Коли зачиняються одні двері, відчиняються інші. Через карантинні обмеження впродовж майже чотирьох місяців віряни не мали змоги брати участь у богослужіннях в храмах. Та завдяки можливості долучатися онлайн отримали нагоду вийти за межі свого храму, своєї парафії, долучитися до молитви у головних соборах своєї Церкви, щоразу чути слово настанови від її провідників. Для багатьох львів’ян це стало нагодою частіше бачити і чути владику Йосифа Міляна, єпископа-помічника Київського, адже у Львові його пам’ятають, шанують, люблять.

Чимало людей мають добрі спогади про владику: комусь давав шлюб, комусь хрестив дітей, комусь хоронив найдорожчих. Ще для когось був духовним наставником, а комусь просто випала нагода десь перестрінутися в житті. Люди згадують його щирість, зичливість, чуйність, священичу ревність, веселу вдачу, готовність порадити, підтримати, послужити. Згадують його роки служіння у Львові – у Святоюрському соборі, церкві Михаїла, церкві Пресвятої Євхаристії (Домініканський собор), його працю з молоддю.

У Львові владика започаткував щорічний фестиваль «Велика коляда», який цього року провели вже 21-й раз. А історична зустріч молоді з папою Іваном Павлом ІІ на Сихові – саме о. Йосиф, тоді голова молодіжної комісії, був її ініціатором і промотором – для тисяч молодих, і не дуже, людей стала знаменною подією у житті, показала Церкву як місце зустрічі. Багато хто ще пам’ятає й телерепортажі зі святкових богослужінь з закадровим коментарем о. Йосифа...

Народився владика на Львівщині, в с. Добряни, що в Городоцькому районі, в переддень Різдва Івана Хрестителя, 6 липня 1956 року, тож і охрестили його Іваном. Навчався у сільській школі, де в особливий спосіб шанували Шевченка. Згодом закінчив професійно-технічне училище і пішов працювати оператором станції техобслуговування, проводив діагностику автомобілів. Службу в армії проходив на летовищі поблизу литовського міста Паневежис. Потім ще навчався у технікумі промислової автоматики і підпільній греко-католицькій духовній семінарії. Будучи підпільним священником, працював на львівському заводі «Біофізприлад». А вже у 90-тих роках продовжив богословську освіту в Люблінському католицькому університеті.

З відродженням УГКЦ о. Йосиф отримав нагоду відкрито служити Господеві і людям на різних ділянках церковного і суспільного життя спершу у Львові, а згодом й у Києві, де став настоятелем храму Благовіщення та головою комісії у справах культури Київської архиєпархії УГКЦ. А у 2009 році Папа Бенедикт XVI поблагословив вибір Синоду єпископів призначити о. Йосифа новим єпископом УГКЦ.

Будучи єпископом-помічником Київським, владика старається відвідати кожну парафію, поспілкуватися з людьми, є відповідальним за будівництво і внутрішнє облаштування Патріаршого Собору, який в серпні 2013 року освятив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Задля того щоб головна святиня УГКЦ якнайшвидше постала у всій красі, започаткував щорічний благодійний фестиваль «Просфора з Патріархом». Донедавна очолював Пасторально-міграційний відділ УГКЦ і дбав про духовну опіку над трудовими мігрантами з України. У січні цього року передав ці обов’язки владиці Степану Сусу.

Про своє дитинство, службу в армії, життя і служіння, про Церкву та віру в Бога владика Йосиф розповів в інтерв’ю, яке опублікувала Релігійно-інформаційна служба України (https://risu.ua/roblyu-vse-shcho-mozhu-a-na-shcho-meni-brakuye-sili--moye-upovannya-na-gospoda--vladika-josif-milyan_n109716).Пропонуємо деякі витяги з нього.

Я виріс без велосипеда. Забави були прості. Був найстаршим в багатодітній сім’ї. Нас було п’ятеро дітей в родині, то я для всіх своїх молодших був такою собі нянькою, бо батьки в той радянський час мусіли дуже багато працювати – і в колгоспі, і в себе на городі. Бабця і старші діти бавили молодших.

