Дмитро і Аня мали свою урочистість 13 вересня, а Андрій і Наталя – 14-го. Були з цієї нагоди одні в одних на скромній забаві для друзів. Андрій і Дмитро ровесники, обом у жовтні виповниться 26-ть, знаються вже багато років з патріотично-виховного товариства «Спадщина», де разом зростали, ходили в походи і значною мірою сформували свій світогляд, а відтак були виховниками і провідниками для молодших. 

Про те, що будуть одружуватися з різницею в один день, не домовлялися, так збіглося в часі. Що ще поєднує ці історії? Ні для кого з героїв цього матеріалу 24 лютого не постало питання, що робити, обидва пішли добровольцями – Дмитро повернувся у 93-тю бригаду, з якою пройшов АТО/ООС, а Андрій пішов у 103-тю, хоч іще у восьмому класі був комісований за станом здоров’я. 

«Львівська Пошта» розпитала молодят про їхні історії, як війна вплинула на їхні взаємини і почуття та чому саме зараз вони вирішили побратися.

Дмитро і Анна – фахівці з туризму. Дмитро закінчив Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського і навіть два роки там викладав. Анна здобувала освіту в Львівському національному університеті імені Івана Франка. Познайомились вони через інтернет у липні минулого року. Вже під час війни Дмитро освідчився Ані: спершу через інтернет, а відтак особисто. 

Обоє з активною громадською позицією. Дмитро – учасник Революції Гідності, в свої неповні 19-ть з другого курсу навчання в університеті пішов на фронт, Спершу у добровольчий підрозділ «Карпатська Січ» (на той час це була зведена штурмова рота 93-ої бригади), а відтак, коли підрозділ розформували, перейшов на контракт у 93-ю бригаду. Згодом перевівся як інструктор у Старичі, де дослужив контракт. Після завершення контракту закінчив навчання, якийсь час викладав, започаткував разом із товаришами власну справу у сфері будівництва – займалися промисловим альпінізмом. Ще одне його починання – власна справа з пошиття гамаків «ВДома». Окрім того, волонтерив: спершу допомагав своїм побратимам усім необхідним для боротьби та захисту, а згодом іншим, по змозі та за потреби. 25 лютого виїхав зі Львова у свою 93-тю бригаду, служить в одному з підрозділів розвідки. 

Менш ніж місяць тому, коли вже була визначена дата одруження, він і всі семеро товаришів із його розвідпідрозділу були поранені в Солодарі під час артобстрілу. На щастя, поранення легкі – осколкові, контузії. Хтось повернувся у стрій через кілька днів, а хтось потребує більше часу на відновлення. Дмитро, у якого були осколкові поранення, вже за два тижні поїде на схід, один шматочок заліза «повезе» зі собою, бо лікарі не радять його виймати. За кілька днів перед пораненням була легка контузія від вибуху міни. Не перша – перша була в АТО.

Анна, окрім навчання й роботи, ще з 2014-го, з часів Майдану, займається волонтерською діяльністю. Спершу в Тернополі, звідки родом, а відтак у Львові, в студентському волонтерському полку ЛНУ. До початку карантину працювала за фахом, тепер – маркетологинею, але теж у сфері туризму. Коли почалася війна і Дмитро вирушив на фронт, розгорнула разом із друзями бурхливу, а головне ефективну діяльність.

Анна: «Із перших повідомлень про те, що дуже високою є ймовірність війни, було зрозуміло, що якщо це справдиться, то Дмитро знову піде воювати. Тож ніякого обговорення не було. Іноді виникають думки, що іншим жінкам легше, бо чоловік поруч, але я розумію, що якби мій коханий переховувався вдома, то не став би моїм чоловіком.

Найважче боротися з хвилюваннями. В побуті важче, хотілося б відчувати його поруч. Але й через телефон я відчуваю постійну підтримку Дмитра. Нерідко бачу, що якісь мої побутові речі його хвилюють більше, аніж танки чи артилерія. Коли нема зв’язку, важче, хоча Дмитро старається хоча б попередити, що кілька днів не буде зв’язку. І це простіше, аніж коли він зникає раптово».

