Добігає до завершення час Великого посту. Вже цієї неділі ми вітатимемо одне одного словами «Не я б’ю – верба б’є, за тиждень Великдень». І хоч у багатьох з нас вже не залишилося сил, здається, не час для святкувань, ми святкуватимемо! Святкуватимемо Воскресіння Христове – найбільшу перемогу добра над злом, світла над темрявою. Святкуватимемо з вірою в нашу Перемогу, з молитвою за тих, що в цей день не з нами: за наших воїнів-захисників, за полеглих у бою, за тих, що на чужині, за невинно вбитих, як і за тих, хто поруч із нами. Святкуватимемо, щоб передати нашим дітям те, що для нас важливе і святе. 

А щоб гідно відсвяткувати, щоб справді відчути це велике свято, важливо належно підготуватися. Передвеликодній час – це не тільки духовне очищення, а й час великого весняного прибирання, білення хат, приготувань святкових наїдків і розписування писанок. І хоч нині ми всі втомлені, немає ні сил, ні часу, і тішимося не так тим, що вимиті вікна, як тим, що вони цілі, все ж намагаємось по змозі приготуватися. 

«Львівська Пошта» розпитала співрозмовників про те, як готувалися наші предки до Великодня, чому важливі традиції та що є найголовнішим, аби відчути свято вповні навіть у наш непростий час.

– Найголовнішим є духовне приготування до Великодня: очистити свою душу в Таїнстві сповіді, брати участь в тих особливих богослужіннях Великого посту і Страсного тижня. Щоб вповні відчути великодню радість навіть у наш непростий час, потрібно через участь в богослужіннях Страсного тижня співпережити з Христом Його терпіння і смерть. 

Найголовнішими богослужіннями Страсного тижня є ті, які служать у Страсний четвер та Велику п’ятницю: у четвер – утреня страстей, під час якої читають дванадцять євангельських уривків про страсті Христові, а у п’ятницю – виставлення плащаниці. Це особливі дні приготування до великого свята, треба знайти час, щоб взяти в них участь. А на саме свято, у неділю, передусім треба взяти участь у Воскресній утрені та Божественній літургії. Богослужіння цього року розпочинатимуться над ранок, по завершенні комендантської години.

Великдень – це свято Воскресіння Христового, яке показує, що життя триває вічно. А в час, коли триває війна, коли гине стільки і то найкращих з-поміж нас, коли бачимо нашу вразливість, люди ставлять собі питання про сенс життя. І немає кращого способу віднайти відповідь на нього, як на молитві в єдності з Господом Богом. 

І те, що нині загальний настрій не такий святковий, дасть змогу більше зосередитися на тому, що справді важливо. Не знаю, як буде цього року, але торік я зауважив, що дуже багато людей, які приходили до Плащаниці, залишалися в церкві довше. Не кажу, що не потрібні всі інші приготування, як-от прибирання, готування святкового до столу. Це давня наша традиція – багатий стіл і гарно прибрана хата. Звісно, і це важливо, але думаю, що багато хто відмовиться від надмірного приготування, так щоб столи вгиналися, бо нині багатьом не до застіль. 

Однак святковий сніданок і не тільки він – це нагода зібратися родиною, щоб пережити це свято разом, відчути радість від того, що маємо змогу зустрітися, зібратися разом, бо війна розкидала людей по світу, багато родин мають своїх рідних на фронті. 

Також, особливо по селах, є звичай відвідувати у великодній час цвинтарі, щоб помолитися на могилах наших покійних близьких, а також тих, що віддали життя за волю України, такими словами: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Нехай це буде добрим знаком виховання майбутніх поколінь у вірі та любові до Бога і України, а також у пошані до тих, хто своє життя віддав за нашу свободу.

Леся Горошко-Погорецька,
етнологиня:

– Готуватися до Великодня починали з початком Великого посту, коли перепрошували одне одного за кривди і переставали споживати скоромну їжу. Найголовнішим з духовних приготувань була сповідь, здебільшого старалися сповідатися ближче до Великодня, щоб менше було часу вчинити щось недобре. 

Окрім того, були звичаї фізичного очищення. Через те останній тиждень подекуди називали білим, бо потрібно було все прибирати, почистити, помити в помешканні, а також самим приготуватися. Окрім того, громада, яка мала свою церкву, прибирала в церкві.

Чорна середа – так на Лемківщині і Бойківщині називали середу Страсного тижня. Мова про той час, коли хати ще були курними – не мали комина, а дим з печі виходив надвір через сіни. Щоби хата була чистою до Великодня, то в середу на Страсному тижні бойки і лемки відмивали стіни і білили. 

Також треба було приготувати святковий одяг для всієї родини. Дбали, щоб щось справити чи придбати з одягу, але це звичай на всі великі свята, передусім на Великдень і Різдво, природно, що одяг зношувався, то коли ж як не до свят мати якусь обнову, тим паче, що заходить весна та літо.

Осереддя очисних обрядів – Живний, Страсний або Чистий четвер, саме з ним пов’язано найбільше звичаїв. Вважалося, що в цей день треба вмитися до сходу сонця в протічній воді, «поки ворон не скупав своїх дітей». Особливо пильнували цього звичаю ті, що мали якісь шкірні захворювання. Вважалося, що такі досвітні вмивання в проточній воді позбавлять від хвороби. Але також це було звичайне бажання вимитися на свято. Такі вмивання могли бути і в хаті, особливо дітей. Іноді вмивання здійснювали після того, як посадили паску в піч, мама вмивала руки і мокрими руками обтирала обличчя дітей, примовляючи: «Абись була така велична, як та паска пшенична», «Абись був такий величний, як той хліб пшеничний». 

