Музеї Львова: треба докласти рук і серця
“Львівська Пошта” розпитала відомих львів’ян, чому варто ходити в музеї, що потрібно, аби містяни частіше відвідували виставки, та який музей необхідний Львову
фото: Василь Пилип’юк
Музей – аж ніяк не щось статичне, не склад, не комора, де тримають щось унікальне або колись потрібні та важливі речі, що вже вийшли з ужитку. Нинішній музей – цікавий, пізнавальний, інтелектуальний центр, який повинен дихати, жити, розвиватися. Це місце, куди люди можуть прийти, аби дізнатися історію та всебічно розвиватися. Але щоб музеї стали саме центрами розвитку, їм бракує промоції, пізнаваності й інтерактивності!
Тож аби львів’яни щонайбільше знали про музеї свого міста і захотіли їх відвідати, “Львівська Пошта” започатковує цикл матеріалів “Скарби Львова” про львівські музеї і таким чином долучається до їхньої промоції.
Сьогодні у Львові чимало музеїв – майже 40. Серед них і національні, і комунальні, і приватні. В підпорядкуванні міста – чотири. Серед них, зі слів начальниці відділу менеджменту закладів культури управління культури Львівської міськради Оксани Стельмах, Музей народної архітектури і побуту ім. К. Шептицького, Музично-меморіальний музей ім. С. Крушельницької, Меморіальний музей тоталітарних режимів “Територія терору” і Музей гідності. Останній ще не має приміщення, проте вже зараз точаться розмови, що, найімовірніше, він функціонуватиме на місці колишнього кінотеатру “Дзвін”.Незабаром у Львові відкриють ще одну інституцію – музей міста. Працюватиме він за принципом організації змінних виставок та розповідатиме відвідувачам про місто та його жителів. Музей міста в своїй діяльності фокусуватиметься на дослідженні “характеру” Львова, життя містян, взаємозв’язків міського простору та людини і спільноти. Цього тижня вже презентували концепцію першої виставки майбутнього музею міста, яку розробили за підтримки Українського культурного фонду.
Загалом торік львівські музеї відвідали понад 2 млн людей. Частина з них львів’яни, решта туристи. Посилити зацікавленість відвідуванням музеїв можна, головне бажання. На думку Оксани Стельмах, зараз нашим музеям найбільше бракує вміння подати себе і свої скарби, над якими вони працюють і які зберігають. “Працівникам музеїв потрібно вміти себе подати, зацікавити відвідувача прийти до них, і то не раз. Про кожну подію в музеї варто інформувати – анонсувати її, давати інформацію, навіть розповідати після її завершення. Лише тоді можна зацікавити людей, і вони прийдуть подивитися, а що там такого цікавого”, – каже начальниця відділу менеджменту закладів культури.А наразі розпитуємо самих містян: чому, на їхню думку, варто ходити в музеї? Що потрібно львівським музеям, щоб їх відвідувало більше містян? У яких львівських музеях обов’язково варто побувати та який музей конче потрібен Львову?
Іванка Крип’якевич,мисткиня:
– Музеї створені для людей. Однак людей від музеїв відлякує така річ, як нудні екскурсії, коли екскурсовод “довбе” свій текст уже 45 років, а якщо йому поставити запитання, він збивається з тексту і починає сваритися. Музеї мають бути відкриті для дітей, мають бути передбачені речі, яких можна торкатися. На щастя, в Національному музеї вже можна фотографувати. Там є унікальна збірка – майже 4000 ікон (у фондах та експозиції). Ще донедавна там були працівниці музею Леніна, який колись був у тому приміщенні. Їх навчили діяти за інструкцією: ходити поза плечі і дихати в спину, а як бачили фотоапарат, то відразу “шугали” людей і просили видалити світлину. Хоча у всіх видатних музеях, у тому числі в Луврі, можна робити фотографії.
