні, промовляє пам’ять роду, адже паску, яка нині є невід’ємним атрибутом святкування Воскресіння Христового, випікали на наших землях навесні задовго до прийняття християнства. Напевно, вона так не називалася, бо пекли її тоді на честь Дажбога – бога Сонця, світла і достатку, і цей круглий обрядовий пшеничний хліб символізував сонце. Християнство не тільки перейняло цей звичай, а й наповнило новим змістом: Христос – Сонце правди і Хліб життя.

Про те, як колись українці випікали паску, яких звичаїв додержували, аби вдалася, як прикрашали, які мали повір’я, пов’язані з нею, «Львівська Пошта» запитала старшого наукового співробітника відділу історичної етнології Інституту народознавства НАН України, дослідника традиційного хлібовипікання Андрія Зюбровського.

– Паска – це круглий обрядовий, переважно пшеничний хліб, який освячували разом з іншими наїдками на Великдень, до якого ставилися з великою пошаною. З нею були пов’язані дуже багато звичаїв та повір’їв, які могли значно відрізнятися не тільки в етнографічних регіонах, а навіть у сусідніх селах. Проте на всій території України паска – це святковий обрядовий хліб, і всюди саме його називають паскою, а не пірамідку із сиру чи ще щось. Паска могла бути різною за розміром, солодкою і не дуже, могла мати солодкий різновид – бабу чи бабку, але паску випікали всюди: від Слобожанщини до Лемківщини. І всюди призначення її та назва однакові. Бойківська паска з вівсяного борошна, гуцульська – з кукурудзяним, а лемківська – з домішком ячмінного мало були схожі на паску з подільського села, де вирощували багато якісної пшениці. Але що там, що там у неділю, коли святкували Воскресіння Христове, цю паску несли до церкви, щоб освятити, і так само шанобливо до неї ставилися, ділилися при вранішній великодній трапезі з усіма членами родини, навіть до залишків і крихт ставилися дуже шанобливо. Часто зберігали шматочок освяченої паски на випадок дороги чи хвороби, бо освячений великодній хліб вважали оберегом, вірили, що якщо взяти в дорогу шматочок паски, то нічого лихого не станеться.

– Точних відомостей про це не маємо, але то було дуже давно, найімовірніше, паска є дохристиянським символом і атрибутом весняного язичницького свята, який християнство дуже добре сприйняло і наповнило новим змістом. Сама народна назва «Великдень» теж дохристиянська, церковна назва свята – Пасха, Воскресіння Христове. Окрім того, як я вже казав, цей хліб пшеничний, а найдавніші види хліба – тільки пшеничні. Жито почали культивувати пізніше, і оскільки воно давало кращі врожаї та було менш вибагливим до погодних умов, то житній хліб витіснив пшеничний. Однак більшість обрядових хлібів є пшеничними.

– Як і будь-яка випічка, паска тісно пов’язана зі стихіями та культами, в тому числі сонця, позаяк українці – хлібороби, тому дуже залежали від погодних умов. Сонце давало тепло і врожай. А вчинений хліб зростав, тобто примножувався, коли тісто ферментувало, і вже у печі. Будь-яке його збільшення сприймалося як магічна дія, бо народними знаннями було неможливо пояснити, як із купки борошна та води раптом виходить набагато більше тіста. Це сприймалося як позитивна магія, будь-що, пов’язане з добром, світлом, теплом, завжди мало певний зв’язок із сонцем. Водночас усе хлібопечення українців нерозривно пов’язане з ушануванням душ покійних родичів, що проявлялося і шанобливому ставленні до печі, яку вважали місцем, де селяться душі померлих предків, використанні хутра, косматого одягу, позаяк за народними уявленнями домовик як один із різновидів духа опікуна дому був волохатий, а ним ставав хтось із померлих родичів. 

