Попри те, що статистика зникнень стає вельми невтішною, правоохоронці запевняють: майже всіх дітей знаходять чи не одразу! Їх розшукує найбільша кількість поліцейських. Це і групи реагування, і оперативні працівники, і дільничні офіцери поліції, і працівники ювенальної превенції, за необхідності бійці Нацгвардії, рятувальники. Допомагають також активісти ГО «Варта-1». Уже третій рік поспіль Нацполіція співпрацює з оператором мобільного зв’язку, розсилаючи sms-повідомлення абонентам, які перебувають у радіусі від одного до трьох кілометрів від місця зникнення дитини. Більшість дітей знаходять у той же день, проте є й такі, кого шукають тижнями, місяцями, роками…
Щороку кількість зниклих дітей збільшується. У 2018-ому в Національній поліції Львівської області зафіксували 490 звернень, з них майже половина діти до 14 років. «Торік було 589 звернень про зникнення дітей, з них 318 малолітні», – розповідає «Львівській Пошті» начальник сектору ювенальної превенції Управління превентивної діяльності ГУНП у Львівській області Віктор Новачук. З його слів, більшість дітей знаходять у той же день. «У січні цього року було 37 звернень, 34 дитини знайшли впродовж доби», – він.
Буває, діти просто губляться, але переважно самі втікають з дому. «Причин багато: неблагополучні сім’ї, підліткова закоханість, погані оцінки в школі», – веде далі Віктор Новачук.
Часто буває, що діти втікають із притулків. Торік у грудні із львівського притулку для дітей зникли дві дівчини віком 14 і 16 років (жителька Львова та дівчина з Жовківського району). Знайшли їх наступного дня працівники карного розшуку Головного управління Нацполіції Львівщини здоровими та неушкодженими аж у Вінниці.
Ігор Зінкевич каже, що з дітьми із притулку працювати важче: «Це проблемні діти. Немає професійних програм, щоб допомогти їм. Дитина без опіки по-іншому сприймає цей світ. Вона певна, що сама може краще влаштувати своє життя».
Знайшли, бо зламався ровер…
У Львові торік пропали 315 дітей. На щастя, знайшли усіх. Патрульний Богдан Чупик розповідає, що до пошуків часто долучаються сторонні особи: уважні водії, працівники цілодобових магазинів, просто перехожі.
«Зникло двоє дітей, ми отримали орієнтування, надіслали його «Варті-1». Шукали не лише патрулі, а й пересічні громадяни, – розказує «Пошті» патрульний. – Один водій казав, що бачив схожих за орієнтуванням хлопців поблизу вулиці Гонти. То була пізня година, після опівночі. Він вказав напрямок, у якому варто шукати. Ми – туди, обшукали всі околиці, дітей нема... Вирішили з напарником об’їхати нічні магазини. Розпитували людей, може, десь бачили цих дітей. Це також дає свої результати. Аж раптом їде якийсь чоловік, опускає у автомобілі скло і каже, що на вулиці Личаківська бачив тих двох із орієнтування. Спитали у нього де, та й бігом туди. Це було в районі вулиць Личаківська і Богдана Котика, хлопці якраз ішли вгору, помітили нас і навіть пробували втікати».
Дитина протестує, хоче привернути до себе увагу і кидає батькам виклик – іде з дому
Патрульний каже, що питав дітей, чого їм удома не сидиться. «Вони казали, що хочуть погуляти, бо вдома нудно. То були підлітки 15 і 13 років. У такому віці діти хочуть нових вражень», – переконує Богдан Чупик.
Поліцейські розшукують переважно таких спраглих до пригод підлітків, та бувають і менші авантюристи.
«Знайшли ми якось хлопця років семи. Заїхав на ровері із Сихова на вулицю Івана Франка і там зупинився, бо велосипед зламався», – розповідає поліцейський.
На жаль, знайти дитину швидко вдається не завжди. Буває, пошуки затягуються на тижні, місяці, роки…
До пошуків часто долучаються сторонні особи: уважні водії, працівники цілодобових магазинів, просто перехожі
«Після 16 років в Україні діти мають право виїжджати за кордон без дозволу батьків. Був випадок, коли неповнолітній хлопець украв з дому гроші і виїхав за кордон. Шукали його за допомоги Інтерполу, – пояснює Віктор Новачук, – Знайшли втікача тільки через місяць у Польщі. Батько поїхав і забрав дитину».
На сайті Служби розшуку дітей Всеукраїнської громадської організації «Магнолія» є повідомлення про дітей, які давно пропали безвісти. Мовиться, зокрема, про Максима Шкварка зі Львова, який пішов із дому 13 квітня 2013-го. На той час йому було 13 років. Тоді ж пропав 14-річний Рубен Третьяков. А 28 листопада 2007 року з міста Городок зник шестирічний Рома Роман. У Нацполіції Львівщини «Львівську Пошту» повідомили, що слідство стосовно зниклих дітей триває досі, проте коментувати ці справи докладніше відмовилися…
Безпека дітей – справа батьків
Діти, як правило, дуже довірливі, радо пристають на пропозицію, за цукерку чи інший малий сюрприз сліпо йдуть за чужими… Насправді непросто пояснити комунікабельній трирічній дитині, що далеко не всі дорослі доброзичливі. Їхніх прихованих намірів не розгледіти, тож безпека дітей є справою передусім батьків!