Але є великі позитивні зміни. Той же Національний має Марійку Цимбалісту, інших молодих менеджерів, які займаються дітьми, організовують майстер-класи. Там уже придбали подушки, щоб діти могли сидіти і слухати лекцію. В Європі музеї включені в систему шкільної освіти, тобто учитель впродовж року має обійти з учнями десяток музеїв, і там відбувається навчання. Так вчаться і студенти. Я це бачила в Барселоні: студенти з ноутбуками сидять на підлозі в музеї, працюють із викладачем.
І в нас іде до того. Якщо старі директори не дуже триматимуться за крісла і дозволять молодим трохи покермувати – буде краще, в музеї прийдуть люди. Інша річ, що замала промоція. Треба розповідати, що відбувається, зацікавлювати. Іконописець Юрій Новосельський казав, що маємо епоху руйнації, тобто руйнуються культурні цінності. І що ми як батьки, як культурні люди, як львів’яни можемо зробити? Можемо розказати і показати дітям ті цінності, щоб вони не були байдужі й не руйнували Сосенка, не нищили мозаїку Патика, щоб уміли бачити в тому цінність!
Ми втратили культуру ходіння в музеї – те, що в довоєнному Львові було в порядку денному на вихідні. Нині дуже багато людей вибирають похід до кінотеатру (сучасне кіно, багато попкорну). Вони просто не уявляють собі, скільки цікавого можна побачити в музеях. Їм треба, щоб їх покликали, попросили і доступно, коротко та водночас цікаво розповіли.
Багато шкільних занять можна перенести в музеї. Вже не кажу, що наближається Різдво, ми йдемо в Національний музей шукати ікону Різдва чи проводимо квест, хто знайде більше Миколаїв у Національному музеї. Діти повинні мати гру, рух, квест, змагання. Я це практикувала, коли вела катехизу в школі “Джерельце”, щоб діти собі уявляли, як виглядав єпископ, шукали Миколая, щоби запам’ятали, які чуда він робив, розглядали ікони житія як комікси. Дітям це цікаво і зрозуміло.
До речі, Національний музей почав випускати для дітей розмальовки та пазли з іконами. Діти можуть чимось зайнятися, доки батьки спілкуються з прекрасним. Тобто музеї мають бути живі й повернутися лицем до людей, бути “гнучкими”, мати різні пропозиції для різних категорій відвідувачів.
Уже не кажу про пандуси. В Національному музеї, наприклад, нема ні ліфта, ні пандуса. Бачила, як чоловік тягнув свою дружину на кріслі-візку на другий поверх. Це не те що важко, це страшно принизливо для тої особи що в кріслі… Кожен музей має бути пристосований так, щоб кожна особа могла його відвідати й отримати задоволення – і в кріслі-візку, і незряча, і нечуюча…
Якого музею не вистачає Львову? Музею Євгена Лисика. Я вже казала, що готова присвятити цьому життя. Переконана, що це був би музей рівня Музею Пікассо в Барселоні. Маємо тисячі малюнків вугіллям, театральні завіси, розробки, макети сцени. Тобто у Львові був геніальний художник, називався Євген Лисик, а про нього багато хто не знає. Але для цього треба мати таку хватку, як у родини Корсаків, що в Луцьку створила музей такого розміру, як “Ашан” на Стрийській. Там, окрім музею сучасного мистецтва, є відділ, де все можна помацати: маятники, годинникові механізми, ваги. Школярі можуть там бавитися цілий день. А ще Львову бракує музею науки. В багатьох містах світу є музеї, які представляють розвиток людства від колеса до найсучасніших винаходів. Щоб це все можна було подивитися, порухати, доторкнутися.
У Києві є дуже гарний музей води. Щоразу, як ми з дітьми їдемо до столиці, йдемо туди. Вони щоразу знаходять, на що подивитися: бульбашки, рибки, вода в різних станах, вода в крані, вода, що тече по трубах… Такий інтерактивний музей!
