Наші діти – діти війни. І хоч у нас завдяки нашим Захисникам загалом відносно спокійно, ми цю війну теж відчуваємо, теж проживаємо. Вона зачіпає кожного через виття сирен, вимкнення електропостачання, через новини про віднайдені братські могили, обстріли житлових будинків, через чекання, тугу і переживання за рідних, які воюють, а найгіркіше – через втрати дорогих і близьких нам людей. 

І наші діти теж проживають цю війну. Вони вже звикли до сирен, потроху звикають обходитися без електрики й інтернету, сумують за своїми дорогими татусями, старшими братами, але водночас дуже горді за них. Війна для них, на щастя, все ж є далекою, поки не входить у їхнє життя гіркою втратою знайомого або ж коли вони дізнаються, що в їхнього однокласника загинув тато. Тоді війна підходить дуже близько, ранить, забирає відчуття певності, сповнює неспокою за близьких.

Про те, як говорити з дітьми про втрати на війні, що порадити, аби підтримати приятеля, який переживає таку втрату, як відповісти на непрості запитання, на які ми самі часто не маємо відповідей, як заспокоїти тривогу за своїх близьких, котрі на фронті, яких помилок варто уникати, «Львівська Пошта» запитала Наталію Железцову, керівницю Центру психічного здоров’я для дітей та підлітків Лікарні Святого Миколая.

Насамперед із дітьми потрібно багато розмовляти, а в такий непростий час і поготів. Зокрема, про війну, як вона змінила їхнє життя, що вони відчувають. Діти різного віку можуть відчувати тривогу, і те, як ми реагуємо на це, може її посилювати. Так само можуть посилювати тривогу новини, які ми отримуємо, як-от повідомлення про те, що на війні загинув той, кого дитина знала, або про загибель батька однокласника. Однак треба взяти до уваги, що з дітьми різних вікових груп треба говорити по-різному.

Діти дошкільного віку, чотирьох-шести років, не так розуміють, що відбувається, як відчувають. Вони можуть переймати нашу тривогу, вони сумують за своїми татами, які зараз не з ними. Така дитина може ставити багато різних запитань як вдома, так і в садочку. І тут потрібно набратися терпцю, бо питання ці можуть час до часу повторюватись. Одні й ті ж речі потрібно проговорювати знову і знову. Також важливий тілесний контакт: обійняти і вислухати. 

Зазвичай малі діти ставлять прості запитання, на які нам, дорослим, часом важко відповісти. Проте інколи й не потрібно надто заглиблюватися, пояснювати. Важливо вислухати дитину, запевнити, що розумієте її, подякувати, що вона поділилася своїми переживаннями. Але в жодному разі не можна ігнорувати, відмовчуватися, відповідати «бо так» чи «бо так треба». 

Це може бути і гра, проте її має вести дитина. Вихователь може залучати до неї інших дітей, але стежити, як дитина цю гру відчуває, в яке русло її можна спрямувати. 

Раджу багато часу проводити з дитиною за творчими заняттями – малювати фарбами, ліпити, витинати, робити аплікації. Це може бути будь-яка творча діяльність, яка подобається дитині. 

Щоби дитина почувалася в безпеці, важлива рутина – сон, відпочинок, їжа. Це три основні компоненти, які, наскільки це можливо, мають відбуватися так, як раніше, у мирний час. Тоді рівень тривоги знижується. Тож дуже важливо додержувати режиму дня.

У багатьох закладах освіти запровадили ранкову хвилину мовчання. Для дітей садочкового віку ця хвилина може здаватися дуже довгою, їм може бракувати терпіння. Вихователі можуть спробувати зробити це в такий спосіб: поставити дітей у коло, засвітити маленьку led-свічку і передавати її з рук в руки. Це може стати щоденним ритуалом для групи. 