Коли я був ще досить малий, в нас вдома моя бабця по татові цілу зиму пряла льняні нитки, потім я, малий хлопчина, крутив їх на так звані веретена-цівки. А потім десь під весну – лютий-березень – в хаті вибирали на штих лопати землю з долівки (підлоги не було, була така добре втрамбована земляна долівка, яку щосуботи мазали жовтою глиною) під ткацький верстат, і бабуня Мілянка ткала льняне полотно. А коли вже наставала весна, наша бабуня вистелювала ті льняні полотна, щоб добре вибілилися на сонці. Час до часу їх мочили в воді потоку, що біг неподалік, а я, малий хлопчина, мав сидіти з вирізаною лозиною і пильнувати, щоб на ті полотна, які висихали на сонці, не напаскудили гуси. Очевидно, не раз я забував свою важливу місію, бо галас дітей провокував мене до дії. Гусей не було видно, і я біг до однолітків, а коли отямлювався, то на полотнах вже були гусячі сліди, і мені діставалося від бабуні, бо ті плями на полотні було годі звести чи відіпрати. От з того домотканого полотна у Львові, в храмі Пресвятої Євхаристії, є вишита плащаниця Ісуса Христа, яку створила студентка Львівської академії мистецтв як дипломну роботу. Ця плащаниця мені дуже дорога, бо виконана на домотканому полотні моєї бабуні Мілянки.

Мої батьки – рільники. Тато Степан народився у 1930 році, 20 травня йому виповнилося дев’ятдесят років. Мама з 1933 року. Вони повінчалися у 1954-му. Уявіть собі який довгий подружній вік цих двох людей! Народили і виховали п’ятеро дітей (я найстарший – з 1956-го, наймолодший брат, вже покійний, – з 1966-го), мають дванадцять онуків і я вже збився з рахунку скільки правнуків. Багато працювали, складали копійку до копійки, будували хату, новий будинок, стайню, наробилися в житті. Як могли, так виховали дітей. Я ніколи в нашій хаті не чув матюка.

Моя мама – проста селянка, закінчила чотири класи сільської школи, не знала якоїсь особливої педагогіки, але (я про це казав у своєму подячному слові в часі хіротонії) вона дуже часто до нас, дітей, зверталася словом «Любіться!»: ось подивіться, як там любляться, а подивіться, як в тій родині любляться, і я вас прошу – любіться, шануйтеся. Те її «любіться» нам, дітям, так свого часу надокучило, але вона все одно казала: «Любіться!». І коли ми вже стали дорослими, обрали свою дорогу – мали свої зобов’язання, дітей, родини – це далося взнаки. Справді, ми жили якось так родинно, завжди ділилися. Все, що мали, немов кидали на одну купу, а потім з тої купи користали всі. Хто на купу всипав більше, а хто менше – не важливо. Це було «наше». Ніхто нікому ніколи не заздрив. Ми в родині справді завжди були готові допомагати одне одному. І так це в нас залишилося дотепер. Та мамина наука – проста, щира, правдива – проросла в нас усіх і дає свої плоди до сьогодні.

У 1950-му влада закрила церкву в нашому селі, а священника арештували і вивезли на Сибір на 25 років нібито за те, що він тримав зв’язок з оунівцями... Але в 1963-му мешканці села самовільно відчинили храм. Хоч був ще малим, та добре пам’ятаю: такий рух селом пішов, така була напруга. То був, здається, Великий четвер, люди відкрили ті двері, що в захристію, почали робити там порядок, готувати церкву до Великодня. І від того часу ходили до церкви через захристію, доробили собі ключ, та не відкривали центральних дверей, бо храм вважався закритим.

