2022 рік став роком, коли ми щодня дякуємо українським Воїнам! Дякуємо за кожен світанок і за кожен вечір. Дякуємо їм за їхню незламність та мужність, сміливість та стійкість. 2022-ий навчив українців поваги, шани і вдячності до Воїнів. Україна сильна людьми, які вірять в Бога, вірять Збройним силам України, вірять у перемогу України! 

2022 рік навчив нас ще більше любити і шанувати Україну, відстоювати її права, боротися за неї. 2022-ий навчив кожного з нас ще більше цінувати рідне, українське.

2022 рік став роком єднання! Повномасштабне вторгнення росії як ніколи об’єднало та згуртувало націю. Тепер у кожного українця свій фронт і своя місія. Воїни сміливо боронять Україну від агресора, у лікарів, які працюють 24/7, свій медичний фронт, волонтери шукають, знаходять і везуть все найнеобхідніше, бо є надійною опорою військових і медиків. Люди культури активно долучаються до фінансової допомоги, проводячи благодійні аукціони задля потреб Збройних сил України. І маленькі українці щодня щиро допомагають армії, збираючи кошти для військових.

2022 рік став роком, що приніс багато випробувань. Для багатьох українців він став чи не найважчим у житті. 2022-ий – це рік, який загартував нас як націю. Цей рік навчив нас ще більше вірити, боротися і чекати. 

Незламність і психологічна стійкість, людяність, милосердя та щирість, сміливість, витривалість і відвага, сила духу і волі, взаємопідтримка, жертовність, відповідальність – все це про громадян нашої держави. «Львівська Пошта» запитала відомих львів’ян, чого українців навчив рік, що минає.

– 2022-ий нас дуже сильно змінив. Ми стали міцніші, сильніші, і війна нас ще більше загартувала й згуртувала. Ми навчилися витримки, відважності та жертовності. Резильєнтність (психологічна стійкість) у нас зросла. З лютого в українців змінилися цінності. Колись ми більше уваги приділяли дрібницям і побуту, а тепер пріоритети зовсім інші. Найголовнішою для українців тепер є перемога! У кожного свій фронт і своя місія, кожен задля перемоги робить те, що вміє.

2022 рік навчив нас іще більше любити й цінувати рідну Україну, відстоювати її права, боротися за неї.

Свого часу наші бабусі казали: «Лиш би не було війни». Ми не усвідомлювали цих слів, не думали, що насправді війна є такою страшною… До Львова щодня привозять Воїнів, які загинули на фронті… Все це дуже важко… Я щодня спілкуюся з родичами, які шукають своїх синів, чоловіків, котрі безвісти зникли чи опинилися в полоні.

Наша нація у 2022-ому показала, які ми людяні, гуманні. Зокрема, мовиться до допомогу чотирилапим, яких рятували і вивозили з гарячих точок України, яких прихистили бійці на передовій. У кожному підрозділі є свої собаки і коти, з якими військові діляться їжею.

Мій син – боєць. Зараз на передовій. Цей рік навчив мене ще більше працювати і чекати. Чекати працюючи. Навчив ще більше вірити, боротися і чекати.

– Із 24 лютого життя кожного українця кардинально змінилося. Вже тих планів, задумів і сподівань, які були в кожного з нас до цієї дати, не буде… Із лютого змінилися цінності. Наша родина не виїздила з України, ми залишилися тут. Це було наше свідоме рішення. Певна на всі сто, що немає нічого кращого, аніж рідний дім! 2022 рік навчив кожного з нас ще більшої любові до України, цінувати рідне, українське.

Нещодавно їхала з дитиною в тролейбусі. Зайшли школярі-колядники з учителькою. Водійка тролейбуса каже: «Безкоштовно везти не буду – мусите заколядувати». І діти так гарно колядували, аж мурахи по тілу. Пасажири в тролейбусі плакали. Плакала і я… Я так за всі місяці з 24 лютого не плакала. Це було настільки щиро, такі автентичні колядки! Вчителька розповіла, що це карпатські колядки, які вишукували, і діти їх вивчили. У нас така багата культура, яку в 2022 році ми ще більше стали цінувати. Наше рідне українське стало нам ще більше важливим, цінним, близьким.