Дмитро: «Найважче – це відсутність можливості допомагати і підтримувати не дистанційно, а брати конкретну участь в житті одне одного. В тебе лишається голос і картинка в телефоні. Коли не було зв’язку, за першої нагоди намагався послати вістку. Бувало, вибирався на четвертий поверх будинку, щоб відправити Ані повідомлення, що в мене все добре. І то лише вночі була така нагода, бо вдень зв’язку взагалі нема. 

У мене ці пів року майже однакові, згадати можу хіба що листи, які Аня передавала разом із передачами. Справжні листи, писані ручкою на папері. Аня написала їх 23. Одні довші, другі коротші. Лист – це щось особливе на війні. Чим він відрізняється від звичайного повідомлення в телефоні? Щонайменше вкладеними зусиллями. Окрім того, лист має запах, його можна торкнутися». 

Анна: «Почалося все з того, що я написала: «Добре, що є постійний зв’язок, можна не писати листи», на що Дмитро відповів: «Це інше, пиши». Це мені відкрило в ньому щось нове, бо мені здавалося, що Дмитро і романтика – різні речі». 

Анна: «За цей час я, можна сказати, заново вивчала географію, хоч це й складова мого фаху. Знала, що і де розташоване, що виробляють. Святогірська лавра, терикони – тепер зовсім інші асоціації ці терени викликають у мене. Найважче було, коли Дмитро був на Донеччині: Слов'янськ, Солодар. Донеччина здається мені складнішою і бойовими моментами, і людьми, бо Харківщина завжди була більш «своєю». Та й місяць, який Дмитро був на Донеччині, дуже важким видався – загиблі друзі і з Дмитрового підрозділу, і з інших, спершу контузія, відтак поранення. Не встигаєш оговтатися від однієї новини, як «накриває» друга. 

Звістку про поранення отримала, коли вибирала весільну сукню. Страшно. Хоча розумієш, що пише сам, все одно це нерви. Дмитро постійно старався писати, де саме він перебуває, що там відбувається, попереджав, що сідає батарея у телефоні. Спершу його лікували в Павлограді. Дмитро довго мене відмовляв, але я таки поїхала туди до нього. Подумаєш, 40 годин у потязі. Це варте п’яти годин разом!»

Дмитро: «Що війна змінила в наших стосунках – більше переживань, нервів. Не тільки в нас, в усього суспільства з’явилося відчуття, що відкладання життя на потім дуже недоречне. Жити спішити треба, як казав поет. Війна – не привід відкладати життя на потім». 

Дмитро: «Я давно казав, що коли зустріну достойну кобіту, пів року – і можна женитися. Вийшло сім місяців. Якщо вважати війну форс-мажором, то, думаю, «вписався» (Сміється). Чому саме Аня відповідає критерію «достойна», логічного пояснення немає. Зрештою, на мою думку, в таких рішеннях узагалі немає логіки, треба відчути «свою» людину».

Анна: «Ніяких планів, сценаріїв святкування в нас не було, все сталося набагато краще, аніж я очікувала. Ми нікого офіційно не запрошували, опублікували оголошення у фейсбуці, тому прийшли люди, які дійсно хотіли нас бачити, ми були раді всім! Зробили невеличку забаву в «Кантоні». Це наш такий «домашній» паб, який на початках був нашим волонтерським складом. Тому все вийшло по-домашньому, по-сімейному, без стресу. Дуже сподіваємося по завершенні війни зібрати на поправини всіх знову, а також тих, що через війну не змоги приїхати. Ми весіллям не займалися навіть під час гулянки, роль тамади взяли на себе наші друзі – з традиціями, зі зніманням вельона, киданням букета. Все було невимушено».

Дмитро: «Не було відчуття, що це недоречно, не на часі. Зустрілися друзі, у переважної більшості чоловіки, хлопці, брати, батьки на фронті. За підрахунками корчмарів, було 80-90 гостей, які побачилися, поспілкувалися, а навіть знайшли можливості зробити разом щось добре для перемоги. Відсотків 95 тих, що прийшли, в чомусь задіяні, працюють на спільну справу. Ще дуже багато хто не зміг приїхати, бо виконує якісь свої обов’язки».