Тато не шкодував нас будити рано до церкви, особливо на Різдво і на Великдень, коли служилося о четвертій, о п’ятій ранку. На сам Великдень ми цілою родиною всі вставали дуже ранесенько, щоб встигнути поки ще людей нема в церкві приступити ще раз до плащаниці. Коли в церкві ще темно, лиш блимають вогники свічок (в храмі не було електрики, бо ж нібито закритий), – це було так гарно і так врочисто. І воно мене заворожувало. Ця церковна сутність, така урочиста аскетична сутність храму мене дуже притягала. Як я вже був підпільним монахом, то не раз приїздив до нашого сільського храму: так легенько, щоб ніхто не бачив, поробити порядки, почистити все, підготувати до недільного богослуження. А тоді любив сісти собі на лавку в церкві і просто розважати, роздумувати, просто захоплюватися тою урочистою тишею, наповненням Богом оцього храмового простору: іконами, кадильним димом і тим, що Бог хотів тобі сказати на вухо, на те внутрішнє, глибоке вухо...

Радянська армія з огляду ідеології – це дурня стовідсоткова. Але армія загалом, якщо відокремити від неї ідеологію, формує чоловіка, мужчину. Бо якщо ти біля батьків, то маєш певний триб життя, ти вільний чоловік, тобі ніхто крім тата і мами не указ, хоча і їх ти слухаєш чи не слухаєш, бо тобі вісімнадцять років. А тут ти переносишся в середовище, де нема тата і мами, де нема «хочу – не хочу». Є таке дуже важливе слово – «мус». Розумієш, що нікуди не дінешся, ти мусиш виконувати те, що передбачено і що непередбачено військовими статутами. Пригадую: тактична підготовка, ми то бігаємо, то повзаємо з автоматами на летовищі, грудень-місяць, підмерзла вода. Бачу переді мною велика калюжа, треба її обійти, – і відразу відчуваю буксовий чобіт на своїх плечах і чую крик: «Куда, изменник?!». І я вже не поповз, а поплив у воді і в леді в грудні-місяці. Але нічого – пережив, не захворів…

Армія гартує, робить витривалим до випробувань життя. Ти долаєш певні труднощі і стаєш сильнішим. Тут тобі дають зрозуміти, що ти мусиш покладатися на себе, мусиш напрацьовувати самозахист, бути організованим, не можеш розслаблятись.

Якось, коли я служив у війську, приїхав до мене мій товариш Степан Дмитрух, тепер отець Севастіян. Ми з ним балакали про всяке про різне, а серед того й про те, що він бачився з нашими священниками і ті йому казали, що можна вчитися на греко-католицького священника. На що я відповів: «Ти можеш, бо твій вуйко паламар, а я нє, бо я танцюрист». А я був такий танцюрист, що раз на весіллі за один вечір діру в підошвах мештів витер. То й вважав тоді, що священство не для мене. На тому й закінчилася та розмова, та й забулася.

Пригадую, як я вже прийшов з війська, ми так стоїмо групою біля церкви – хлопці, дівчата, – підійшов до нас отець Петро Городецький, підпільний греко-католицький священник, і каже до мене: «Ну що, Іване, варто тобі задуматися над тим, щоб іти вчитися на священника. От уявляєш, – на своїх руках тримаєш Бога, який тримає на своїх руках цілий світ». Його підтримав наш гурт схвальними вигуками, а я якось віджартувався. Але ті слова перевернули мені середину. Я став частіше ходити на Службу Божу чи то на нашу підпільну по хатах, чи то до римо-католицької катедри у Львові. …Тож мимо того, що я був такий танцюрист, співак, організатор різних свят, духовне почало брати наді мною верх, і я став наче вагатися над вибором майбутнього. Аж до певного моменту, коли вже далі не можна було тягнути, бо доходив до якихось нездорових відчуттів, тривог. Мусів опанувати себе і застановитися: що в цьому житті є для мене пріоритетом. І тоді одного разу Бог дав мені змогу відповісти собі самому – якщо я не буду священником, то я не буду ніким. І від того часу я зголосився бути студитом.