Згадалося, як колись нам учителька в школі говорила: «Діти, вчіться добре, вчіть свою культуру і свою історію, бо вам будувати Україну і жити задля України». На той час ми цього не розуміли, адже це був посттоталітарний період. А зараз, коли ми вже дітям кажемо, що потрібно любити й цінувати своє українське, і в цих словах вже такий сильний зміст закладений, вже такою кров’ю скроплений, що наші діти вже точно матимуть зовсім іншу країну. І точно до її будівництва підійдуть по-іншому.

2022 рік навчив, що ми сильні, коли об’єднані та згуртовані. Наша нація – як одна команда! Згуртувалася в 2022-ому вся країна, і це свідчення того, що ми можемо покластися одне на одного, підтримати одні одних. Наша сім’я – як одна команда, дякую найріднішим, чоловіку і мамі, що мене підтримують у волонтерстві! 

Людяність і щирість – це також про українців. Люди так щиро відгукуються допомагати одне одному. Це неймовірно! Загалом українське волонтерство унікальне, адже такого досвіду немає жоден народ світу. Якщо в світі волонтерять для інших країн, то ми волонтеримо на своїй землі, задля допомоги військовим, задля перемоги України. У світі є повага і підтримка українських волонтерів, а це роки щоденної праці.

2022 рік навчив українців поваги, шани і вдячності Воїнам України. Віримо в ЗСУ, дякуємо щодня військовим і віримо в перемогу України! Сміливі та незламні Воїни мають бути достойні тієї поваги назавжди – не лише зараз, а й коли повернуться додому після Перемоги.

– За цей непростий рік ми навчилися гнучкості та спонтанності. Теперішній світ є світом стратегій і планувань, без цього ніяк. Однак і в стабільних умовах не все можна передбачити і врахувати. А в нинішніх потрібно швидко адаптуватися, підлаштовуватися, вносити корективи. Звісно, ми теж щось плануємо, але є свідомими, що в один момент усе може змінитися: сирени сповістять про повітряну тривогу, зникне струм, і треба буде діяти за обставинами.

Ми навчилися солідарності та відповідальності. Потік внутрішньо переміщених осіб сюди, на захід України, навчив нас бути відкритими. Звісно, не завжди нам це ідеально вдається, але ми приймали та ділилися тим, що маємо, і робимо це далі.

Українці цього року змінили погляд світу на чимало речей, передусім на цінності, надихнули багатьох людей у світі бути солідарними, допомагати. Бачимо, що є певні об’єднавчі процеси і в нашому суспільстві, і в світовому співтоваристві.

Цей рік, попри великі рани, біль і втрати, навчив нас бути людьми надії. Щодня, щогодини ми плекаємо надію, що наша перемога щораз ближча.

І дуже важливо, щоби ці нові якості й позитиви вкорінювалися, бо лише те, що глибоко закорінене, згодом приносить плоди. 

Нині ми всі прагнемо світла. Перед народженням Ісуса Христа теж була темрява, теж у різному розумінні цього слова. Момент народження Спасителя запалив Вифлеємську зірку, а зустріч із Ним подарувала людям тепло. Нехай свято Різдва Христового допоможе віднайти це світло і тепло у наших серцях та щедро ділитися ними з усіма!

– Цей рік був дуже важкий. І певною мірою ми на це заслужили, бо жили радше цінностями матеріальними попри те, що у нас вже вісім років тривала війна. Ми про це забули. А зараз вона торкнулася кожного з нас, українців. Але вона нас не зламала, не розчавила. Вона зробила нас сильнішими. Як кажуть нині, в нас забрали електроенергію, але в нас не зможуть забрати світло, бо воно – в нашому серці. Пропри всі негаразди ми знаходимо можливість зробити Святвечір, відсвяткувати достойно Різдво. І наші діти продовжують вчитися – хтось за шкільними партами, хтось дистанційно, а хтось навіть у підземеллі, в укриттях. Наше життя триває. 

Звісно, дуже болить від втрат. Ми втрачаємо справді найцінніших людей. І згодом ми це обов’язково відчуємо. Для прикладу, з наших львів’ян. Тарас Бобанич «Хаммер» – це справді був лідер, який міг повести за собою, мій режисер Василь Яворський, який міг зробити ще багато достойних фільмів, Артем Димид і сотні, тисячі хлопців та дівчат, на яких мала триматися нова Україна. 