Якщо мовиться про втрату одного з батьків, якого б віку не була дитина, однозначно не можна замовчувати це чи говорити неправду, мовляв, рідна людина заснула і буде довго спати або ж уже не прокинеться. Це додатковий тригер: дитина може боятися лягати спати. Дитині треба говорити правду в доступній формі, якою б гіркою вона не була. Не можна обманювати. Якщо сім’я релігійна, то можна пояснити, наприклад, що батько завжди буде поруч, тільки вже як янгол-охоронець, буде тебе охороняти. Важливо, щоби такі повідомлення дитина отримала від близької людини, з якою має емоційний зв’язок, якій може довіряти, почуватися біля неї в безпеці. 

Те саме стосується й звістки про втрату, яку переживає приятель. Не варто приховувати від своєї дитини, що в її друга сталася біда, а поговорити «по-дорослому». Краще, щоби дитина про це довідалася вдома від близької людини, з якою може поговорити, поставити їй запитання, яка може підказати, як підтримати друга.

Свою підтримку дитина може виявити через обійми, співчуття, запитання «як ти», через гру. Також можна поділитися з нею солодощами чи подарувати вирізане з паперу або виліплене з повітряного пластиліну сердечко, бути в тіснішому контакті, щось разом малювати, бавитися в улюблені ігри. Якщо дитина, яка переживає втрату, хоче про це поговорити, її треба вислухати.

Наталія Железцова

Дитина, зіткнувшись з гіркою втратою в житті друга, може переживати за свого батька, який теж у війську. Важливо, коли дитина тривожиться, замикається в собі, запросити її до розмови, запропонувати підтримку. Можна сказати: «Я бачу, що ти хвилюєшся, бачу, що тобі важко, я готова тебе вислухати». Варто нагадати, що в нашій країні склалася така ситуація, що потрібно її захищати, і наголосити дитині, що її батько там не сам. Там є багато сильних і відважних воїнів, його друзів. Вони всі допомагають один одному, захищають. І нас вони також захищають. Можна перелічити, хто з родини чи знайомих є у війську, можливо, дитина навіть знає когось із батькових побратимів. 

Говорити про це потрібно з гордістю, а не із сумом. Якщо дитина запитує, чому той пішов, той пішов, а той не пішов, варто пояснити: можливо, він ще не готовий піти, ми ж не знаємо, можливо, його також покличуть до війська. Важливо передати дітям емоцію. І ця емоція має бути позитивна, щоби дитина не відчула нашої тривоги, не перейняла її, бо саме ми індукуємо тривогу своїм дітям, завжди.

Якщо дитина, навіть найменша, бачить хвилювання мами, то вона, навіть нічого не запитуючи, теж буде переживати, відчуватиме тривогу. А щоб цього уникнути, як я вже казала, дуже важлива рутина. Щоби позбутися тривоги, можна теж щось разом робити: прибирати в хаті, варити їсти. Навіть чотири-, п’ятирічна дитина здатна допомагати в міру своїх можливостей – подати, посортувати, поскладати.

Діти молодшого шкільного віку вже значно більше розуміють і можуть ставити набагато складніші запитання. І навіть якщо дорослий не може дати на них відповіді, то має сказати: «Зараз я не можу відповісти на це запитання. Дай мені трохи часу, і ми повернемося до цієї теми». Але важливо не забути про це. Або ж можна сісти і поговорити, пошукати відповіді на ці питання. 

Діти шкільного віку можуть волонтерити і робити багато корисного, в такий спосіб вони відволікаються і водночас долучаються до допомоги Збройним силам України. 

Дуже важливою є підтримка класного керівника. Якщо в класі є дитина, батько якої воює, а вчитель бачить, що дитина пригнічена, хвилюється, то може згуртувати навколо неї дітей. Вони можуть запитати її, як батько, можливо, його підрозділ чогось потребує. Діти можуть зорганізуватися, долучити дорослих, щоби вирішити це питання. І коли діти отримають від того батька фотографію з подякою, то це мотивує їх і знизить тривожність. Вони відчують своє залучення до надважливої справи – що так вони допомагають і ЗСУ, і своєму однокласникові. Натомість однокласник відчує велику емоційну підтримку, і його стан покращиться.