Анна: «У Тернополі я волонтерила з двома організаціями. В одній ми більше працювали руками: плели сітки, одними з перших почали робити сублімовані й сушені продукти. Друга організація, «Логістичний склад», займалася саме спорядженням. Із 24 лютого всі ті, що раніше волонтерили, згадали, що вміють, що можуть. Почалося з того, що треба всім, все і на «вже», і на вчора, і у великій кількості. 

Спершу це була медицина, бо формою, яку видали, ще можна якось обійтися, а без якісного турнікета, без якісної перев’язки, без необхідних медикаментів ніяк, бо це життя. Почали замовляти у великих кількостях, і я дуже переживала, коли казали, що доставка аж через місяць. Телефонувала: «Який місяць, через місяць все має закінчитися». Так не сталося… Потім медицину делегували друзям, які більше орієнтуються в цьому, щотижня 30-40 аптечок формуємо за запитами. Більше займаємося спорядженням, працюємо суто за запитами: треба машину – купуємо машину, треба дрон – купуємо дрон, є потреба в чомусь іще – шукаємо, збираємо кошти».

Дмитро: «Хочу зауважити, що коли прибули перші американські аптечки, які «пережили» Ірак чи Афганістан, недоукомплектовані, я по відео в телеграмі консультував, що має бути в них, пояснював, що й до чого, в якій кількості. Аня зрозуміла принцип, і нині вже мені може багато що розказати. Тепер забезпечення стало суттєво кращим, аніж навесні, але потреби все ж таки є». 

Анна: «Зараз готуємося до зими, йдуть холоди, потрібен теплий одяг, теплі спальники, тепле взуття, тож якби хто хотів долучитися – будемо раді всім!»

Дмитро: «Дуже складно будувати якісь плани, коли попереду невідомість, форс-мажор триває. Що війна буде швидкою і переможною, можна мріяти десь у Польщі чи ще далі. Але сподіватися, що вона закінчиться до наступного літа, не доводиться. Тож усі плани і мрії переносяться на потім. Розвивати свою справу зараз нема змоги, бо все будівельне підприємство взяло до рук зброю, а потім, звісно, роботи вистачить. Швейне обладнання теж задіяне, працює в компанії, яка займається пошиттям тактичного спорядження для військових. Що побажати одне одному: нині вся Україна має одне бажання – щоби війна скоріше закінчилася, бодай на наших кордонах. А всі інші проблеми, як показала практика, зовсім ними не є. Це радше незручності».

Анна: «Плани і мрії зводяться до базових – окрім перемоги й миру, це дім, сім’я, здоров’я близьких. Усе інше – наживне».

Номер карти для переказів по Україні
5168745322065381 (ПриватБанк)
Для міжнародних: ANNA LEVCHUK 
UA513052990000026205738702315
SWIFT / BIC CODE: PBANUA2X
Bank name: PRIVATBANK
Bank Address: 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE
Ukraine, Ternopil city, Kyivska street 12/65 
ЄДРПОУ 3578601129 
PayPal: Ivankosyuky@gmail.com

Андрій і Наталя за фахом аудитори, познайомилися, коли працювали разом у великій міжнародній компанії, три роки тому – 16 вересня 2019-го. Андрій працював там до 24 лютого. До речі, ця компанія, що має свої представництва по всьому світу, чи не в кожній країні, хоч і мала в росії великий офіс, вийшла звідти з початком відкритої агресії. Зустрічатися почали два роки тому, коли Наталя вже перейшла в іншу, теж міжнародну компанію. Торік на Миколая Андрій освідчився їй, і з того часу вони заручені, планували одруження і весілля, але з датою ще були не визначилися. Наталя хотіла, аби весілля було в теплу пору року. Війна внесла корективи. 