Це рік великої жертовності й готовності віддавати. Ми були готові й надалі готові віддавати останнє. Пригадую, як уперше після 24 лютого я їхала на південь, туди, де бригада мого сина. Це були перші дні після вторгнення, туди ще ніхто не доїжджав, ще був хаос і паніка, але місцеві люди, вивізши жінок із дітьми та стареньких, готували їсти, прали, робили все для наших хлопців. Вони повиносили все зі своїх підвалів і комор, все, що мали, аби підтримати наших захисників. 

Ми переоцінили наші пріоритети і цінності. Я дуже вірю в те, що ми побачили, що є справжнє, і відкинули все другорядне. Бачу, наскільки ми стали сильнішими по моїх близьких, друзях, знайомих. Це дуже достойні люди, вони не втекли, не побоялися, хтось захищає нас зі зброєю в руках, хтось волонтерить, хтось працює і робить значні пожертви. Але всі працюють задля одного – перемоги. 

– До цього року ми не знали, що ми такі сильні і такі єдині. Рік, що добігає кінця, відкрив це як для нас самих, так і для світу. Думаю, що багатьом він приніс дуже гірке прозріння і дуже велике очищення. До дуже багатьох прийшло усвідомлення, що не може бути «какая разніца», що мова має значення, що культура має значення, що історія наша має значення, що живемо ми не хлібом єдиним. 

Цей рік навчив нас пишатися собою, пишатися нашою нацією в світі. Я дуже люблю український народ, але мені здавалося, що надто багато вже знищено, асимільовано, втрачено. Але цей козацький дух, як не пафосно це звучить, стрілецький, упівський дух живе в нас. 

Думаю, що цього року ми всі стали добрішими одне до одного, він пробудив у нас дуже багато милосердя. А водночас ми стали жорстокішими до ворогів, маємо прагнення помсти, і це зрозуміло, але й маємо велику любов до своїх.

Ми стали терплячіші до інших, і до побутових невигод також. Ми навчилися обходитися без електрики. Нас вже не так лякають бомбосховища. Ми навчилися давати раду своїм емоціям і страхам. Але все це вторинне, похідне від переусвідомлення себе самих, своєї сили, гідності, прагнення свободи. Від прагнення бути українцями.

– Цей рік навчив нас того, що ми сильні. Він поставив питання руба – вистоїмо чи ні у спротиві повномасштабному вторгненню після двох важких років пандемії, у війні, яка триває вже дев’ять років. Ми вистояли. А це свідчить, що ми надзвичайно сильна нація, здатна протистояти зовнішнім загрозам, здатна гуртуватися. А отже, разом ми здатні значно більше, ніж поодинці. Отож перший урок – це урок сили. Другий урок – урок цінностей. Коли так гостро стоять екзистенційні питання бути чи не бути, люди починають насамперед берегти й охороняти те, що для них найцінніше. Певен, що українці можуть нині дати чіткі відповіді, які цінності для них найважливіші. 

Найперше – це свобода. В різних її вимірах: індивідуальна людська свобода, свобода вибору, свобода самовираження і, звичайно, свобода як незалежність держави. Свобода жити на власній землі, самим ухвалювати рішення, самим брати відповідальність за її майбутнє. Це не якась козацька вольниця, а відповідальна громадянська свобода, яка є одним із фундаментів європейської цивілізації і яка дуже характерна для української ментальності, для українського національного характеру впродовж багатьох століть. Але саме сьогодні ми дуже чітко усвідомлюємо, що свобода є надзвичайно великою цінністю, ми готові віддати за неї життя і ми в жодному разі, за жодних обставин не згодні на рабство, на поневолення. 

Друга цінність – це гідність. Людська гідність і національна гідність. Нині ми переживаємо велике пробудження національної гідності, навіть у тих, що десятиліттями не могли визначитися з власною ідентичністю. І зараз це питання, звісно, не у всіх вирішується однаково легко, багато хто коливається, шукає себе деінде, хтось асимілюється в якихось інших державах. Але цей рік повернув українцям національну гідність. Ми розуміємо, що ми – гідна нація достойних людей, що ми – оборонці Європи, оборонці цивілізації. І наше протистояння орді доводить, що наруги над власною гідністю ми не потерпимо ніколи.