Потрібен і музей Львова, але перед тим я зробила б музей Івана Крип’якевича – мого дідуся. Він жив у Львові і писав свої “Проходи по Львові” – геніальну книжку про Львів, простою і доступною мовою, з гумором. Ми з мамою анонсували, що робимо його, але то все застрягло, бо нема руху назустріч з боку міста. Для мене це був би музей Львова, там могли б читати лекції, проводити культурні вечори. Наразі нам виділили дві кімнати в бібліотеці Стефаника, але там триває вічний ремонт.
Куди піти? Дітям варто піти в Національний музей на майстер-клас, наприклад, із розпису по склі чи з деревориту. Підлітки могли б піти в Історичний музей, подивитися на лицарів, Італійський дворик. Люди, які мають певний стосунок до мистецтва, в музеї Новаківського, Кульчицької, Труша. Є квартира-музей Соломії Крушельницької, зроблена зі смаком. Там відбуваються різні концерти, вечори. Без сумніву, один із улюблених музеїв – Шевченківський гай.
На мене дуже сильне враження завжди справляє “Тюрма на Лонцького”. Там теж відбуваються різні культурні події. І хоч ті стіни пам’ятають зойки мордованих людей, він для мене не гнітючий, а дуже світлий, бо через нього пройшла частина моєї родини, дехто вийшов живий. Перебував там і Климентій Шептицький. Це місце терпінь, але тими безвинними терпіннями воно освячене.
Дуже цікавий музей “Личаківський цвинтар”. У суху й теплу погоду його обов’язково варто відвідати. Там можна проводити для дітей дуже цікаві тематичні походи чи квести. Знайдіть композиторів, художників або письменників, пошукайте вірменських єпископів… Просто до всього треба докласти рук і серця.
Богдан Тихолоз,директор Львівського національного літературно-меморіального музею І. Франка:
– Музеї змінюють свої функції у світі і перестають бути лише сховищами цінних речей та артефактів. Вони перетворюються на інструменти створення ідентичності, інструменти культурної пам’яті і стають майданчиком для комунікацій.
У музеї варто ходити тому, що вони є тими місцями сили, де твориться ідентичність, де ми можемо знайти відповіді на питання, хто ми і що нас єднає. Це досить складна функція, і не всі музеї готові до її виконання.
За своєю природою багато музеїв є достатньо закритими інституціями. Вони остерігаються виконувати функцію комунікаційного простору. Це певний виклик, і я навіть не впевнений, що всі будуть здатні знайти на ці виклики вихід. Проте якщо музей хоче бути потрібним, затребуваним і відвідуваним, він мусить знайти свою нішу в цій системі координат. Маю на увазі, що музеї не повинні просто оберігати речі і пускати їх у фондосховища. Має бути відкритість до експериментів, ризиків, творчості, нових інтерпретацій скарбів, якими вони володіють. Тож музей повинен концентруватися не так на речах, як на сенсі.
Важливо, як музей сприймається сучасним світом. Умовно кажучи, посмертна маска Івана Франка чи мумія Тутанхамона можуть бути потужними символами, а можуть узагалі нічого не означати.
Музей повинен бути відкритим до різних вікових, соціальних категорій та людей із різних держав. Наприклад, сучасний музей не має права працювати на вузьку територію, він має бути цікавим і містянам, і туристам.
Музей повинен бути без бар’єрів, тобто питання інклюзії також мають враховуватися. Це все виклики. Але не варто вважати, що ми виняткові: перед такими ж викликами стоять практично всі музей світу. Застерігаю усіх від думки, що у нас все погано, а десь за кордоном – краще. За останні два-три роки зі своїми колегами я об’їздив сотні музеїв Європи. Лише торік їх було більш ніж 50. Серед них були й такі, де падала щелепа від здивування, проте були й такі, де ми точно знали, що в нас краще. Причому такі музеї були і у Відні, і в Харкові, і в Полтаві.