Я певний, якщо хтось відчув покликання і відповів на нього, то має бути щасливим. Бо дуже важливо віднайти себе, своє покликання. Якщо ти віднайшов своє покликання, то ти, як той камінчик на дорозі, що його рука майстра вклала у відповідну лунку, – по тобі їздять легковики, велосипеди чи вантажівки, але камінчик лежить у своїй лунці, і нічого йому не шкодить, і при тому ще є корисним для когось.

В селі помітили і почали говорити про мене, що я вже не такий і що зі мною щось сталося, а деякі вже явно почали казати, що він, певно, вчиться на греко-католицького священника. Натомість моя мама була настільки делікатна, настільки глибока, що ніколи не допитувалася, чи правда те, що люди кажуть. Ніколи. Єдине, що вона робила – благально так просила мене: «Вважай на себе!». Тільки-но я в неділю чи в понеділок збирався їхати до Львова, вона завжди – на вулиці, на порозі чи в хаті – тихенько, щоб ніхто не чув: «Вважай на себе. Я тебе прошу, вважай на себе!». Я часом хотів заперечити, ніби вимушуючи її сказати, що вона в це вкладає, але зрозумів, що не треба, просто відповідав: «Добре, я вважаю на себе».

Я нічого не казав батькам ні коли пішов семінарію, ані коли став монахом. І коли був висвячений 30 грудня 1984 року на священника, мої батьки нічого про це не знали. Вони довідалися майже через три роки.

Очевидно, що ми, тоді підпільні священники, мусіли працювати на роботі. Треба було встати о четвертій чи о п’ятій годині ранку, щоб перш ніж іти на працю, звершити Службу Божу, помолитися, після роботи – знову молитва. А ще ми тоді працювали по хатах з дітьми наших вірних: катехизували, готували мистецькі духовні програми до Різдва, до Чесного Хреста, до інших свят. Згодом з отцем Севастіяном почали організовувати підпільні молодіжні та дитячі табори в Яремчі, заангажовували до того і сестер вінкенток. Ми винаймали горища в яремчанських ґаздів, організовували скромне харчування, а потім йшли на полонину і там вчили дітей катехизму, пояснювали Святе Письмо, розучували релігійні пісні. А коли бачили, що до нас хтось наближається, співали радянські пісні, щоби хто чого не запідозрив. Були в тих таборах і спортивні ігри, здебільшого футбол і бадмінтон. Молодь знайомилася між собою, зближувалася, а відтак по селах і містах, де були підпільні греко-католики, ми і шлюбили, і хрестили, і сповідали, і посвячували будинки...

Коли почався рух щодо Берлінської стіни, я зрозумів, що її руйнування буде початком падіння «залізної завіси» і, мабуть, щось зміниться в світі. …Тоді було чимало скептиків, які вважали, що Радянський Союз настільки потужний, що не допустить того, що сталося в Берліні, в Чехії. Але я з натури оптиміст, тож сподівався, що ті політичні процеси заторкнуть Україну і нашу Церкву, і мій оптимізм мене не зрадив. Наш архимандрит отець Юрій Макар теж бачив, що настають зміни, однак дуже просив молодих не виявлятися, бо може статися, що та свобода ненадовго, а відтак прийде ще більше насилля, як вже не раз було в нашій історії. Але коли та хвиля до нас докотилася, коли почали святити паски біля Порохової вежі і збиратися на молебень біля пам’ятника Івану Федорову, коли Преображенка перейшла на своє, мені здається, що тоді нас, молодих, жодна сила не могла втримати. Годі було всидіти, щоб не долучитися до тих процесів, тож наш ігумен Юліан Вороновський вперед, а ми за ним. Та хвиля винесла нас на публічне служіння.