Третя цінність – це сім’я. Цей рік навчив нас того, що сім’я – це наша маленька фортеця, наша найвища цінність. Що сімейні цінності – це не якась «духовная скрєпа», не предмет спекуляцій у різних контекстах, а реальний фундамент нашого життя. Що рятує людина перед обличчям страшної загрози? Передусім своїх рідних, тих, кого любить, тих, за кого відчуває відповідальність: дітей, онуків, батьків, коханих. Ба більше, поняття сім’ї, мені здається, нині поширилося за межі тільки кровно споріднених родичів, людей, які живуть разом, спільно провадять господарство. Ми всі відчуваємо себе як спільнота, як нація, як велика сім’я. Ми зараз дуже мало часу витрачаємо на знайомства, на встановлення стосунків, бо дуже швидко розуміємо, хто перед нами – свій чи чужий. Часто випадково зустрічаємо своїх, допомагаємо їм чи вони нам і сприймаємо їх як рідних, як близьких. Вони теж стають частиною нашої сім’ї. Ми творимо нашу сім’ю.

Цей рік дав нам і гіркий урок, що Герої вмирають, герої гинуть, попри наше відоме гасло. Бачимо, яку страшну ціну ми платимо. Україна втрачає найкращих – гідних, вільних, люблячих людей, справжніх оборонців. А це означає, що наше завдання плекати нових героїв. Тому висока відповідальність не тільки на тих, що на передньому краї тримають рубіж і, наступаючи на ворога, звільняють нашу землю, а й на тих, що на освітньому, культурному, науковому фронті плекають нові покоління, плекають національну еліту. Ми повинні розуміти: щоби бути нацією героїв, ми повинні мати школу героїв, університет героїв, театр героїв, музей героїв… Кажучи це, не закликаю до якогось фальшивого пафосу чи показного патріотизму. Мовиться й не про те, щоб усюди педалювати цю функцію воїна-оборонця. Так, вона дуже важлива, але є й інші важливі функції. І той, хто пече хліб чи провадить інноваційне підприємництво в якихось новітніх сферах, і той, хто навчає дітей, так само важливі. Мусимо усвідомити: для того, щоби вистояти, щоби зберегти Україну в цьому складному і страшному світі, ми повинні, ми зобов’язані стати нацією героїв на всіх фронтах.

– Якщо говорити про сферу культури, в якій працюю, то я виокремила б кілька важливих моментів. Одним із уроків стала гнучкість і включеність людей, інституцій із культурної сфери у потреби часу. Насамперед маю на увазі досвід культурних установ, ініціатив, зокрема у Львові, що буквально з перших днів повномасштабної війни почали приймати (як шелтери) і всіляко допомагати (інформація, їжа, найнеобхідніші речі) українцям, котрі змушені були втікати від війни. Мовиться про чутливість і здатність виходити за звичні рамки. 

Зрештою, культурні інституції дуже швидко змогли поєднати і гуманітарні, і свої звичні функції. При цьому включили у свій фокус і ВПО: в ІСКу спільно з партнерами було чимало активностей для людей, передовсім дітей у модульних містечках (вистави, кінопокази, екскурсії) та інших містах (збір книжок для дітей і молоді в Запоріжжі, у Чехії); є програми підтримки митців, які постраждали від війни (скажімо, від Jam Factory), резиденції для них (з актуальних – від Муніципального мистецького центру). 

Культурні інституції чи середовища швидко мобілізувалися й почали шукати ресурси і формати для взаємопідтримки колег (прикладом є Музейний кризовий центр, орієнтований на підтримку регіональних музеїв та їхніх команд під час війни) чи посилення своєї сфери (наприклад, захист пам’яток і об’єктів культури у Львові від імовірних наслідків обстрілів), а також аналіз актуальних потреб різних секторів (цикл зустрічей ШтабКультура від ІСКу та Майстерні практиків культури).

Культура дуже взаємопов’язана із суспільними процесами і є простором, інструментом донесення інформації. Культура є зброєю на полі сенсів. Ми добре побачили результати впливу російської культури, що десятиліттями вибудовувала в світі фальшиві уявлення про свою «велич», «загадковість» тощо, а фактично була надійним підмурівком імперії. 