Нещодавно разом зі своїми працівниками я повернувся з мандрівки чотирма країнами, куди ми возили свій проєкт “Franko from A to Z”. У Австрії, Угорщині, Словенії та Хорватії нам вдавалося часто спілкувалися з колегами-музейниками, і я зрозумів, що в них також є багато проблем. Вони, можливо, і мають краще бюджетне фінансування, швидший доступ до грантів, проте також стикаються з необхідністю доводити потрібність музеїв сучасному суспільству.
Взагалі вважаю, що успішність музеїв більшою мірою залежить від креативності керівників та згуртованості команди, аніж від того, де цей музей розташований. Ми можемо мати на одній вулиці два музеї з однаковими стартовими можливостями, але в одному буде повно людей і вируватиме життя, а в другому все припадатиме пилом. Головне звільнити мозок, відкрити чакри для нових ідей, і тоді будуть шанси відповісти на ці виклики.
Насправді Львову бракує багатьох музеїв. Насамперед сучасних інтерактивних, високотехнологічних, але при цьому з чіткою концепцією. А що ми маємо зараз? Інколи, коли людина виходить із музею, вона не розуміє, про що була вся ця історія. Тобто людина побачила дуже багато цікавих речей, але так і не розуміла, про що це все, бо все було подане нецікаво, складно. І це велика проблема багатьох музеїв. Отже, нам бракує музеїв концептуально цілісних і водночас технологічно яскраво оснащених, які були б у сенсі дизайну, контенту та функціональності на сучасному рівні. Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка працює в цьому напрямку, і ми прагнемо бути саме такими.
Велика проблема українських і львівських музеїв – ізоляціонізм. Вони живуть у своєму просторі і не хочуть бачити, а як у людей. Дуже багато чого відкривають музейні мандрівки. Але коли я чую на нарадах, що директори музеїв скаржаться, що в них немає грошей на відрядження чи на відвідини якоїсь конференції, стає смішно. Насправді для подорожей тепер є дуже багато можливостей. Наприклад, щойно прийшовши на посаду директора – а це було два з половиною роки тому, перше, що я зробив, це сів у власне авто, залив повний бак бензину і з кількома своїми працівниками поїхав у музеї Відня та Будапешта. Звідти ми всі приїхали зовсім іншими людьми. Мені це не коштувало мільйони, але це кардинально змінило думки та перспективи.
Марія Флейчук,професорка кафедри економічних відносин Львівського торговельно-економічного університету:
– У музеї однозначно варто і треба ходити! Живучи у Львові, є гріхом не користати з тих нагод, які маємо. Ба більше, навіть у один і той самий музей потрібно ходити декілька разів, бо за один раз усього не побачиш, не усвідомиш, не осягнеш. Є експонати, до яких потрібно повертатися ще не один раз.
Чому ходять мало або не ходять узагалі? Бо не всі наші музеї осучаснені, мають у своєму арсеналі мультимедійні чи інтерактивні технології. Обов’язково в музеї мають бути експонати, яких можна торкатися, пробувати ними користуватися, потримати в руках. Це дуже важливо, передусім для дітей. Не можуть музеї бути такими, якими ми їх запам’ятали: складами старих речей. Це абсолютно нецікаво молоді, та й старшим людям також уже набридло. Тому треба осучаснювати наші музеї, вивчати досвід інших країн, де зуміли вдихнути у них життя. Наприклад, у Фінляндії чи Швеції в музеях цікаво усім без винятку, бо відвідувачів залучають до процесу, роблять не глядачами, а учасниками.
У Львові є куди піти, є цікаві музеї. Кожен має змогу обрати щось до душі. Мені особисто дуже подобається Національний музей, дітям – “Арсенал”, дуже класний у нас Музей мініатюр, в оновлений Природничий музей теж варто піти. Дуже цікавий музей хвороб людини, що діє при Львівському медуніверситеті, особливо для школярів, які мріють про професію лікаря. Дуже гарний музей вишитих ікон отця Блажейовського. Вельми цікавий музей визвольної боротьби, що на вулиці Лисенка, гарно зроблений, досить сучасний, хоча відвідувачів там небагато (чи то мало інформації, чи то люди бояться, що буде багато показного патріотизму і крові). Але насправді там дуже змістовно і класно все зроблене. Музей Івана Франка також змінив формат і робить цікаві заходи.