У Карпатах був звичай тричі вмиватися водою, в якій варили яйця на Великдень. Вважалося, що від того не буде чорних цяток на обличчі й струпів, а на Лемківщині в ній ноги мили, «аби були тверді й гладкі, як яйце». Подібні звичаї були й у інших місцевостях. Дівчата вмивалися водою, в якій варилися крашанки, аби бути вродливими. На Лемківщині старші жінки вмивалися водою, якою мили хлібне корито після замісу паски, щоб до нікого не мати ненависті. 

Паску найчастіше пекли в четвер, але є також згадки, що пекли і в п’ятницю і в суботу. Приміром на Турківщині тісто на паску замішували в п’ятницю і ділили навпіл. З однієї половини пекли паски того ж дня, а з другої в суботу випікали «сестру паски, чотири калачики, а решту хліб». Якщо паска в четвер не вдалася, то пекли ще раз в суботу. 

Здавна був звичай перед святами ділитися з тими, хто не має, приносити до церкви, щоб і вбогі люди мали чим розговітися. Нині, в час війни, цей звичай набув нового виразу – люди несуть паски для військових.

Страсний тиждень має дуже багато різноманітних звичаїв, часто ми дотримуємось їх не усвідомлено, а тому, що так робила наша мама чи бабця, тато чи дідо, іноді вже ті самі речі мають протилежне трактування навіть у тому самому селі, але в такий спосіб людина витворює свою капсулу, в якій живе і яка для неї важлива. Водночас певні більш загальні символи, як-от писанка, дають нам відчуття спільності, приналежності до чогось більшого.

Уляна Дмитришин,
мама п’яти дітей:

– Духовна підготовка до Великодня триває в нас впродовж цілого Великого посту. З його початком робимо собі постанови: кожна дитина, ми з чоловіком від чогось відмовляємося, до чогось докладаємо більших зусиль. Маємо і щоденну спільну молитву з биттям поклонів. Це духовна віднова для нашої сім’ї, і це для нас важливо. 

Рік тому я з меншими дітьми була у Франції без чоловіка й старших дітей. Робили це самі, тому зараз для нас важливо зробити це разом. А ще там ми відчули, наскільки важливим є оте наше традиційне приготування до Великодня і для того, щоб ідентифікувати себе, вповні пережити свято.

Торік, коли почалося повномасштабне вторгнення і було дуже тривожно, я з меншими дітьми виїхала до Франції разом з іншими сім’ями з танцювального колективу «Черевички», де займаються наші діти. Нас запросила одна сім’я, за три місяці, які були там, ми дуже потоваришували. Але для нас було дуже дивно – наближається Великдень, а нема ніяких приготувань: у Страсний тиждень ми ходили до церкви, але вдома нічого не робилося – не милися вікна, не прибилося.

Я допитувалася: а які у вас традиції, а що ви робите, приготуймо щось ваше традиційне. Дуже хотіла побачити їхні традиції, а їх нема. Просто запекли м’ясо, розкидали по подвір’ї солодкі яйця, щоб діти збирали. А коли я пекла паску, вони були шоковані, що тісто треба дві години місити. 

Ми торік не мали багато – була паска, яйця, шинка і бурячок з хроном. Це те, що я там могла приготувати. Але діти казали, що якби зранку не було снідання великоднього після церкви, то й не знали б, що то Великдень. 

Цього року вже, можна сказати, дорвалися до приготувань. Прибирання до Великодня, здається, очищає і духовно. Миємо вікна, щоб в наше помешкання зайшло світло, позбуваємось мотлоху, який назбирався. І хоч в суботу був дощ, ми помили вікна, кожен своє. Щоправда, старші діти трохи сперечались, мовляв, нащо то робити, але коли все закінчили, попрали фіранки, всі були дуже задоволені. Добре, що надходить Великдень, ми очищаємо кожен закуток, бо коли бачиш, як довкола чисто, прибрано, скільки праці в це вкладено, хочеться повніше відчути те свято. 

Так само і з приготуваннями наїдків. Який Великдень без спеченої власноруч паски! Це особливе таїнство. Тісто на паску мішу сама, але назагал це колективний процес, діти теж беруть участь – підсіюють муку, збивають яйця, стараються бути тихо, бо паска росте. Всі заглядають, надихуються її ароматом.

Писанки теж мусять бути. Ми не з тих, що вміють малювати, розписуємо кожен по-своєму, але важливий сам процес. Нині це роблять радше старші діти з меншими.

Добре, що зараз вже нема того божевільного готування «на свята», як раніше. Звісно, готується трохи більше і щось кращого, аніж зазвичай, але в міру потрібного для нашої чималої сім’ї. Останніми роками в церкві в мами в селі (а переважно їдемо туди на свята) збирають великодні гостинці для військових, то обов’язково одну паску і ще щось святкового передаємо для тих, хто не має змоги святкувати вдома з родиною.

Також особливе дійство – це збирання кошика. Завчасно треба випрати і підкрохмалити рушничок, а в суботу гарно прикрасити кошик, вкласти продукти до свячення. Це теж дітям дуже цікаво. 

Ще одна традиція, яка в нас збереглася попри те, що одяг нині не є проблемою, – до Великодня для кожного мусить бути якась обнова. Це також додає відчуття свята.

Всі ці передвеликодні приготування, хоч і вимагають чимало сил і часу, але також налаштовують, дають той передсмак, без якого важко відчути саме свято. Та передусім для відчуття свята для нас важливе спільне святкування, і це не тільки про те, щоб разом сісти за стіл, а про саме перебування разом і під час приготування, і в саме свято.