Дуже важливі емоції. Що старші діти, то більше емоцій вони потребують. Вони інтуїтивно відчувають підтримку однокласників, учителів. Навіть ранкові хвилини мовчання у класі можна провести у формі «вежі підтримки»: всі стають у коло, обіймаються, а в кінці хвилини мовчання кажуть «Слава Україні! Героям слава!» 

Втрата когось із близьких – це трагедія, і потрібно, щоби дитина мала на кого опертися, відчути підтримку, щоби не мала відчуття, що світ розсипався, розвалився. Важливо, щоби родина переживала втрату разом, не можна ізолювати дитину від цього спільного горювання, це не захистить її від переживань, не дасть відчуття безпеки. В колі близьких потрібно дозволяти поплакати, згадати, як було добре разом, пригадати події, які запам’яталися, говорити стільки, скільки захоче дитина, часто обійматися. Якщо дитина матиме таку підтримку вдома, то й у школі буде більш відкритою.

Важливо, щоби дитина відчувала підтримку і вдома, і в школі, тобто потрібно створити безпечну зону, щоби вона почувалася своєю між своїми, щоби відчувала емоційну підтримку однокласників, друзів, родичів, учителів. Позитивні емоції дуже важливі. 

Якою має бути ця підтримка, залежить від того, чого саме дитина потребує. Дуже часто діти самі хочуть говорити, хочуть ділитися, розповідати, і тоді важливо, щоби вони відчували підтримку однокласників, готовність слухати, спілкуватися. Підтримкою може стати і спільний перекус на перерві, гра, пропозиція провести додому чи погуляти разом. Можна просто йти мовчки або говорити про щось зовсім інше, але якщо дитина хоче розповісти про батька, її потрібно вислухати. Варто бути поруч, але залишити дитині, яка переживає горе, право самій вирішувати, що їй потрібно. 

Якщо дитина запитує, як спілкуватися з однокласником, у якого загинув батько, як його підтримати, можна порадити просто сісти біля нього, запитати, як він почувається, сказати: «Якщо ти чогось потребуєш, я поряд, я готова чи готовий тобі допомогти». Але все має бути природно, не потрібно нав’язуватися. І вже точно не варто запитувати: «Як ти сьогодні спав?» 

Якщо вчителька бачить, що в класі дитині важко, що погіршилася поведінка, з’явилися прояви агресії, не варто робити зауваження перед усім класом, краще принагідно підійти і запитати: «Як ти почуваєшся? Ти можеш зі мною поговорити, якщо бажаєш». Дитина може поговорити з мамою чи кимось близьким, щоб разом знайти спосіб допомогти. Можливо, виникне потреба звернутися до спеціаліста.

Дуже важливо, щоби клас у таких випадках згуртувався і допоміг дитині пережити горе, а не розділився на табори, не погруз у конфліктах чи цькуванні, мовляв, наші тати воюють, а ваші – ні. Однак усе залежить від того, які настрої вдома, бо діти все чують і все бачать, навіть якщо нам здається, що вони не відриваються від планшета. 

Не потрібно нав’язувати дитині негативну точку зору. Маємо пам’ятати, що ми – дорослі. І хоч у нас є право на злість, роздратування, тривогу, біля дітей ці негативні емоції мусимо тримати під контролем. Бо ми маємо таку можливість, а діти – ні, особливо підлітки. Тому дорослим так важливо вдома при дітях контролювати свої емоції, думати, що кажемо. І, звісно ж, часто і довго розмовляти з дітьми про все, а передовсім про те, що наш батько пішов, бо мав бажання, мав можливість. Багато чоловіків, а навіть жінок, ідуть, не тільки наш тато, бо в країні є така потреба. Інші тати, напевно, теж роблять щось важливе і корисне. Бо якщо удома говоритимуть, що нашого тата забрали, а ось того не забрали, нам не пощастило, то це вирине й у класі. 