Як на мене, Львів конче потребує музею сучасних технологій, який би став новітнім пізнавальним центром на кшталт тих, що діють при університетах у розвинених країнах: музей, у якому можна було до всього доторкнутися, понюхати, помацати, побачити не лише новітні винаходи, а й довідатися, де і як їх можна використовувати, узяти до рук, провести випробування. Музей, у якому можна було б дізнатися про нові віяння в науці та про питання, які стоять перед науковцями світу. Це, безперечно, буде цікаве як дітям, так і дорослим. Напевно, було б цікаво довідатися про космос…
І звичайно, нашому місту потрібен музей Львова, де і містяни, і гості могли б краще пізнати історію та сьогодення міста, де учні могли б мати інтерактивні уроки. Він має бути сучасним у принципі подачі інформації й представлення експонатів та водночас правдиво відображати нашу давнину. Він не мусить бути в одному приміщенні – міг би міститися в різних. Наприклад, про давню його історію можна було б розповідати в давніх підземеллях, про пізнішу історію – в будівлях відповідного часу аж до сучасності, представленої у сучасній будівлі, якою міг би пишатися Львів.
Ольга Зелінська,учителька початкових класів, фіналістка Топ-20 премії Global Teacher Prize Ukraine 2018:
– Хоч школа, у якій я працюю, дещо віддалена від центру Львова, все одно зі своїми учнями ми досить часто проводимо уроки безпосередньо в музеях. Діти повинні розуміти, що школа – це не лише книжка і зошит, а й увесь довколишній світ.
Музеї дітям дуже подобаються. Але щоб було не лише цікаво, а й пізнавально, їх варто добирати відповідно до віку, рівня сприйняття. Ще краще, якщо все переплітається з навчальним процесом. Наприклад, нещодавно, вивчаючи книги на уроках із дітьми, ми не лише говорили про їхнє створення, а й закріплювали ці знання в Музеї стародавнього книги. Там діти можуть побачити на власні очі те, чого немає в підручнику. Але Львову дуже бракує інтерактивних музеїв! Якби в дітей була можливість до всього доторкнутися чи взяти експонати в руки, було б ідеально. Хороші спогади залишили в мене відвідини природничого музею у Швеції. Там на величезній території мешкає чимало диких тварин, за якими можна спостерігати, а поруч – музей. Власне в ньому дуже багато інтерактивну. Діти мають можливість чути голоси різних тварин, відгадувати спів тої чи тої пташки або рик тварини, навіть відчути на дотик їхні лапи. Якби в нас було хоч щось таке, діти були б неймовірно раді.
Нова українська школа робить великий акцент на те, аби розвивати в дітей критичне мислення. Маємо навчити їх розрізняти історичні факти, створювати гіпотези, досліджувати, доводити. Власне ті речі, які зберігаються в музеях, допомагають усвідомити, що історія – це не щось абстрактне й невідоме, а те, що колись було в цьому світі і оточувало наших предків.
Важливість музеїв для суспільства надвелике. В місті вони повинні бути різнопланові. З власного досвіду скажу, що дітей найбільше захоплює те, що пов’язане з природою. Дуже подобається всім природничий музей. Туди діти завжди ходять залюбки.
Музеї повинні бути доступні й цікаві. Мені відомо, що Національний музей зараз організовує багато майстер-класів, і це чудово. Діти хочуть щось робити, їм це цікаво. А якщо це все підкріплене спілкуванням, роботою з експонатами, то зацікавлює ще більше.
Відвідування музеїв у шкільному житті має продовження так званого “довгого хвоста”. Відвідуючи музей із класом, діти приходять додому, усе розповідають батькам і просять їх піти туди ще раз, але вже з ними. Не скажу, що таких прикладів дуже багато, але ми до цього прагнемо.