З виходом з підпілля багато чого змінилося. Як кожна молода людина хоче зреалізувати свій потенціал, так само молодий монах, молодий священник. Ти хочеш служити, розумієш, що як священник ти сьогодні дуже потрібен, бачиш багато можливостей. Наприклад, перейшов до нашої конфесії Архикатедральний собор святого Юра, я почав там служити. Тоді ще не було так багато церков, черги до сповіді у Великий піст були довжелезні. Ми сповідали до третьої, до четвертої години ранку. Дві-три години спав, а потім знову приходив на служіння і знову майже до ранку. Валився з ніг, але мав таку благословенну втому і величезну втіху від тої втоми. Скільки міг, стільки служив. І скільки було потреби, до останнього був готовий служити людям. Треба йти – йшов, треба їхати – їхав, скільки було сил, віддавав себе на служіння своїй справі, своїй Церкві. То були часи піднесення, відродження, це була нагода віддати всі свої сили, всі свої знання, весь свій дух на служіння своїй Церкві, Богові і народу.

Я дуже не люблю придурків – тих, хто придурюється, прикидається кимось іншим, аніж є насправді. Завжди дуже боявся, щоб ніхто в мені ніколи не побачив більшого, аніж я є насправді – в очах своїх власних і в очах Бога. Звик бути таким, як є, без прикрас, без масок. Намагався за будь-яких обставин бути щирим, що не завжди вітається, особливо в сучасному світі. Але я таким був, таким є і таким хочу бути. Я дуже люблю дітей, і діти відповідають мені взаємністю. Може тому, що я з ними також відкритий і щирий. Такий відкритий і щирий я завжди був з молоддю. І молоді люди теж відповідали мені взаємністю. Тож і наша з отцем Севастіяном праця в підпіллі з дітьми і молоддю отримала своє продовження у часи відродження нашої Церкви, коли мене призначили провідником для молодіжних організацій, а пізніше, коли створили структуру, головою молодіжної комісії. Якщо говорити про працю з молоддю, з дітьми, дуже важливими є щирість, відкритість, правдивість. Борони, Боже, якісь розрахунки, борони, Боже, якась меркантильність, тоді все намарне і нічого доброго з того не буде. А коли молодь бачить, що ти щирий, правдивий, що ти хочеш просто бути з ними і нічого взамін не вимагаєш, тоді це має успіх.

Їде Папа до України, я краєм вуха почув, що Папа був в Ізраїлі і мав там зустріч з молоддю. Я тоді вже очолював молодіжну комісію, і от прийшов до владики Юліана Ґбура (він був секретарем Синоду, відповідав за організацію візиту) і кажу: «Владико, давайте організуємо окрему зустріч Папи з молоддю». Він здивувався і став відмовляти, мовляв, хто там прийде, чи хоч би п’ять тисяч набереться охочих. Я став переконувати, що у Львові багато молоді, в самому тільки університеті (ЛНУ імені Івана Франка) вісімнадцять тисяч студентів. Ну ніяк владика не давався переконати. Але певно я йому добре надоїв, то він згодився, що буде окрема зустріч молоді з Папою.

Для мене то був надзвичайний досвід і якась велика ласка Божа. Ми тоді, вся наша команда молодіжна, на Озаркевича мали свій штаб. Згадую останню ніч. Ми, всі працівники молодіжної комісії, всі волонтери, працювали в бюрі цілу ніч – над перепустками, поселяли артистів, залагоджували різні питання. Там ми й дивилися трансляцію, як Папа приземлився в Борисполі: Папа цілує землю, його вітає президент Леонід Кучма. Пригадую, всі посідали перед екраном, а я сперся на одвірок. Слухаємо промови Папи і президента. А я відчуваю, як мені по лиці так тепло від сліз, які течуть самі собою… Цілу ніч не спали, така благословенна втома, Папа вже в Україні… Оце був досвід! Окрім того, що ми організовували зустріч Папи з молоддю на Сихові, на яку прийшло за різними оцінками від 500 до 700 тисяч осіб, і я там весь був мокрий до нитки, бо все треба було припильнувати, тримати руку на пульсі, я ще робив позакадровий коментар всіх подій візиту Папи до Львова. Не знаю, де набрав тоді стільки сили і витривалості, але то були щасливі моменти в житті, які вже ніколи не повторяться…