Мовне питання дуже складне, і на тлі таких потрясінь хтось може кинути фразу, з якої виникне непроста ситуація в класі через те, що хтось розмовляє російською. Дітям треба пояснювати, що українська мова – це важливо. Але якщо до нас, на захід України, переїхали родини зі східних областей, не потрібно сприймати агресивно, якщо їхні діти не можуть відразу перейти на українську. На рівні школи чи класу можна надати такій дитині допомогу. Наприклад, попросити зголоситися тих дітей, які хотіли б допомогти, і кожній дитині, якій ще важко говорити українською, призначити помічника: «Він чи вона допомагатиме тобі адаптуватися в нашому класі, краще розуміти українську мову, спілкуватися нею. Це буде цікавий досвід для вас обох». Бо якщо буде агресія, то вона породить у відповідь тільки агресію. А потрібно, навпаки, згладжувати кути. 

Удома, ще раз нагадаю, треба думати, що говоримо при дітях, пояснити, що така вже ситуація в країні, що не потрібно проявляти агресію, насміхатися, що хтось може не знати, що таке доданок або частка, що перекрутив, не так вимовив звичне для нас слово. Варто наголосити, що ті діти, які сьогодні ще говорять російською, не винні у тому, що ти сумуєш за татом, бо він на сході України воює з росіянами, як і в тому, що загинув тато однокласника. Напевно, в нашій державі на різних рівнях забракло бажання подолати засилля російської мови, і це мало наслідки, але конкретно ці діти, як і будь-які інші, в цьому не винні, тому не потрібно їх принижувати чи тиснути на них, їм треба допомогти адаптуватися, підтримати, заохотити. 

Важливо усвідомити самим і пояснити дітям, що в людей, які переїхали на захід України, російська мова часто асоціюється з домом, який вони втратили, з дитинством, з мамою. Ми ж вважаємо, що вони мають приїхати і одразу перейти на українську, і нерідко доволі агресивно доносимо цю свою позицію. Але це матиме зворотний ефект. Мусимо мотивувати їх до цього, допомагати. Вірю, що ситуація поступово змінюватиметься. Треба розумно це подати, щоби дитина відчула бажання, побачила додаткові можливості вже зараз і в перспективі. Важливо зауважувати успіхи, хвалити: «О, ти така молодець, ти так гарно висловлюєш свою думку українською!» Це може робити і вчитель, і однокласники. 

Є й інші суспільно-політичні теми, які можуть спричинити напруження в дитячому колективі, особливо в нинішній непростий час. Тому, окрім того, щоби самому бути стриманим у висловлюваннях, дуже важливо цікавитися, що відбувається в класі, запитувати, які ситуації сьогодні виникали, що дитину зачепило, зацікавило, обурило. І пояснювати, обговорювати, ділитися своїми думками з того чи того приводу.

Іноді буває так, що самотужки не вдається допомогти дитині подолати тривогу, дати раду своїм почуттям, зорієнтувати у світі, який так сильно змінився. Якщо батьки чи родичі зауважили, що дитина замкнулася, перестала спілкуватися з усіма, що в неї порушився сон, харчова поведінка, є прояви агресії чи аутоагресії, якщо з’явилися суїцидальні думки, заходить мова про небажання жити, потрібно одразу ж звернутися до спеціаліста.

Тривога в малих дітей проявляється порушенням сну, нічним енурезом, тикозними розладами, затинанням чи регресом у мовленні, втратою навичок самообслуговування (вони забувають, як треба одягатися, потребують більше уваги, навіть може з’явитися звичка смоктати палець). Інколи це може бути неспокій, вередування, дратівливість, агресія. Тоді теж варто звернутися до фахівця. 

Таку допомогу можна отримати в нашому Центрі психічного здоров’я для дітей та підлітків, що діє в Лікарні Святого Миколая (вул. П. Орлика, 4) Першого медоб’єднання Львова. У нас працює психолог, психіатр і логопед. Консультації психіатра безкоштовні. Електронне скерування від сімейного лікаря не потрібне – варто лише зателефонувати і записатися за єдиним номером Першого медоб’єднання Львова: 0 800 333 003.