Комунікація з музеями і школами налагоджена непогано, але це відбувається переважно через навчально-методичний центр. Тобто інформують школи, де, коли і в який музей можна піти, і вже учитель спільно з дітьми і батьками вирішує, в який саме.
Межа моїх мрій – аби хоч невелику частину наших екскурсій оплачувала держава. На жаль, зараз не кожен може дозволити собі заплатити 100 гривень за майстер-клас у музеї або ж оплатити кожен похід. А якби були пільгові пропозиції, ми могли б у цьому напрямку покращити свою роботу.
Петро Радковець,краєзнавець, екскурсовод:
– Практично всі львівські музеї, грубо кажучи, радянського типу. Маю на увазі, що вони були розраховані на те, аби в них організовано заводили людей, розповідали про експонати, показували їх – і все. А так, щоб люди самі зацікавлювалися нашими музеями, то таких дуже мало…
Вважаю, що Львову точно не вистачає природознавчого музею. Мовиться про палац Дідушицьких на Театральній, 18. Його можна вважати зачиненим, бо відкритим є лише невеликий “шмат” всього. При цьому колекція цього музею шикарна. На мою думку, туди люди ходили б караванами.
Окрім того, нашим музеям не вистачає промоції, а також технічних засобів і підтримки. Зазвичай, заходячи в музей, люди трохи розгублюються. Їх водять повз експонати – і все. Відвідувачі хочуть не лише почути гіда, а й довше постояти біля експозиції, щось розглянути. У жодному з наших музеїв немає аудіогідів. А вони так потрібні! Особливо помічними такі засоби були б у Галереї мистецтв, де людині щось би розповідали, а вона одночасно могла б вільно усе розгледіти.
Львів’яни взагалі дуже рідко відвідують музеї, а про деякі взагалі не знають. А все тому, що нема промоції! У нас дуже пропагують пиво, наливки, харчевні, але не музеї. В тому-то й проблема. Також нашому місту дуже потрібні інтерактивні музеї. Шедевром вважаю Музей Пінзеля. Дуже потужним є Музей визвольної боротьби українського народу. Досить непогано пропагує себе Меморіальний музей Грушевського (у них навіть є додана реальність – коли наводиш камеру свого мобільного, де попередньо завантажена спеціальна програма, листівка стає об’ємною). Дуже хорошим і потужним є Національний музей, експозиція Історичного музею – Музей археології, Музей пожежної справи, геологічний і біологічний музеї. Усі вони маловідвідувані. Якщо все правильно пропагувати, люди туди підуть, заплатять гроші і будуть цікавитися цими речами. І знову ж таки це стається через те, що організатори музеїв і виставок не вміють себе пропагувати. А від цього досі залежить їхня прибутковість.
До речі, в цьому всьому є пряма залежність: якщо музеї стануть цікавими львів’янам, туристи туди підуть обов’язково.
Загалом у нас багато розроблених програм щодо підтримки музеїв, але львівські музейники чомусь до них звертаються нечасто. Це, мабуть, залежить від мислення тих, що там працюють. Проблема в тому, що наші музеї переважно все зберігають. Натомість вони давно повинні все це науково опрацьовувати і пропагувати. А цього наразі немає…
Ольга Гончар,директорка Меморіального музею тоталітарних режимів “Територія терору”:
– Інфраструктура і комунікації у львівських музеях вимагають кращого. Насамперед нашим музеям потрібен інший графік роботи. Річ у тім, що вони дуже рано зачиняються, а, за нашими спостереженнями, найбільш відвідуваними є якраз вечірні або нічні атракції. Люди в робочий час не мають можливості ходити по музеях, а після роботи пішли б, але не можуть, бо зачинено…
Екскурсії в музеях мають бути представлені не лише українською мовою, а й іноземними. У музеї “Територія терору” якраз над цим працюємо. Не вистачає нам промоції. Музейники мали б завчасу попереджати про свої цікаві заходи, так би мовити, все анонсувати, аби люди планували свій час.