Окрім того, Андрій навчається в аспірантурі за напрямом «Економіка та фінанси», пише дослідницьку роботу, як психологічні нестабільності впливають на те, як люди розпоряджаються своїми грішми. Зараз у академвідпустці. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення започаткував разом із друзями книжкове видавництво «Книговій», яке в січні видало першу книжку. Має багато проєктів та ідей, які зараз втілюють у життя його друзі. Проте Андрій вважає це проєктом на майбутнє.

Андрій: «До 24 лютого я був дуже цивільною людиною, мене всі вважали таким. Наприклад, Дмитро, коли побачив мене у війську, був доволі здивований. Весь мій досвід – це вишколи в «Спадщині», табори виживання в лісі. Зрештою, коли ми йшли у похід, брали майже те саме спорядження, що й тепер знадобилося. Наприклад, взуття абсолютно підійшло до бойових умов, наплічник став у пригоді й уміння компактно його зібрати, обходитися мінімумом необхідного. А жодного військового досвіду я не мав, був комісований за станом здоров’я ще у восьмому класі. Тому коли розпочалося вторгнення росії, пішов у ТрО, переживав тільки через те, що мене можуть не взяти. Вже 24 лютого ввечері був у військовій частині, донедавна був у стрілецькій роті, а тепер переведений розпорядженням командира для підсилення в роту розвідки. 

«Спадщина» дуже сильно формує особистість, формує проактивну людину, яка готова брати на себе відповідальність. Не знаю жодного, хто був у цій організації і тепер хоч якось не задіяний у цій війні. Хто може – взяв до рук зброю і зараз на фронті, в різних місцях, різних бригадах. Решта волонтерить. Тобто кожен працює на перемогу. Маємо спільний чат «спадщанців», котрі зараз на фронті, обмінюємося повідомленнями. Ще одна риса учасників «Спадщини» – вони відповідальні, їх не бояться призначати на дуже важливі ділянки, багато з них є неформальними лідерами».

Наталя: «Для мене це був, напевне, найбільш шокуючий момент у житті – що Андрій пішов на війну, але водночас я розуміла, що саме в цьому мій хлопець, що інакше вчинити він не міг. Перші місяці було дуже важко, я часто плакала, переживала, тяжко давалися справи. Потім почала знаходити собі якісь захоплення, стала займатися вирішення якихось особистих справ. Наважилася змінити професію на більш мистецьку: хочу займатися малюванням у 3D. Мені віддавна подобається малювати, закінчила відповідне навчання. Війна дала розуміння, що не варто чекати, а треба йти вперед, робити в житті те, що подобається. Тож я нарешті наважилася, і Андрій не тільки підтримав мене в цьому, а й значною мірою підштовхнув.

Переживання не зникли самі собою, просто я навчилася жити з ними. Так само стресую, коли від Андрія якийсь час нема звістки, тоді вже ніяка справа не дається. Андрій написав – усе минулося. Був час, коли не було зв’язку майже два тижні, я молилася що 15 хвилин, бо коли людина не знає, що має робити, то покладається на Бога. Ходжу до церкви двічі на тиждень. Є багато всього, чим себе можна зайняти, але, мабуть, кращого відчуття аніж тоді, коли Андрій ввечері напише чи подзвонить, нема.

Війна – поза нормальністю. Всі події, які відбуваються на війні, як на мене, виходять за межі нормальності. Тепер наші почуття тільки зміцніли. Реально відчуваєш, що можеш втратити дорогу людину назавжди, що їй нелегко, що вона може загинути. Емоції переживаєш гостріше, розуміючи, як сильно любиш цю людину, як сильно хочеш, щоби з нею все було добре. Всі матеріальні речі відходять на задній план, бо усвідомлюєш, як легко їх втратити. На передній план виходить те, що справді має цінність».

Андрій: «Дуже хочеться закінчення цієї війни. Але всі ми розуміємо, що мусимо і будемо стояти до кінця. Для мене, мабуть, найважче на війні, це не ніч в окопі чи під обстрілом, а розлука з близькими. Не бачити найдорожчих, не мати змоги їх обійняти – найтяжче, тому я дуже радію за кожного, хто їде у відпустку, щасливий за цю людину». 