Нині культура допомагає нам доносити до інших людей на різних континентах правду про цю страшну війну і страждання українців, відкривати Україну, її автентичність. Упродовж року зусиллями й Українського інституту, й окремих інституцій та людей за кордоном відбулося багато культурних проєктів: «Щедрик» у «Карнеґі-холі» в Нью-Йорку, «Українська весна» в Парижі, виставковий проєкт The Captured house у Берліні, Римі, Амстердамі, Брюсселі та багато інших. У цьому переліку і п’яте триєнале сучасного мистецтва «Український зріз» у Каунасі. Ми спробували говорити про Україну і через сучасне мистецтво, і безпосередньо: це була виставка, дискусії та тексти про Україну і українську культуру.

Як виявилося на досить ранньому етапі, після першого шоку, культура назагал є, а в кризові моменти стає просто необхідним джерелом поповнення нашого внутрішнього ресурсу і віднайдення сенсів. Посеред жахіть ми дуже потребуємо своєї музики, свого кіно, своїх текстів, картин, вистав, а також жартів і мемів, дуже потребуємо розмов про все це і взаємодії. Це нагадування, що ти не сам.

У ширшому контексті цей рік навчив або нагадав нам, українцям, як багато важить включеність, співучасть, проактивна позиція окремої людини. 2022-ий вивів на поверхню те, що й раніше було для нас рятівним у кризові чи критичні моменти (як-от Революція Гідності). Маю на увазі довіру, віру, взаємопідтримку, солідарність, здатність жертвувати (енергію, гроші, ділитися своїм часом і домом та, зрештою, найціннішим – здоров’ям і життям). Це наче такі абстрактні речі, заяложені слова, але якщо ти наповнюєш їх практичним змістом – робиш основою вчинків, стосунків, життєвої стратегії, то це просто суперсила! І цього року ми побачили, що з цим можна навіть протистояти силі, яка, здавалось би, переважає.

Цінності, єдина візія для спільноти, суспільства є в екстремальний момент визначальними. Вони мобілізують, спрямовують зусилля, додають сил, витривалості на довгу дистанцію. І ми нині є свідками, а найголовніше учасниками, співтворцями цього унікального процесу, в якому так багато болю, а водночас просто ні з чим не зрівнянні моменти захоплення та гордості.

– Війна – це велике випробування не тільки для України, а й для світу. Водночас війна показала українцям, що в нас не така вже й погана система освіти попри ту критику, що лунала. Виявляється, що наша система середньої освіти досить конкурентоспроможна. 

Також українці побачили, що й система охорони здоров’я має певні переваги перед іноземними аналогами. Це раніше показав ковід, а тепер – війна. Про те, яка в нас сильна армія, і те, що свою армію треба утримувати й розвивати, вже ніколи ніхто не дискутуватиме. Тим паче не буде міняти зброю на нафту чи розпродувати її по світу, як це було в попередні десятиліття. Українці побачили, як чужий бізнес може втекти чи закритися у найважчий час, що саме вітчизняний товаровиробник у найбільшу скруту залишається з народом. Тобто суспільство отримало чотири найбільші, хоч і гіркі уроки: найважливіше для сталого розвитку держави – армія, освіта, медицина та вітчизняний, місцевий бізнес!

Щодо освіти, то всі – і учні, і вчителі, і батьки – стали справжніми героями. Найперше вчителі і батьки робили все можливе, щоб допомогти нашим співвітчизникам із зони бойових дій: поселяли, готували їжу, проводили різні заходи, лиш би хоч трохи огорнути теплом українців, яких московський окупант змусив покинути домівки. Учителі, здобувши в ковідні роки досвід дистанційного навчання, навчали дітей, поєднуючи різні форми. Усі разом із засновниками зробили неймовірне – за місяць-два облаштували укриття, щоби діти могли навчатися. І за підсумками року учні та вчителі показали блискучий результат: Львівщина утримує лідерство за часткою дітей, які здобули 200 балів з одного чи більше предметів. Уже не кажу про те, що саме проведення Національного мультипредметного тесту в умовах обстрілів, тривог, нестабільного електропостачання та інтернету є також колективним подвигом. Ми побачили, якими сильними можемо бути, якою сильною і непереможною є Україна!