В Україні здавна багато вишивали, і не тільки сорочки та рушники, оспівані в піснях, які вже стали нашими символами, маркерами нашої ідентичності. Вишиттям прикрашали інший одяг, предмети інтер’єру. Кожен регіон витворив свої традиції вишивання, свої техніки, свої взори. 

На жаль, останніми десятиліттями в Україні вишивали переважно хрестиком і трохи «гладдю», себто художньою гладдю, хоча традиційна українська вишивка надзвичайно багата й різноманітна, налічує більш ніж 20 технік, а традиційних швів – понад три сотні. Тож маємо що показати світові, чим здивувати і захопити, та насамперед ми самі ще потребуємо відкрити для себе це багатство, щоб усвідомити, хто ми є і куди прямуємо, чого прагнемо. Про це в попередньому номері «Львівської Пошти» у матеріалі «Українську вишивку у світі впізнають, але не знають» розповів дослідник, збирач, зберігач і вчитель української вишивки Юрій Мельничук, який уже понад три десятиліття досліджує українську вишивку і навчає тих, що нею цікавляться, прагнучи продовжувати давню традицію. 28 років він провадив навчання у Києві, а в березні цього року переїхав до Львова. І нині вже тут, у Студії Юрія Мельничука, збираються учениці 29 набору.

Проте, на його думку, втрачені не тільки техніки вишивання, а й традиції, змінилося саме ставлення до цього процесу. Звісно, вишивання, як і будь-яке рукоділля, є чудовою арттерапією, способом у час війни зберегти душевну рівновагу, підвищити стресостійкість. Але традиційна українська вишивка – це набагато більше, не тільки зв’язок через давні символи і техніки з предками, а й зі своєю землею, яка дає силу, і з небесами, звідки сходить благодать. Віддавна вишивка мала не лише декоративне, а й сакральне значення. Вишивкою наші пращури захищали себе і своїх близьких від усього злого. І нині, у воєнний час, знову дуже актуальними стали вишиті обереги.

Отже, про сакральне значення вишиття для українців, чому своя сорочка ближча до тіла, чому не можна випорювати вишите та як створити оберіг для воїна – в продовженні розмови з Юрієм Мельничуком.

Колись люди мали дещо інший підхід до вишивання, мали знання, як це потрібно робити та які взори вибирати, не з книжок – це передавалося з покоління в покоління. Вони не робили це задля того, щоби когось вразити обсягом роботи, не мали на меті створити дуже показні, виставкові речі з багатим вишиттям. Звісно, є дуже цікаві зразки, передусім весільні сорочки. Чому? Бо за кожним стібком, який дівчина прокладала, вона молилася, вимріювала своє життя, висловлювала якісь побажання і наче зашивала їх у цю річ, програмуючи своє майбутнє. І саме це має велике значення. 

Було прийнято, що наречена вишиває весільний посаг: і рушники, і сорочки, і все інше для дому та сім’ї. Особлива увага приділялася сорочці для нареченого. В народі казали, що цим дівчина «присушує» його до себе. В багатьох регіонах на весілля наречений надягав «подвійний захист» – дві сорочки: спершу вишиту маминими руками, а поверх неї вишиту руками нареченої, тому й казали «своя сорочка ближча до тіла».

Матері і батьки переживають за дитинку, щоб вона була здорова, щоби ніщо їй не нашкодило. Сорочечка – це оберіг, але його не можна купити на базарі, в когось замовити. Її треба самому виготовити, поставити на сторожі дитини свою любов. Це має зробити близька людина – мама, баба, хресна мама, тобто рідна душа, яка «зашиє» в ту сорочку свої вболівання за долю цієї дитини. Тому придбана, а тим паче вишита на машинці річ, не має такої сили. Так, вона відволікає погляди, розсіює увагу, досягається зовнішній ефект від лихого ока, але тої сили вона не має. 

Усі оберегові речі вишивають тільки на натуральних тканинах натуральними нитками. Найкраще підійде лляне чи конопляне полотно, якщо воно домоткане – матиме ще більшу силу. Нитки можуть бути шовкові, вовняні, лляні, бавовняні, але в жодному разі не синтетичні. Багато хто любить вишивати акриловими нитками чи поліестеровими, бо вони міцні, не рвуться, не линяють, їх не точить міль. Тканину також обирають із синтетикою, бо вона не мнеться, добре переться. Але така вишиванка прийнятна хіба що для художніх колективів. А для себе, для рідної людини, для свого помешкання варто дібрати гідне, не шкодуючи часу та зусиль. 