Андрій: «Я дуже щасливий, що зробив такий вибір своєї супутниці на життєвому шляху. Найбільше мені імпонує в Наталі її вміння знайти позитив у будь-якій ситуації. Майже щоразу, коли я з нею розмовляю, вона вживає слово «люблю», розповідає про те, що їй подобається, що надихає, починаючи з дрібничок і закінчуючи якимись глобальними речами. Наталя ділиться тим, як вона любить зранку відчувати запахи, як їй подобається дивитися на захід сонця. Вона вміє бути щасливою, тому було б дуже важко її не любити.

Я завжди знаю, що які б не мав проблеми, можу підійти до Наталі, порадитися. Мені подобається те, що вона по-жіночому мудра. Завжди мене підтримає, але спокійно сприймає моє рішення, завжди намагається допомогти, зрозуміти, навіть якщо вважає, що я не правий». 

Наталя: «Коло Андрія відчуваю впевненість у завтрашньому дні, захищеність. Андрій – це той чоловік, на якого я покладаюся від початку й до кінця. І ту повагу одне до одного, розуміння, любов, які у нас зараз є, хотілось б пронести через усе життя».

Андрій: «Чому ми вирішили одружитися саме зараз – бо це була гарна нагода побачитися, адже відпуску дають тільки з дуже поважної причини. А оскільки ми обоє і так уже вирішили бути разом, не мали щодо цього жодних сумнівів, то чому ж не зараз? Навіщо ставити життя на паузу? На той момент, коли ми визначилися з датою, вже були заручені сім-вісім місяців. І ми, і наші рідні вже були готові до цього».

Наталя: «Щодо святкування, то тут усе вийшло доволі спонтанно: посиділи з батьками і родичами, відтак із друзями. Згодом, можливо на шлюб, сподіваємося зібрати ширше коло людей, бо через нинішні обставини багато хто не зміг приїхати. 

Сама церемонія розпису промайнула як один момент, більше запам’яталося, як сиділи ввечері з друзями. Танцювати зараз не на часі та й не дуже хотілося, але наші гості дуже люблять співати, знають багато українських пісень, тому досхочу наспівалися їх під гітару.

Я не вимріювала своє весілля, як багато дівчат, не складала сценарію, навпаки, вважала, що на це ще є багато часу, планувала, що вийду заміж значно пізніше, проте життя вивело на своє. Чи можна було щось зробити краще? Гадаю, ні, це було найкраще з можливого, дуже душевно, в колі справді близьких друзів».

Андрій: «Важко сказати, яким буде наше майбутнє. Чекаємо перемоги, які будуть зміни в країні. Загалом маємо багато планів, але поки ще занадто багато невідомого.

Наразі й далі працюємо над тим, щоб розвивати видавництво. Наступна наша книжка – казка-легенда про Україну, про загублених воїнів. До речі, це одна зі «спадщанських» легенд про єднання українців, що тільки так Україна може вистояти і бути сильною. Ще одна книжка в роботі – теж дитяча, але вже про екологію. Ми поки що не ставили собі за мету якийсь один напрям. Планів та ідей маємо дуже багато: хочемо видавати не тільки паперові книжки, а й електронні».

Наталя: «Андрій ще до війни мав ідею написати книжку про свого діда, який воював у Другу світову. Деякі спогади записані. Можливо, його нинішній досвід не тільки допоможе втілити цей задум в життя, а й об’єднати історію діда зі своєю власною». 

Андрій: «Окрім того, після перемоги планую надалі змінювати країну, піти в політику, бо вважаю, що відповідальність за зміни мусить брати кожен і що перемогу на полі бою ще потрібно захистити, утвердити змінами в мирний час». 

Наталя: «Головна мрія сьогодні – щоби всі мої рідні були живі та здорові. До війни було багато мрій, зараз більшість із них здаються несуттєвими. Головне – перемога та щоб Андрій повернувся з війни».