Безпосередньо на місцях, у музеях, мені не вистачає належного сервісу – усміхнених працівників, нормального освітлення експонатів, вбиралень. Навіть ті музеї, які розташовані у старих будівлях і яким важче оновити інфраструктуру, все одно повинні прагнути до кращого.
Музей повинен бути цікавим. З усіх сил працівники та керівництво мають пропагувати свою роботу, брати участь у грантах. Зрештою, музеї повинні “виходити в народ” із вуличними виставками або ж пропонувати на своїх локаціях щось нове, цікаве, аби заохотити відвідувачів прийти до них ще раз. Зокрема, мені дуже подобається концепція Музею Труша, Пінзеля і те, як вони борються за свого відвідувача.
Я музейниця, тож розповідати про те, чому людям варто ходити в музеї, дещо важко. Звісно, це потрібно для того, аби знати свою історію, для освітньої мети, задля здобуття інформації і відповіді на питання, для чого ти живеш. Особисто я відвідую їх тому, що люблю цю справу. Незалежно від того, який там туалет, яка температура приміщення чи який персонал, я все одно туди ходитиму.
Для мене музей – це зріз того, куди ти потрапив і чим живе місто та його мешканці. Тому, куди б ви не поїхали, кожному раджу відвідати краєзнавчий музей, що дасть розуміння того, куди ви потрапили. Також раджу відвідати ринок і прогулятися невизначеним маршрутом, аби дізнатися, чим живе місто.
Роксоляна Шимчук,засновниця Музею давнього українського одягу:
– До нас приходять дуже багато людей, не тільки туристи. Приходять сім’ями, деякі уже не вперше, з друзями, приводять гостей, забігають у пошуку подарунка… Приходять чимало майстринь-вишивальниць, яких цікавить наша збірка як джерело для натхнення і можливість повчитися.
Насправді багато людей ходять у музеї і хочуть там проводити час, але для цього музей повинен бути живий. А те, що львів’яни не ходять в музеї, є питанням не тільки до львів’ян, а й до керівників музеїв. Бо музеї в занепаді через небажання керівників впроваджувати цікаві речі. Має бути рух назустріч, обопільне бажання показати і побачити.
На Заході (в Європі, Америці і не тільки), в Сінгапурі, Австралії музей – не зовсім музей у нашому розумінні. Там багато дітей, і якщо вони втомляться, мають можливість присісти, купити подарунок, навіть перекусити. Також є чимало нагод побавитися, якісь інтерактивні речі. Тобто в музеї має бути жива енергія, а не похмурі бабусі, які ходять і заглядають, щоб хтось, борони Боже, чогось не торкнувся чи чогось не сфотографував.
Там прийнято ходити в музеї, проводити в них уроки, відвідувати виставки, коли, наприклад, надворі не дуже добра погода. Там це модно. І я не розумію, чому до світових музеїв, де квиток кошту 20-30 доларів, наші люди готові стояти в чергах, а от у своїх, де також є що побачити і ціни переважно символічні, не були…
Звичайно, не можна порівнювати Музей Альберта та Вікторії чи Лувр із нашими і те враження, яке вони справляють на людину. Однак і ми маємо чимало скарбів, маємо що показати, але не завжди вміємо це робити.
Тому в музеї обов’язково треба ходити! Передусім у наш Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові, Музей Івана Франка, в нашу картинну галерею. Варто побувати в Італійському дворику. Зрештою, наша Опера – також відкритий музей, тож треба брати екскурсовода і довідуватися більше, бо одна річ побувати на виставі, а друга – довідатися про шедеври як усередині, так і ззовні. Музей – це не лише будівля, де щось висить на стінах. Увесь наш Львів – музей. Дуже цікаво в Будинку вчених. Коли до мене хтось приїжджає, воджу його туди та й сама люблю там бувати. Природознавчий музей наш дуже гарний, діти його люблять. Потрібно побувати і в музеї “Тюрма на Лонцького” чи в “Території терору”. Хоча б раз туди має піти кожна сім’я і розповісти своїм дітям про трагедії, які відбувалися у Львові!