Це був виклик, а водночас і шанс, нагода. Коли я перебрався до Києва, мені було п’ятдесят і трошки. Моє життя було, як той поїзд, що злагоджено курсує своїм маршрутом – все йшло своїм трибом, вишукуєш якісь креативи, але все стабільно. Переїзд до Києва став нагодою спробувати ще щось нового. Це мене і мотивувало, і заспокоювало. Якщо порівняти в контексті розвитку нашої Церкви Київ 2008-го, коли я сюди переїхав, і нинішній Київ, то є велика різниця – становище нашої Церкви значно зміцнилося, середовище зовсім інакше. Ми, як Церква, як греко-католицька спільнота, здобули в Києві дуже багато. Галичани в Києві не чужі, вони в своєму рідному столичному місті, ми – це частинка Києва, а Київ – це частинка нас. Однак галичани ще недостатньо скеровані на Київ, певний, що вони повинні пробиватися на Київ і змінювати Київ на краще. Не робити в Києві Львів, але змінювати Київ, щоб він щораз більше ставав правдивою, глибинною столицею незалежної суверенної держави Україна.

У Великий четвер 2009 року, коли радіо Ватикану проголосило про номінацію мене на єпископа, дорогою на Утреню Страстей я зустрів Блаженнішого Любомира, привітався і між нами відбулася така розмова:

- Блаженніший, сталося.

- Що?

- Радіо Ватикану проголосило про мою хіротонію.

- Ласка Божа.

А я не знаю, що йому маю на то відповісти і кажу:

- Дякую!

- Та за що?

- Та навіть не знаю за що, може, за довіру.

- Брате! Та ти не знаєш, що кажеш. Ти ще будеш мене за то колись проклинати, - то такий був гумор Блаженнішого, але він добре знав, якого труду і сил потребує це служіння, і яке велике є поле до праці.

Це велика радість служити таким людям. Треба бачити їхні очі, їхню реакцію, коли приїжджає їхній єпископ, приїжджає з рідного краю, зі свого середовища, розмовляє їхньою мовою, коли звертається до них на тім діалекті, яким вони розмовляють по своїх рідних сторононьках. А коли після Служби Божої є кава, канапка, якесь тістечко, коли до тебе хочуть торкнутися, коли тебе хочуть запитати, коли хочуть якоїсь розради і поради, і коли бачиш цей вогник в очах людських, то він дає тобі наснагу на подальшу працю, на щевідданіше служіння.

Людина може дуже багато, але вона теж обмежена. І без ласки, без потуги, без помочі Божої, вона дуже мізерна, дуже мала, дуже слаба. Тому моя сила в Бозі. Тому для мене перш за все важливо було чути Його, важливо прийти на Різдво, на Велике Повечір’я з усім народом Божим спершу в моєму рідному селі, потім в монастирі і заспівати з ними: «Розумійте, народи, з нами Бог…». Тож роблю все, що можу, а у всьому, на що мені бракує сили, – моє уповання на Господа, і у всьому, що роблю, присутній Бог.

Вірити в Бога, вірити в те, що Він є, – це вірити в те, що ти є з Богом, що ти є в Бозі і що ти є від Бога. Що ти – для Бога. Що ти і Бог, що Бог і ти – то щось одно. Віра – це саме життя, в якому ти перебуваєш, в якому ти дієш, в якому ти є. Віра – це один з тих музичних ключів та нот, які Бог використовує, щоб голосити про себе у світі, голосити, що Він є сущий. Навіть ті, які не знають Бога, не чули про Бога, своїм існуванням говорять усім – і віруючим, і не віруючим, – що Бог є, як є сонце, як є тепло. Я думаю, що той, хто вірить, хто має ласку вірити в Бога, мусить бути дуже щасливим. Хоча і його життя не обходиться без викликів, без випробувань, бо то є елементи, які підсилюють віру. Віра – це те, що ти на тій землі не випадковість, що ти, як створіння Боже, прийшов у часі, щоб постати над часом.