Необов’язково нашивати аж так багато, як це є зараз. Можна звернутися до традиції предків. Це може бути дуже вишукана вузенька вишивка довкола пазухи на чоловічій сорочці, на жіночій – на уставках (поликах) і по краях – на манжетах та горловині. Тоді вишивка слугуватиме за оберіг для жінки, для чоловіка, для дітей, для наречених. 

Є речі, які потрібно створювати в тиші, в гармонії, з молитвою. Передусім ті, які використовують в обрядах, ритуалах, які створюють як оберіг для дому чи для якоїсь людини. Рушники, обруси, хусточки… Вишиті сорочки нині сприймаються як святковий одяг, але це й натільна білизна, яка має потужні атрибути захисту, теж є оберегом. Однак вони набувають якостей і властивостей оберегів лише тоді, коли належно створені. Це те, чого немає в сучасних вишивальниць. Вони сприймають вишивання радше як приємний процес, як своєрідну арттерапію, що врівноважує, допомагає стишити тривогу, справитися з різними випробуваннями. Сьогодні поширена звичка вишивати, переглядаючи фільми чи якісь програми. 

У давнину, коли наносили вишиття, молилися або співали, а не відволікалися на щось інше, не рахували. А хрестики треба постійно рахувати, тоді молитися і співати не вдається, бо втрачається концентрація уваги. Тож приказка «Що дівчата роблять? Вишивають і співають. А матері що роблять? Порють і плачуть» стосується передусім хрестикового шиття, бо якщо співати, а не рахувати, то можна такого навишивати…

Коли вишивають обрядові, сакральні речі, як-от рушники, хусточки, сорочки, особливо весільні, то вишитого не випорюють і не вишивають заново, навіть якщо припустились якої помилки. Це давня традиція. Бо пороти – це вносити хаос, тоді ця річ буде не така, як задумувалося. Бо не можна заново пережити вчорашній день, навіть якщо він чимось не влаштовує. Намагаємося сьогодні і завтра виправити завдану шкоду чи компенсувати втрату, але не проживаємо його заново. 

Приміром, починала дівчина сорочку, вишила якийсь елемент, але він їй не дуже сподобався, вишила другий – більше пасує, тож далі шиє решітку з тих елементів, але той перший не випорює, не переробляє його, він залишається. Такі речі на сорочках називали «дуля». Вважали, що ця дуля спрацьовує як оберіг від зурочень, бо людина зачіпається поглядом: ой, щось там не те нашите. І це розсіює увагу. До речі, таке робили й спеціально – наносили позначки і серед візерунка, і окремо, наприклад під лівою рукою, щоби відвернути погляд.

Таким оберегом може бути спеціально зроблена й обшита дірочка на видному місці. Можу навести приклади. У Музеї Івана Гончара є чернігівська спідниця – святкова, вовняна, вишневого кольору, по низу вишита вишневими нитками, себто багата. А біля пояса має проколоту веретеном дірку, обшиту по колу. Другий зразок – весільна чоловіча сорочка з рівненського Полісся, яка є в колекції Ігоря Переверетнюка. Ця сорочка має багате вишиття – на комірі, на поликах, на манжетах, ще й поділ вишитий. А на лівому рукаві, на видному місці – дірку, обшиту червоними нитками. Оскільки молодий і молода під «обстрілом» десятків пар очей – так їх оберігали від лихого ока, від зурочення.

Дуже сильним оберегом є й вишиття виколюванням. Пригадую, як покутську, вишиту виколюванням сорочку надягла моя учениця Ірина Зайцева, яка вже сама тепер успішно веде курси вишивки у Києві, а на ютуб-каналі викладає відеоролики. Її прабаба була знахаркою, і їй передалося відчуття оцих орнаментів. І коли я попросив поділитися тим, що вона відчуває в цій сорочці, зазвичай весела і жартівлива, вона стала серйозною і сказала: «Щит і меч, відчуваю наче довкола мене метрів за три нічого поганого не може приступити». На цій сорочці дуже багато виколювання. Тож ми зіставили те бачення, коли дірки робили окремо, зі взором, складеним із сотень дірочок: так звані солов’їні вічка, зірочки, виколювання. Хоча це вишиття й трудомістке, але має велику захисну силу. Люди це розуміли. І ця технологія теж має сакральне підґрунтя. Бо кожна земля витворила свої взори, свій колорит, свої способи захисту від усього злого. 