Дозвілля може бути відпочинковим, а може бути пізнавальним, тож музеї мають бути різні. Чудовий варіант для відпочинку в музеї – наш Шевченківський гай, Сюди ходить багато львів’ян і гостей міста. Але буде сім’я, яка хоче відпочити, щонеділі ходити в “Тюрму на Лонцького”. І це нормально! Раз на рік до певної дати піти варто. Бо музеї мають ще й виховну функцію, і в світі це дуже добре поставлене, а ми це марнуємо.
А ще в нас організовують дуже багато тимчасових виставок, які треба встигнути побачити. Варто стежити за експозиціями. Однак навіть при найпотужнішій промоції далеко не кожна сім’я піде в музей у вихідні, тому так потрібні різні пізнавальні екскурсії, на які дітей має водити школа. І не лише екскурсії. В музеях можна і треба проводити уроки!
Звичайно, Львову потрібен музей Львова. У нашому місті стільки потрібного і корисного, відомого. Але з моєї професійної точки зору передусім треба відновити наш етнографічний музей. Там виставляють гарні речі, які, однак, далекі від етнографії. А при тому багатстві фондів там можна створювати дивовижні етнографічні експозиції. Останніми роками власне етнографії там майже нема…
Наталія Філевич,багаторічна співробітниця Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького:
– Люди потребують музеїв, люди ходять в музеї. І хоч туристів там більше, однак львів’яни також приходять, особливо якщо є гарна виставка. Можливо, не щодня, але у вихідні завжди багато людей і в Національному музеї, і в Львівській галереї мистецтв.
Як зробити музеї популярнішими? Для когось квиток занадто дорогий, хтось переконаний, що в музеях нудно. Але пільгові квитки – для дітей, для пенсіонерів, для інших категорій. Тож можна знайти можливість. Можливо, людей треба більше зацікавлювати, робити інтерактивні виставки, залучати дітей та й, зрештою, дорослих, до огляду не всієї експозиції, а якогось одного залу, щоб докладно розповісти про те, що там виставлене, може, про один лише експонат. Це було б цікаво. Така практика є в багатьох західних музеях.
Я часто бувала в музеях за кордоном. І що мені там подобається передусім – це те, що музей – живий організм, а не якась законсервована територія. Я мала змогу побачити, як цей організм працює: вони проводять нетривалі екскурсії, залучають дітей, які всідаються на подушках на підлозі, і їм докладно розповідають про той чи той експонат. Під час таких зустрічей у музеї діти можуть спілкуватися, ставити запитання, змальовувати якийсь експонат. Але це має відбуватися камерно, для цільової аудиторії, для обмеженої кількості осіб, цього не зробиш із великою групою. А починати потрібно з дуже маленьких дітей, щоб вони звикали ходити до музею, щоб їм це подобалося, щоб вони в тому знаходили якусь радість. Не менш важливо це й для дорослих, навіть літніх людей, щоб у музеї вони віднаходили спокій, душевну рівновагу.
На мою думку, музей потрібен для того, аби приносити людям радість, якої нині так не вистачає в наших українських реаліях. Тож музеї мають бути осередками радості й спілкування з прекрасним, з культурою. Але цього треба вчити.
Переконана, що нам конче треба створити музей сучасного мистецтва. Такого музею у Львові немає. Декілька років тому Борис Григорович Возницький планував створити такий музей, але завжди бракувало приміщень, грошей і, напевно, людей, які воліли б допомогти. Тому такий музей не був створений. Можливо, це має бути приватна ініціатива. Нещодавно була в Луцьку, там є прекрасний музей сучасного мистецтва, створений родиною меценатів, де є чудова експозиція найкращих зразків робіт художників від 70-их років минулого століття. Недавно там відбулася виставка Карла Звіринського. Гадаю, багато людей у Львові теж би хотіли її побачити. І хоч я не знаю, де він має бути у Львові і хто ним займеться, такого музею дуже бракує Львову.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
