– Ми як батьки вже не можемо бути фахівцями з майбутнього. І попри те, що бажаємо дітям найкращого, хочемо, аби вони були щасливі та успішні в житті. Ми не можемо вказувати, як їм цього досягти. На жаль, нині в Україні дуже небагато молодих людей роблять усвідомлений вибір професії. Одна з причин – «епідемія» батьківської надопіки. Ми часто допомагаємо там, де наша допомога вже не потрібна. А відтак дивуємося: стільки грошей витратили на репетиторів, а дитина нічого не хоче… Передусім і батьки, і діти мають розуміти, що освіта насправді потрібна – в різних формах і впродовж усього життя, а не її імітація задля здобуття заповітного «папірчика» чи втілення батьківських мрій та амбіцій. Одні батьки сподіваються, що дитина продовжить династію, другі – що дитина досягне того, що їм не вдалося, требі – що дитина вступить «на бюджет» (і не важливо, чи вона працюватиме за фахом). Ми ще живемо стереотипами, підлаштовуємося під інших: «А що я скажу своїм батькам, колегам по роботі, сусідам, якщо моя дитина не піде вчитися до вишу або покине навчання у ньому?» Для кожних батьків настає час, коли дитина обирає власний шлях (на ньому не уникнути помилок, тож не варто намагатися вберегти від них, адже це досвід – найкраща з освіт). І в цей момент батьки можуть або відпустити, повірити і підтримати, або подбати, змусити чи спокусити (часто це називають мотивацією). Якщо дитина не може відразу після школи обрати професію, не треба на неї тиснути. У світі це нормальна практика – рік перерви. Адже є багато альтернатив: робота, волонтерство, свій підприємницький проєкт або неформальна освіта, поєднана з роботою. Певна, що рік роботи офіціантом після школи дає набагато більше користі для особистісного розвитку, аніж рік імітації навчання. А студенти, які поєднують навчання з роботою, як правило, вчаться краще. Нині всі розуміють, що диплом нічого не гарантує, але часто буває так, що без диплома ти «недолюдина». Тож маємо знецінення професій, які не потребують вищої освіти, і розрив на ринку праці: безробіття з великою кількістю вакансій. Я дуже хотіла б, аби роботодавці не вимагали дипломів там, де вони не потрібні, і додали у вимоги до претендента на вакансію слова «освіта або відповідний досвід». Ми тиснемо на дітей своїм досвідом і водночас зізнаємося у власній безпорадності, адже чимало батьків мріє, аби їхні діти поїхали за кордон і там залишилися. Ми не віримо, що зможемо побудувати світ, гідний наших дітей. Що робити? Потрібно чесно зізнатися, що є причиною наших тривог: страх, туга за стабільністю, пошук гарантованої професії, а чи любов і віра? Знайти у собі сміливість бути поруч, спостерігати і підтримувати те, що народжується і проростає, чути слабкі сигнали, пам’ятати, що плодів і результатів чекають восени, а не навесні. Відмова від вибору професії з огляду на шкільні предмети давно в минулому. Усвідомити, що не буває єдиної правильної мети у житті, що нинішній світ дуже мінливий і що він пропонує безліч можливостей, а значення старту в нас доволі спотворене і дуже переоцінене. Відверто зізнатися дітям, що ми, дорослі, залишаємо їм багато невирішених проблем, і застановитися, хто ці люди майбутнього, які зможуть упоратися з його викликами, які якості та навички вони повинні мати, у чому мають бути інакші, аніж ми, що ми, дорослі, можемо зробити для їхнього зростання.

– Так склалося, що я філолог у третьому поколінні. І моя бабуся була філологом, і батьки філологи – випускники Київського університету імені Тараса Шевченка, і я закінчив філологічний факультет, але вже Франкового вишу. Для мене та філологія, якою жила родина, сприймалася як природний простір, а не як те, чого треба досягати. Я й не хотів бути філологом. Мене більше цікавили біологія, фізика, математика. Я їздив на олімпіади з цих дисциплін. І батьки давали мені змогу реалізуватися у своїх бажаннях та сприяли в моїх наукових пошуках. Мій вибір визначив не тиск батьків, не вірність династії, мене до філології спокусив Іван Франко – мій об’єкт зацікавлення від того часу й донині. Я зацікавився спершу його філософськими працями, а вже це привело мене до Львова на філологію. І коли моя стежка пролягла до Львова, батьки не перечили, хоча, можливо, їм було непросто прийняти, що я обрав не їхню альма-матер. У сучасному світі питання покликання і мотивації важливіше, аніж традиції династії. Коли мовиться про вибір фаху нинішніми абітурієнтами, то в них значно більше варіантів у сучасному множинному світі, спектр можливостей надзвичайно широкий. Це великий ризик і велика відповідальність, адже не всі з них готові обирати і знають, чого прагнуть. І хоча фізична зрілість дедалі раніше актуалізується, щодо соціальної зрілості, соціальної відповідальності більшість із них ще не готові до такого вибору. Не завжди той перший їхній вибір відповідає їхнім інтересам. Однак