До речі, про землю: жінка має одержувати енергію від матері-землі, від неї вона і брала свої взори, укладала їх на полотні. Наші українські жінки мали потребу ходити босоніж. Це міф, що босоніж ходили, бо були бідні й не мали за що справити собі взуття. Бо коли ми бачимо на фото дівчат у неймовірних вінках, з намистом на грудях, за яке можна було добротну хату купити, а вони… босоніж, то не скажеш, що ті дівчата бідні. Пригадую, як моя мама страшенно любила сапати на городі босоніж, батько ж ходив узутий. І не тому, що не мала у що взутися, просто відчувала таку потребу.

Щодо прикрас: намиста, сережки – це теж передусім обереги, особливо виготовлені з металу. Чоловіки носять зброю, наприклад гуцули – топірці чи ножі. Мій приятель купив собі хату біля лісу в Карпатах, за 10 кілометрів від Коломиї. Признався, що спершу наче спиною, шкірою відчував, що всякі духи природи його лякають, а коли замовив у майстра гарний ніж, зробив собі ручку, причепив того ножа до паска, то відчув, наче довкола нього є чимале коло, в яке ніщо зле не може ввійти. Ще один приятель, Богдан Петричук, який живе в Бабині, має там свій музей, теж вишиває, каже, що блуд у горах любить нападати: наче сотні разів ходив тією дорогою, а йдеш-йдеш і вийти не можеш. Наші люди віддавна мали це розуміння, знання, особливо горяни, тому й донині носять різні обереги.

Наші традиційні рушники – це мости, що поєднують Небо і Землю. Тому, вишиваючи їх, нічого не випорювали. Тому в них багато асиметрій, трапляються й дивні елементи – там квітка не така, там кривулька «заповзла» майже на сам край, там занадто круто завернуто… 

Рушники є оберегами оселі. Давні, переважно одноколірні, дуже часто вишиті тільки червоними нитками, які тоді були дорогі. Були й двоколірні – червоно-сині, згодом синій колір почали замінювати на чорний. Подекуди рушники мали більше кольорів. А є вишиті самими чорними, чи радше сірими, нитками (фарбовані вільховими шишками) – це постові рушники. Ще були спеціальні обрічні рушники, які жінки вишивали спільно за одну ніч чи за один день з високою концентрацією та зосередженням як захист від лиха. Докладніше про них я розповів на сторінці Студії.

Для рушників використовували найкраще, найтонше полотно, часто на них було багате вишиття червоними нитками, які, як я вже казав, були дорогі. Дуже часто вишиття на рушниках двобічне, нема вивороту. Це свідчення розуміння, що рушник – свята річ, він має бути якісно зроблений. Окрім того, червоний колір – це захист, ніщо лихе тоді не може підступити до оселі, це активатор енергії. 

Давня вишивка може бути дуже сучасною, гарно вписатися в інтер’єр. Наприклад, вишиті традиційними швами подушки на вигляд дуже сучасні, вони і прикрасять оселю, і нададуть їй вишуканості, і водночас будуть маркером нашої ідентичності. Так само вишитий рушник чи обрус.

Для прикладу, скатертина «Софія», яку подарувала мені київська вишивальниця Наталя Бабіна, гідна прикрасити навіть королівський стіл. Вона вишивала її три роки і присвятила Софії Київській та своїй бабі Софії. Це фантастична мережана робота, ідеальна з двох боків. Скільки в ній праці! Це ж треба зробити закріпки по всьому периметру, витягнути нитки, перевити сітку, а відтак по цій сітці зробити настил нитками різної товщини. У пані Наталі неймовірний доробок – рушники, хусточки, серветки різні, але коли вона зателефонувала і сказала, що хоче подарувати цю скатертину мені, я був безмежно вражений. Кажу: «У вас донька і син, чому мені, чому не в музей?» На що вона відповіла, що діти наділені всім, а цю річ триматимуть у переважно у шафі, і в музеї вона лежатиме у фондах, а майстриня хоче, щоби її творіння бачили люди, тому я її показую на своїх заняттях і певен, що ця річ повинна зайняти чільне місце в майбутньому Центрі вишивки та костюма, щоби відвідувачі бачили цю вишуканість, високу культуру, яка справді є серед нашого народу.

Тепер хлопці, чоловіки, чимало дівчат, жінок у війську. Вони роблять все, щоб захистити нас, а ми хочемо захистити їх. Багато жінок почали цікавитися, що вишити, який оберіг, аби вберегти тих, що на війні, щоби син, чоловік, наречений повернулися живими, щоб їх усяке лихо оминуло. Так було колись, так є й тепер.