– Зазвичай у четвер. Зрештою, як і звичайний хліб, їх не можна було випікати в п’ятницю, тим паче, що Страсна п’ятниця, хоч і не день святковий, була особливим днем тиші, в який нічого не робили. Є чимало згадок респондентів, що жінок, які випікали хліб у п’ятницю, чекало певне покарання. Найчастішим було те, що паска не вдавалась, а оскільки це був хліб затратний як з огляду на складники, так і на час та зусилля, це було серйозне покарання, яке, натомість, могло трактуватися як недобре провіщення для родини. Серед найстрашніших покарань є згадки про те, що через порушення цієї заборони будуть хворіти діти або що це позначиться на погіршенні добробуту всієї родини. Вчиняли тісто або в середу звечора, або в четвер зранку, позаяк пшеничне тісто не потребувало стільки часу для бродіння. Завчасу просівали борошно і ставили в тепле місце, щоб обігрілося.

– Так, здебільшого паски намагалися випікати з найкращого пшеничного борошна. Звісно, на рівнинних територіях, де вирощували вдосталь пшениці, це не було проблемою. У гірських районах, де здебільшого вирощували жито, а пшениця майже не родила, селяни для хліба такого обрядового значення намагалися дістати хоч трохи пшеничного борошна. Проте бувало, особливо в незаможних господарствах, що пекли житню паску, а іноді й вівсяну, однак це не було масовим явищем. Звісно, вона не дуже нагадувала сучасну високу пасочку, позаяк вівсяне борошно містить мало клейковини і така випічка не могла бути висока. 

– На відміну від хліба паску вчиняли на пареному молоці, а під час замішування додавали багато яєць, масло чи олію. Дріжджів, як нині, не було, тому замішували паску переважно на заквасці, як і традиційний повсякденний хліб. Намагалися, щоб вона була солодка. І хоч цукор у сільському господарстві було доволі пізнім явищем і його треба було купити, знаходили способи підсолодити її, додаючи меду, однак у невеликій кількості, бо така випічка могла стати темнішою. Родзинки, цедра з цитрин або помаранч, прянощі ще 100 років тому могли використовувати хіба господині в містах, однак і там це досить пізні складники. А в селах, особливо віддалених, їх не було де взяти. Проте є згадки, що на зламі ХІХ і ХХ століть у селах поблизу Звягеля додавали в паски родзинки, але це аж ніяк не про масове використання.

– Якщо в домі проживало кілька жінок (сім’ї часто були великі), то паску випікала найдосвідченіша господиня. Це було дуже відповідальне завдання, бо, окрім того що для паски використовували чимало вартісних продуктів, від того, як вона вдалася, за народними уявленнями залежав і добробут господарства, і здоров’я близьких. Вважалося: якщо паска не вдалася, то це може бути провісником смерті господині або когось із сім’ї, особливо якщо на пасці з’являлася велика тріщина і вона западалаcя («це могила показується» казали в Галичині). Однак це могло мати й раціональне пояснення: паска, яка спеклася з такою великою тріщиною, була або погано вимішана, або з низькоякісних складників, тобто або господині забракло фізичної сили, щоби добре замісити цей хліб, або ж у господарстві вже були значні економічні проблеми й не вистачило доброго борошна і якісних складників. Тож запала паска була радше наслідком, аніж причиною. 

– Подекуди стільки, скільки було членів родини. В інших регіонах цього правила не завжди дотримувалися. 

– Назагал паски пекли в кожному господарстві, проте не на продаж (хіба для містян середнього достатку, бо заможніші мали для цього обслугу). Зазвичай, оскільки бездітність вважалася карою Господньою, люди намагалися не залишатися без дітей, навіть брали приймаків (діти часто залишалися сиротами), мали похресників, і тоді на старість чи в немочі було кому про них подбати. Також зазвичай у тому ж селі жили ближчі чи дальші родичі. Тому зовсім одинокі люди були рідкісним явищем, але завжди були сусіди, які допомагали в такому випадку: доглядали, могли і паску спекти, запросити до себе на великодній сніданок. Однак мовиться передусім про чоловіків, бо жінки до останнього намагалися бути господинями – хоч маленьку, але спекти паску.

– Малоймовірно. Загалом традиційна паска не дуже нагадувала сучасну, зокрема розмірами. Паски були не надто більші: не так високі, як широкі, тобто значно більшого радіуса. Тим паче, що бляшаних форм тоді не використовували. Для того, щоби посадити паску в піч, брали спеціальну значно більшу лопату. На Бойківщині її називали «круг». 

