– Батькам, над дітьми яких здійснили наругу сторонні люди і які не побоялися про це публічно розповісти, варто віддати належне. Вони сильні, мужні, прагнуть вберегти від біди інших, а винного покарати. Так, це велика травма для всієї сім’ї, особливо для самої дитини, але це й хороший поштовх чи не для кожної родини задуматися, чи не варто зі своїми дітьми ще раз поговорити про їхню безпеку. Дуже часто про те, що дитина була піддана насильству, приховують. І не так самі батьки, як діти, які це все пережили і змовчали. Травми, отримані в дитинстві, вони часто проносять крізь усе своє життя. А відтак, ставши дорослими, розуміють, що їм вже несила терпіти, і починають шукати порятунку в психотерапевтів. Реабілітація може тривати дуже довго… Говорити з дітьми про повагу до свого тіла варто ще із садочкового віку. У три-чотири роки діти починають вивчати своє тіло, часто бавляться в лікарів, тому це хороший час для того, аби почати розмови на більш відверті теми. У такому віці діти повинні розуміти, що на їхньому тілі є заборонені зони і що ніхто, окрім батьків, не повинен їх торкатися. Раджу батькам навчити своїх дітей казати такі слова, як «стоп», «я не хочу», «мені це не подобається», а ще навчити кричати. Саме так – кричати, причому голосно, кличучи на допомогу. Проговорюйте з дитиною різні моменти, розкажіть, як правильно діяти в тій чи тій ситуації, що казати, коли кричати і просити допомоги. Крок за кроком розповідайте, що можна, а що не можна у різних ситуаціях. На жаль, через батьківську зайнятість, дитячу вседозволеність, надмірне сидіння за комп’ютерами, планшетами, телефонами чи іншими ґаджетами діти стають замкнутими, мало спілкуються з татом і мамою. Звісно, говорити з дітьми про секс непросто. В сім’ї насамперед мають бути сімейні цінності, довіра до батьків. Лише коли це все присутнє, батьки і діти зможуть стати відвертими, вислухати одне одного і зрозуміти. Якщо ж дитина боїться батьків, тоді ніколи нічого не розкаже.

– На жаль, в Україні немає такого поняття, як сексуальна освіта. З дітьми практично не говорять на такі теми. А їх треба порушувати змалечку, бажано із садочкового віку. Звісно, обговорювати не саму сексуальну освіту як таку, а говорити про безпеку та особисті межі. Головне правило для батьків – називати речі своїми іменами. Точніше не речі, а частини тіла. Дорослим ніколи не варто підміняти і прикрашати поняття, бо, мовляв, це соромно казати вголос. Пеніс – це завжди пеніс, вульва – завжди вульва. І ніяк інакше. Не краник, не дзвоник, не квіточка чи ще якийсь «девайс». Це дуже важливо. Вже у два роки дитина має знати різні частини тіла та вміти відрізняти людей за статевими ознаками. До п’яти років знати, що для того, аби народилася дитина, потрібен чоловік та жінка, що вони мають любити одне одного, а ще те, що тіло людини належить лише їй. У тому ж віці вже потрібно знати правила поведінки зі сторонніми, незнайомцями. Звісно, це не розмова на один раз, про це варто говорити часто. І що більше разів дорослі повертатимуться до цієї теми, то більш зрозумілою вона буде для дитини та більш комфортною для дорослих. Причому правила повинні бути прості та зрозумілі. Наприклад, батьки мають завжди наголошувати, що між ними і дітьми ніколи не повинно бути секретів стосовно того, що дитину хтось торкався. Хороший і простий спосіб навчити дітей приватності – це «правило купальника». Тобто всі частини тіла, які можна під ним приховати, це приватні частини тіла, і до них не може торкатися ніхто, окрім нас самих. В окремих випадках – батьки або лікар, якщо це потрібно для здоров’я. Діти мають бути впевнені, що вони завжди можуть обговорити будь-які питання з дорослими, яким довіряють. Визначити дорослих, яким можна довіряти, просто: візьміть аркуш паперу, фарби і проведіть спільну майстерку. Для цього зробіть відбиток руки на папері та попросіть дитину назвати п’ятьох дорослих, яким вона довіряє, по одному на кожен пальчик. Підпишіть чи приклейте фото цих людей. Це буде «рука допомоги», якщо дитина потребуватиме щось сказати. Поясніть їй, що дорослі мають захищати дітей і що потрібно говорити про свою проблему так довго і так голосно, поки дорослі не зрозуміють. На цій руці також мають бути люди поза сім’єю, наприклад, вихователька, тітка, бабуся. Навчіть дитину правильно поводитися у разі, коли її хочуть кудись заманити, просять підійти і так далі. Вона має голосно кричати, і не просто кричати, а кликати на допомогу: «Рятуйте, це не мій тато (моя мама)!». Якщо ж сталося найгірше і дитина розповіла усе вам, батькам, залишайтеся спокійними, не реагуйте словами «я вб’ю цього покидька», «чого ти не розказала (розказав) про це раніше» тощо. Це ніяк не допоможе. Скажіть дитині: «Те, що трапилося, не твоя провина, ти не зробила (зробив) нічого поганого». Ставте запитання і продовжуйте розмову: «Розкажи мені більше про це». Будьте відкриті та сприймайте все зі щирим серцем: «Я тобі вірю». Не сподівайтеся лише на себе, відкиньте почуття сорому. Головне завдання – допомогти дитині. Але самі ви не впораєтеся з цим, тут знадобиться допомога психотерапевта. Ваша дитина може бути не єдина, над ким вчинили насилля, тож ваше мовчання може зашкодити іншим. Педофіли бояться публічності. Щойно про них дізнаються – і їм більше «нема місця на цій планеті»!