«Ти маєш мене бачити, – вчить своїх дівчаток блогерка Оксана Собко. – Ми замінили стандартне «не відходь далеко, я маю тебе бачити» на «не відходь далеко, ти маєш мене бачити». Тримати за руку і не втрачати зі свого поля зору – ось золоті правила. Також із дитиною треба розмовляти, поясненнями та обговореннями різних ситуацій коригувати її поведінку. «Я ставлю Поліні запитання на кшталт «Чи візьмеш ти цукерку в незнайомої жінки? Як вчиниш, якщо загубишся у натовпі?» і слухаю, що вона мені на те скаже. Відповіді за потреби коригую, – розповідає блогерка. – У нас є правило: якщо загубишся на вулиці, потрібно зачекати, щоби дорослі повернулися. У разі необхідності звертатися по допомогу лише до людей, що перебувають у той час на роботі (продавці, офіціанти, працівники пошти ), і попросити, щоб вони викликали поліцію. Адресу, прізвище, імена батьків вона знає».
Життям підлітка треба цікавитися, дивитися інколи, що він пише чи виставляє у соцмережах, аби не пропустити чогось
«Питаю в доні, що зробиш, якщо якась тітка чи дядько запропонують тобі цукерку. Вона каже, що відповість «мені мама цукерку купить». Далі питаю ще щось – відповідь знову втішна. Наприкінці запитую: «А якщо скажуть, що в машині котик чи песик і що ти може підійти та погладити його, підеш?». «Піду!» – радісно відповідає Поліна… Тож ілюзій у мене нема: дітей треба пильнувати! На жаль, діти переважно дуже вразливі та наївні», – каже Оксана Собко.
Поліні шість років, батьки не залишають її саму, до школи, зі школи, усюди вона ходить з кимось із дорослих. «Та все одно запитую її, що вона робитиме якщо… Маю надію, що в екстремальній ситуації дитина згадає, що потрібно робити», – каже жінка.
Дитина має розуміти, що якщо щось їй нав’язуватимуть, вона завжди може сказати «ні»
Однак не варто залякувати дитину поганими людьми. Якщо батьки у цьому перестараються, страх, недовіра до світу заважатимуть дитині розвиватися.
«У дитини є різні кола спілкування. У першому – рідні люди, в другому – близькі, друзі батьків, можливо, хресні, сусіди, третє коло – незнайомці, чужі, – пояснює дитяча психологиня Тетяна Луцик. – Дитині в прийнятній для неї формі варто розповідати, що люди бувають різні, як у казках герої. Бувають добродушні, та є й погані, яких треба остерігатися. Дитина має розуміти, що якщо щось їй нав’язуватимуть, вона завжди може сказати «ні».

Говорити про це з дитиною треба у віці чотири-п’ять років. «У три роки хтось із дорослих постійно перебуває з дитиною. У неї нема усвідомлення загрози, що б ви їй не вкладали у голову, вона все одно піде за тим, хто пропонуватиме погладити щеня чи поманить іграшкою!» – наголошує психологиня.
Проте старшим дітям варто навчитися відстоювати свої «кордони» і, як це не дивно звучить, не бути занадто ввічливими.
«Раніше діти були більш адаптовані, уміли захищати свої «кордони», бо росли на вулиці. Зараз вони живуть, як правило, в ілюзорному світі. Коли виходять надвір, їм важко адаптуватися, – веде далі Тетяна Луцик. – Над кожною дитиною в пісочниці сидить мама, яка миттєво береться вирішувати дитячі конфлікти. Дитина не може проявити себе, захистити свої «кордони», відтак інколи боїться сказати «ні». І ще одне: батьки вчать дитину бути ввічливою, усміхатися, чемно поводитися з усіма, а її треба вчити захищати «кордони» змалечку! Не варто виховувати «вигідну» дитину, бо вигідні діти, як правило, вигідні для насилля».
Чому ж діти втікають
У Львові за рік реєструють понад 300 повідомлень про зниклих дітей, які самі втікають із дому. Чому? Яка на те причина? Як виховувати дітей, аби не пропустити момент, коли підтримка, розмова чи просто присутність старших може вберегти їх від халепи.
«Старші діти свідомо йдуть із дому. Переважно це підлітки, які протестують або ж потерпають від батьківської гіперопіки. Працюю зараз із дівчинкою з гарної, дисциплінованої сім’ї, але вона залюблена. Потрапила у специфічну компанію, хоче вражень і трохи відійти від тієї батьківської любові. Тож вона втекла з дому, – розповідає Тетяна Луцик. – Буває, навпаки, на дитину не звертають уваги. Батьки живуть своїм життям або ж розлучаються, конфліктують між собою. Дитина протестує, хоче привернути до себе увагу і кидає батькам виклик – іде з дому».
Також діти втікають від батьків-тиранів, щоб уникнути покарання за погану оцінку, до прикладу.
«Життям підлітка треба цікавитися, дивитися інколи, що він пише чи виставляє у соцмережах, аби не пропустити чогось, – радить психологиня. – Та найголовніше довіра в стосунках. Має бути час, який ви проводите разом, щоб дитина могла поділитися чимось, захотіла довірити вам свій світ».