бачимо, що в сучасному світі люди мусять адаптуватися, змінювати фах, здобувати додаткові знання. Тож сам собою диплом не здатен щось дати, істотними є компетенції, причому часто ті, що не є в пріоритеті у самому виші. Нині говорять про чотири «К» як чотири ключові компетенції в сучасному світі, важливі як для працівника, так і для працедавця: креативність – здатність генерувати творчі ідеї; критичне мислення – нічого не брати на віру, а все перевіряти власною головою; комунікація – здатність до спілкування, здатність переконати і почути іншого; кооперація – здатність до співпраці. Мені здається, що ці загальні компетенції та вміння, не пов’язані з одним фахом, важливіші, аніж конкретні фахові знання. Дуже виразно видно, хто зі студентів прийшов за покликом серця, а хто ні. Коли мотивація зовнішня, не обов’язково тиск, назвімо це «стимули», то вона важлива і потрібна, але якщо немає внутрішньої мотивації, то вона дуже швидко вигорає. Коли працюємо з великими групами студентів, одразу видно, хто прийшов з власної волі, а кого привели за руку. Це не є погано – вести когось, але настає час, коли дитина має піти сама своєю стежкою. Тому важливо дотримуватися балансу між внутрішнім і зовнішнім стимулами з перевагою внутрішнього. Мені ще зарано хвилюватися з приводу вибору моїх дітей. Щоб дитина збагнула, хто вона і до чого в неї хист, вона має спробувати різні можливості. Спорт, музична школа, різноманітні гуртки дають змогу дітям намацати свої здібності. Ми з дружиною стараємося їм це дати. Наразі не робимо якихось прогнозів, точно знаємо, що вони всі різні, тому нічого не прагнемо нав’язувати, в тому числі й династичності. Це середньовічний підхід, що швець виховував з десяток шевців. Але і в сім’ї шевця може народитися геніальний композитор, а в сім’ї композитора – геніальний кравець. Дуже важливо, щоб людина робила те, що любить, і любила те, що робить, щоби батькам вистачало мудрості не тільки передавати власний досвід, а й дозволяти дітям свободу вибору, свободу самореалізації. Бажаю всім, хто відчуває у собі іскру Божу, знайти, де її застосувати, слухати передусім власного серця і розуму! Але потрібно не тільки дослухатися до порад старших мудрих людей – батьків, учителів, потрібно розуміти, що ваше життя за вас не проживе ніхто, що фах, який ви оберете, становитиме його осердя, тож нехай це буде «сродна праця», як писав Сковорода.

– Людина може досягти успіху лише тоді, коли займається тим, чим горить. Якщо ви думаєте, що ваша дитина закінчить юридичний, стане крутим адвокатом, зароблятиме купу грошей, причому її уже верне від уроку правознавства, то ви помиляєтеся. Коли мені було 17 років, я мріяла вступити на журналістику. Кілька разів про це заїкнулася, але мама навіть слухати не хотіла: «Де ти збираєшся шукати роботу? У мене знайомих ні на радіо, ні на телебаченні немає. А толковий бухгалтер завжди роботу знайде», – казала вона. Толковий бухгалтер, може, і знайде, але не я, яка досі з дипломом економіста дебет з кредитом звести не годна... Одне слово, мамі на радість я все ж таки вступила на «бюджет» економічного факультету Франкового університету. Ось тоді я себе, мабуть, і загубила... Не любила ходити на пари, вчилася заради стипендії, більшість предметів зазубрювала. Єдине, що мені приносило задоволення, це різні творчі завдання. Я знімала відео для своєї кафедри, писала сценарії різних студентських свят, навіть читала вірші Ліни Костенко напам’ять, коли мені не вистачало кілька балів до четвірки з вищої математики. Іронія долі полягала у тому, що моя викладачка з університету помітила щось у мені і на другому курсі порадила мене на роботу в газету «Львівська Пошта». Я здійснила свою мрію, навчилася писати, стала журналісткою. Чи тепер жалкую про щось? Можливо. Але в жодному разі не звинувачую свою маму. Вона хотіла, щоб я була щаслива. За це я їй дякую, а ще дякую, що вона останні гроші віддавала на мої заняття з репетиторами, аби я здобула вищу освіту! Тепер я точно знаю, що мої діти вступатимуть туди, куди захочуть, і вивчатимуть те, що їм цікаве. Дуже важливо, аби батьки думали не про матеріальне благополуччя дитини в майбутньому, а про її душевний стан в теперішньому. Бо вступити до університету – це лише перший і найлегший крок. Далі вашу дитину чекає або чотири роки цікавого студентського життя, коли кожен день дізнаєшся щось нове, розвиваєшся в тому, чим прагнеш займатися все життя, або сірі будні, постійно пригнічений стан, коли живеш від сесії до сесії і мрієш про своє життя «після універу»... Тому батьки мають багато розмовляти з дитиною, розпитувати, ким та хоче стати, звертати увагу, що їй краще дається, а які уроки вона робить з неохотою. Завдання батьків – допомогти дитині знайти своє покликання. І якщо вам це вдасться, ваша дитина в будь-якому разі досягне успіху і буде щаслива!