– Коли паска так розросталася, що, аби її вийняти, розбирали челюсті печі, вважалося дуже добрим знаком. Таке значне примноження хліба віщувало примноження будь-якого достатку, благополуччя родини. Частіше такі згадки стосуються короваїв, які були більші за паски. 

– А кошиків не було. Це не такий уже давній звичай. Деякі старожили ще пам’ятають часи, коли почали використовувати перші кошики в карпатських селах (на зламі 60 – 70-их років ХХ століття). Паску, як і все інше, несли до церкви в спеціальних хустках чи обрусах. Десь разом, а десь паску зав’язували в одну хустку, а все інше – в другу.

– Передусім ті, що були при випіканні щоденного хліба, але їх дотримувалися більш ретельно. Зокрема, вважалося за необхідне не створювати зайвого шуму в домі, бо паски можуть «поприсідати». Так само заборонялося входити чи виходити з приміщення, де випікалася паска. І це мало раціональний контекст: така випічка дуже чутлива до змін температури, до протягу і могла від цього потріскатися чи осісти, що могло сприйнятися як провіщення чогось негативного в господарстві. 

Окрім того, при приготуванні хліба такого великого ритуального значення було чимало різноманітних звичаїв, щоби він удався. Вчиняли і замішували тісто переважно у ночвах (нецках), а не в хлібній діжі, бо та була сильно проквашена, що могло позначитися на тісті. Перед вчиненням паски вважали за необхідне спалити в них пір’я – тоді паска буде такою легкою, як ті спалені пір’їнки. Був і звичай ставити їх на перину – щоби тісто було легке й пухке. 

У закарпатських селах, коли господиня просівала борошно на паску, то стояла на гуні (верхньому косматому одязі), під якою лежала сокира, так само й місила тісто. Використання таких атрибутів, як косматий одяг, мало забезпечити достаток, а сокира була оберегом від злих духів.

У деяких етнографічних регіонах на вчинене чи замішане тісто, яке мало бродити-підростати, вкладали навхрест вербові гілочки – торішні шутки (вербу, освячену в Квітну неділю), щоб нічого лихого не сталося з цією паскою. Водночас вербові котики – теж такі пухкенькі на вигляд, тому тісто, за гомеопатичною магією, теж мало бути пухке.

– При розчиненні та замішуванні паски молилися ще більше, аніж при замішуванні звичайного хліба. Приписом було й те, що при випіканні паски обов’язково треба було перебувати в доброму настрої. 

– Це залежало від якості борошна (пшеничне було різного ґатунку), а також від уміння та фізичної сили господині. Сильна й витривала молода, а проте досвідчена господиня досить швидко вимішувала тісто, а старша, з меншою силою, проте з досвідом – довше. Молоді та менш вправні господині теж довше місили паску. Все залежало від конкретних обставин, а також від кількості тіста: що більше його, то довше й інтенсивніше треба було місити.

– Як я вже казав, паска була не тільки дуже важливим обрядовим хлібом, а й затратним: використовували найкращі продукти, які старалися відкласти чи придбати навіть найбідніші господарства (тим паче, що іноді й звичних продуктів було обмаль), тому піч напалювали з особливою увагою та ретельністю. В деяких місцевостях її або розпалювали торішньою шуткою, або спалювали ці гілочки в процесі напалювання чи перед саджанням паски. Могли кинути дві лозини навхрест у вогонь як оберіг.

Щодо інших приписів, то на Покутті, поки паска пеклася, заборонялося господині сідати, щоби й паска не «сіла». Іноді паску садили в піч не голими руками: у карпатських селах могли робити це в косматих рукавицях, а на Волині бралися за держак лопати через запаску – знову ж таки для забезпечення достатку й багатства. 

У регіонах, де не було пшениці або вона була невисокої якості, добрим знаком було «виросла так, що підтріснулася». На закарпатській Бойківщині таку паску називали «перепукниця». Там випікали здебільшого низенький вівсяний чи ячмінний хліб, який не надто виростав, тому якщо хліб добре ріс, то це вважали провісником доброї родючості й гараздів.

