Найперше, що ми мусимо дати нашим дітям сьогодні – це відчуття безпеки, переконані в Центрі гідності дитини, заснованому в Українському католицькому університеті в січні 2020 року на запит Синоду єпископів УГКЦ. Навіть попри війну діти мусять мати дитинство, і в цих непростих обставинах вони мають зростати в любові, переживати радість, гру, спілкування з однолітками, повагу від інших, відчуття, що вони важливі. 

Про сучасне розуміння гідності дитини, необхідність не тільки говорити про неї, а й забезпечити умови для її пошани, що для цього робить, зокрема, Центр гідності дитини, «Львівська Пошта» запитала його керівницю Христину Шабат.

– Гідність – це моральні уявлення людини про себе. І коли хтось порушує гідність через будь-яку форму насильства – фізичного, сексуального, психологічного, економічного, наша думка про себе знецінюється. Для нас дуже важливо, щоб і діти, і дорослі пам’ятали, що кожна дитина від народження й до повноліття має гідність, і з цим треба рахуватися. 

Мовиться не тільки про якісь відразливі факти жорстокості чи наруги. Дуже часто в спілкуванні з дітьми ми переступаємо межі, навіть не зауважуючи цього, наприклад, коли кажемо «підростеш – знатимеш / вирішуватимеш», «що ти знаєш, от доростеш до моїх років»… Ми транслюємо дитині, що, аби стати важливою і потрібною, їй треба підрости. І ця теза дуже часто присутня в нашому вихованні, в нашій культурі та освіті.

– Передусім, що діти важливі тільки тому, що вони є. Що вони можуть впливати на рішення, які ухвалюють щодо них. Ми намагаємося доносити це до дорослих. Що діти можуть казати «ні», і його треба чути, що діти повинні мати свій простір, що діти можуть вирішувати питання, які стосуються їх і впливають на їхню безпеку. 

Все це наче елементарні правила, але їх потрібно проговорювати. Бо ми всі з різних сімей, ніхто не вчить бути батьками, не вчить працювати з дітьми. Ми це робимо на основі досвіду, який здобули, а він не завжди позитивний. 

Нещодавно я була дуже здивована, що й нині є батьки, які ставлять дітей у куток. Думала, це давно забута історія.

– Бо все, що відбувається з нами в дитинстві, дуже сильно впливає на доросле життя. І те, як ми, дорослі, поводимося з дітьми, як із ними спілкуємося, як відповідаємо їм, як ставимося до них, дуже впливає на те, як складатиметься їхнє життя, якими будуть взаємини вже у їхніх сім’ях, як розвиватиметься їхня кар’єра.

– Наш Центр є світською установою, яка займається запобіганням насильства над дітьми в суспільстві. Ми переконані, що дитина від самого народження й до повноліття має перебувати в безпечному середовищі. Проте на основі різних досліджень знаємо, що переважна більшість фактів насильства над дітьми стосуються людей, яких вона дуже добре знає. 

Тож завдання дорослих, котрі працюють із дітьми в різних інституціях – освітніх, медичних церковних, вміти побачити дітей, які потребують допомоги, вжити заходів, щоби їм допомогти, а також докласти зусиль, щоби запобігти таким випадкам. Тому свою діяльність ми зосередили на цих трьох основних напрямках – освіта, медицина і Церква, щоби дати людям, які працюють із дітьми, ось це вміння бачити дитину в небезпеці, змогу допомогти й запобігти.

– Працюємо не з дітьми напряму, а з тими, що працюють із дітьми. Бо разові акції, коли хтось приходить до школи і щось розповідає, абсолютно неефективні для вирішення проблеми насильства над дітьми. Тільки тим людям, які впродовж тривалого часу бачать дітей, можуть відстежувати їхню поведінку та зауважити ознаки насильства, діти можуть довіритися, відкритися на допомогу. Тож ми напрацьовуємо різноманітні навчальні програми для них.

Наразі найбільше працюємо з Церквою, бо вона, напевне, єдина структура, яка має превентивні механізми захисту дітей від насильства, має механізми зголошення про такі випадки. Ми розробили програми систематичного навчання семінаристів, для студентів УКУ, сертифікатні програми для священників та монашества. 

Також проводимо виїзні навчання про безпеку дітей для священників у різних єпархіях. Розробили концепцію «Церква дружня до дитини», маємо тренінг з її реалізації і даємо можливість парафіям подати свої проєкти, спрямовані на те, щоби Церква ставала тим простором і середовищем, де дитина почувається в колі друзів, де їй затишно, де вона може шукати підтримки у разі виникнення проблем.

Працюємо і з медиками. Зокрема, на платформі УКУ діють наші онлайн-курси захисту дітей, які зараз проходить приблизно чотири тисячі осіб. Починаємо розробляти концепцію безпечної школи, матимемо низку відкритих заходів для освітян і дітей.

Одним із напрямків нашої діяльності є супровід організацій у напрацюванні безпекових політик, мета яких – усунути чи зменшити ризики небезпечних ситуацій та насильства в їхніх середовищах.

Будемо розробляти концепцію безпечної школи. Організуємо низку здебільшого відкритих заходів, які стосуватимуться освітян і дітей. Довідатися про них можна на сторінці нашого Центру у фейсбуці. 

– Не маємо для цього фізичних можливостей, натомість робимо концептуальні речі, які люди, котрі безпосередньо працюють із дітьми, можуть локально впроваджувати.

А загалом головно акцентуємо на запобіганні, адже дуже часто багато що робиться тоді, коли вже завдано шкоди. Натомість наш Центр орієнтований на те, щоби розробляти превентивні механізми: як покращити систему загалом, щоби мінімізувати небезпеки, поставити «запобіжники». Висловлюючись образно, ми не гасимо пожежу, а встановлюємо протипожежну сигналізацію.

– Звісно, війна вплинула на всіх нас, всі ми живемо в ненормальних умовах, і найперше це відчувають діти. Нашим завданням є збереження дитинства в тих обставинах, які зараз маємо. Так, це дуже складно, але ми точно знаємо, що діти мусять мати радість, гру, повагу від інших, спілкування з однолітками. 

Нині в Україні працює дуже багато громадських організацій, які докладають для цього чимало зусиль. На 5 і 6 квітня організовуємо конференцію про захист дітей під час війни, де громадські організації поділяться свої найуспішнішими практиками, тоді ми матимемо повнішу картину того, що робиться в Україні для захисту дітей у цей непростий час. 

Окрім того, приділяємо значну увагу роботі священників, у тому числі серед діаспори, з вимушено переміщеними особами, які переїхали, маючи травму війни, в інші країни. Проводимо багато тренінгів для них. 

Також нещодавно організували зустріч-тренінг для жінок, які відчувають, що є потерпілими від війни, зокрема тих, чоловіки яких воюють. Це була дуже емоційна зустріч у закритому форматі, без відеозапису, під час якої учасниці багато плакали і багато сміялися, багато говорили і ділилися пережитим, а також разом із психологинею обговорювали, як працює наш мозок в обставинах війни, як поводитимуться чоловіки після повернення з фронту, на що потрібно звернути увагу, щоби запобігти конфліктним ситуаціям.