Це може бути вишита сорочка, яку той, кого ви прагнете вберегти, надягатиме під військову форму. Може бути й невеличка хусточка, яку він носитиме у нагрудній кишені. Попри те, що вишиття на такій сорочці дуже лаконічне – тут не потрібно багато всього, все ж таки воно потребує трохи часу. Простішою у виконанні й зручнішою у використанні є хусточка-оберіг, яка теж має давню традицію в нашому народі. 

Як уже мовилося, вишивати такий оберіг потрібно натуральними нитками на натуральному полотні в тиші, в молитві і в зосередженні на тому, для кого це робите, щоб він неушкодженим повернувся додому. Увесь час роботи над такою річчю ви перебуваєте в молитві, тому нічого складного там не може бути нашито, бо нема як рахувати, втрачається концентрація. Нагадаю, що випорювати теж не можна. Усі такі хусточки, що є в наших музеях, неідеальні, асиметричні.

Що вишити на такому оберезі для захисника чи захисниці? З давніх-давен одним із поширених оберегів є хрест. Хрести мають різну конфігурацію – прямі, косі, подвійні, тобто коли прямий і косий накладаються. Але найбільший захист дає хрещатий хрест. Це рівнораменний хрест, який має на кожному рамені менший хрест. В українській традиції такі хрести шили на чоловічих і жіночих сорочках, оберегових хусточках, а також на рушниках як оберегах для хати, зокрема на Поділлі. Хрещатий хрест дає захист не тільки на всі сторони світу – Північ, Південь, Захід і Схід, а й згори та знизу.

Прямий рівнораменний хрест, його ще називають «грецький», має дуже багато значень. І одне з них – поєднання духа та матерії, де дух – це вертикаль, а матерія – горизонталь. Це також символ сонця. 

Косий хрест – символ місяця. Інколи його може витворювати в орнаменті композиція з дубових листків, а дуб – це сила, здоров’я, довголіття. 

Хрести в орнаментах можуть чергуватися, поєднуватися, накладатися, вони можуть слугувати основою композиції, на яку нанизані інші елементи. Вони присутні у вишивці усіх регіонів, різниця може бути в колористиці, техніці виконання, матеріалах, розміщенні на обрядових речах.

Також на такому оберезі може бути вишита восьмипроменева зірка. Це один із найпопулярніших знаків у вишивці, що має багато значень. Це символ Бога, Сонця, Зорі, Ангела-охоронця, Коляди – річного обрядового кола (Коло Свароже). Восьмикутні зорі можна бачити на іконах Богородиці. Такі зірки є універсальними знаками-оберегами на одязі чоловіків і жінок, дітей і дорослих.

Здавна вважали, що безконечники-меандри захищають від усякого зла, ними можна обшити виріб по краях. 

Червоний колір має першість як колір-оберіг, вважається, що він дає силу і енергію людині. Ним можна обшити краї чи пришити навхрест ґудзики, саме ж вишиття може бути іншого кольору – білим по білому чи сіруватим (небіленими нитками), коричневим (раніше нитки фарбували з допомогою дубової кори), синім – кольору індиго, червоно-синім, а де у візерунках є чорне, краще все ж таки замінити його на більш традиційне синє.

Хто вміє, може вишити оберіг традиційними техніками, але можна це зробити і хрестиком. Перехрещені нитки – вже самі собою є оберегом, тому й так поширився у нас хрестик. 

Добре, що нині багато людей, особливо на свята, ходять у вишитому, це наш маркер. Раніше це більше побутувало серед українців за кордоном. А тепер і в нас організовують весілля в етнічному стилі, коли молодята, а навіть гості, вбрані в одяг в національному стилі, прикрашене вишиттям. Відрадно бачити, що відроджується наше традиційне вбрання, але важливо за цим зовнішнім не втратити глибинного змісту і великого спадку предків.

Не всі давні сорочки мали багату вишивку, не були вони й такі ошатні, як тепер, але мали велику силу. Нині є більші можливості, гарні полотна, широкий вибір ниток, раніше ж вишивали переважно на домотканому полотні власного виробництва і нитки часто фарбували самі. У Львові є чудовий магазин «Світ льону». Його власниця дуже любить вишивку і пропонує високоякісні лляні, конопляні та інші натуральні тканини – польські, німецькі, французькі, італійські… Тут чи не кожен зможе знайти відповідне полотно і нитки. 

Хто хотів би навчитися вишивати давніми техніками чи довідатися більше про символіку, про крій – звертайтеся через сторінку на фейсбуці «Студія Юрія Мельничука». Тоді на гарному полотні відповідними нитками, вклавши свої молитви й побажання, ви зможете не тільки створити справді гарну річ, а й запрограмувати її як потужний оберіг!