– Такого розмаю декору, як на сучасних пасках, колись не було, зокрема в етнографічний період (кінець ХІХ – початок ХХ ст. – «ЛП»). Найбільше дбали, щоби паска добре виросла і випеклася, щоби не розтріскалася, не запалася. Передусім вона мала добре загнітитися, тобто набути відповідного кольору, тож перед саджанням у піч паску обмащували яйцем чи підсолодженою водою, щоби вона мала кращий вигляд. Так само, щоби краще загнітилася, могли на жар, який вигрібали на припічок, сипати висівки чи класти якесь шмаття, щоби швидко підвищити температуру. 

В традиційному випіканні паску заливали якоюсь поливою чи надмір декорували лиш у тому випадку, коли на ній були дефекти. 

В Карпатах, на Гуцульщині, а також у деяких інших регіонах на пасці, яка підростала, викладали з того самого або прісного тіста хрести чи солярні знаки (правильні свастики – знаки сонця), розетки, коліщатка, які часто використовують в орнаментах, квіточки, зозульки, шишки, вусики. Могли ще чарками робити зазубрені вм’ятини у тісті. Проте все це мало бути в міру, позаяк надто старанні маніпуляції могли призвести до того, що паска западалася.

– Паска не була єдиним хлібом, який пекли до Великодня. Споживали у свята і звичайний хліб, а от волиняни його ще й освячували разом із паскою, щоправда, робили невелику виїмку і всипали туди грудочку солі. 

Подекуди згадують, що разом із паскою пекли бабки. В такому разі паска була несолодкою, а бабка солодкою.

Могли спекти й калачики, дрібні вироби з тіста, пампухи з маком, завиванці. Але це було необов’язковим, а от паска – так. Проте до моменту освячення до неї ставилися хоч і дуже обережно, але як до звичайного хліба. 

– Так, зазвичай паску та інші наїдки брали зі собою на великодню службу, а після неї було освячення. В суботу святили паску у виняткових випадках. Робили це радше з практичних міркувань, бо церква, особливо в місті, не може всіх умістити та ще й із кошиками. Дехто має обов’язки і йде на працю навіть у Великдень.

– Заборон на споживання паски не було, а от розрізати не тільки паску, а й будь-який хліб мав господар дому. Не допускали до розділення хліба, а тим паче паски, дітей і молодь, яка ще ніколи не була хресними батьками. 

Перший шматок зазвичай господар залишав для себе, відтак давав господині, а тоді – від найстарших до наймолодших. Або ж відрізав один великий шматок паски і ділив його між усіма членами сім’ї (подекуди до них зараховувати навіть корову та інших домашніх тварин, окрім свині). Курям могли давати крихти, але частіше їх намагалися спалити. 

– Перший окраєць паски, а також будь-якого хліба давали дівчатам, аби швидше вийшли заміж. Не дуже ґречне повір’я побутувало на Волині: цілушку паски давали дівчатам, щоб у них росли груди. Є й інші дивні уявлення про паску: вважалося, що той, хто матиме за пазухою шматочок освяченої паски і піде на суд, то зможе брехати, і всі йому повірять. 

– Немає якогось «регламенту», що першим споживати – паску чи яйце. В різних етнографічних регіонах, а навіть селах, починали трапезу чи то з паски, чи то з яйця, але саме з них. Зі шматка шинки ніхто великодню трапезу не починав. Щодо м’ясних наїдків, то асортимент теж різнився. На західних теренах була поширена традиція вуджених виробів, а на півночі, північному сході та півдні ковбаски були частіше смажені або печені. Також обов’язково освячували сир, масло, сіль, хрін. Могли бути якісь локальні продукти. Багато що залежало й від достатку родини.

– Освячену паску з’їдали не всю – частину залишали на Провідну неділю, а шматок засушували й зберігали на різні випадки: коли захворіла корова чи коли діти нездужали, давали шматочок або брали в дорогу. Іноді теж давали шматочок паски корові, коли перший раз виганяли на пашу. Часто шматочок паски був інгредієнтом найрізноманітніших ліків, передусім від недуг, які не мали якоїсь явної причини.

Із залишками паски, які треба було кудись подіти (хоча це була рідкість, хіба те, що залишали торік) поводилися як з іншими освяченими речами: їх не можна було в жодному разі викидати, тільки спалити або дати домашнім тваринам, але не свині. Також остерігалися, аби паску чи навіть крихти від неї їли миші, бо вважалося, що як миша наїсться свяченої паски, то в неї виростуть крила і вона перетвориться на кажана.