Ким є сьогодні християни у Європі, яка їхня місія та завдання, що вони можуть і мають робити у сучасному постмодерному світі. Щоб подискутувати про ці питання у Львові, на ХХХ Колоквіум європейських парафій до Львова приїхали понад сто представників католицьких парафій з різних країн Європи. Переважно це люди поважного віку, яким небайдужа доля Церкви. Однак є й молоді люди віком від 18 до 29 років, для яких організатори передбачили спеціальну молодіжну програму. Проте наймолодшій учасниці, представниці німецької делегації, 15 років.

Найчисленніші групи прибули з Німеччини, Франції, Іспанії (Каталонія), Італії, Румунії, Мальти, Австрії, Швейцарії, Бельгії. Українську делегацію представляє  50 учасників. На жаль, за два дні до початку колоквіуму відмовилася від участі в ньому делегація з Угорщини. Організатором форуму в Україні є Фонд святого Володимира за підтримки БФ “Реновабіс”.

Як пояснив “Львівській Пошті” о. Михайло Димид, колоквіум – це розмова. Власне цей рух почався зі зустрічей-розмов парохів із Франції, Німеччини, Австрії, які наприкінці 50-х були вельми стривожені тим, що немає порозуміння між християнами, які опинилися у Другій світовій по різні боки. Згодом до руху долучилися миряни та представники різних країн Європи, щоби що два роки збиратися на зустрічі та обговорювати найактуальніші проблеми.

Розпочався колоквіум із Вечірні, яку очолив митрополит Львівський Ігор Возьняк. А президент Колоквіуму європейських парафій о. Антоніо Кесарз із Мальти висловив сподівання, що форум, на який зібралися священники і миряни різних країн, дасть нагоду не тільки разом молитися, а й під час відвідин парафій побачити, чим і як вони живуть, побачити зблизька українську культуру: “Церква в Україні має давню історію, хоча не так давно вийшла з підпілля. Ми бачимо, що вона молода, бо має багато молодих людей. Цей форум дає нам можливість ділитися досвідом і навчатися один від одного, зростати разом у вірі, ставати єдиними у вірі, незважаючи на наші відмінності. Це дуже важливо”.

У день святого Володимира після літургії, за традицією, що вже склалася в УГКЦ, учасники відновили хресні обіти.

Як розповіла “Львівській Пошті” голова оргкомітету цьогорічного колоквіуму Уляна Щурко, організатори відійшли від звичної схеми проведення таких зустрічей і спершу запропонували гостям культурну програму. Учасники мали нагоду почути про нашу церкву, діткнутися до нашої історії у Святоуспенській унівській лаврі, побачити, що таке Україна, як і чим вона живе.

Робочі дні включають доповіді та обговорення в групах провідних тем цьогорічної зустрічі. Перша така доповідь була у понеділок. Професор Віденського університету Пол Цуленер говорив про Папу Франциска як рушія християнської ідеї в світі, про його відкритість на інших, вміння бачити в кожному не вади, а ікону Христа. Наступного дня викладачка УКУ Галина Теслюк запропонувала учасникам застановитися над знаною всіма притчею про блудного сина, зокрема над образом старшого блудного сина, який вважав себе праведним, бо перебував завжди біля батька, та над тим, чи не є він часто образом “праведних” парафіян, які не допускають інших людей, бо ті не так одягнуті, не так виглядають, не так співають тощо. Отець Михайло Димид попросив задуматися, як конкретизувати наше християнство в сучасній Європі, про гідність і про цінності.

Велике враження на гостей справила зустріч із головним військовим капеланом Львівської архиєпархії УГКЦ, настоятелем Гарнізонного храму святих Петра і Павла Степаном Сусом.

З його слів, бути капеланом – це насамперед бути людиною, другом, братом. Гасло капеланства – “Завжди поруч”. Важливо, щоб попри різні релігійні переконання військові знали, що мають до кого звернутись у будь-який момент. “Завжди поруч” – це поруч із воїнами на передовій, у лікарнях, у психологічній реабілітації, поруч із батьками, які втратили на війні сина чи доньку, поруч із тими, хто потребує не тільки духовної і психологічної підтримки, а й матеріальної.

“Ми поєднуємо капеланство і душпастирство у гарнізонному храмі. Дбаємо про сім’ї військовослужбовців, які загинули на війні або зникли безвісти, були поранені чи отримали серйозні ментальні травми. Кожної останньої суботи місяця на Личаківському кладовищі провадимо спільну молитву з родинами військових, які загинули на війні. Маємо бути свідомі того, що війна – це також життя. Ми живемо далі, ходимо вулицями, займаємось своїми справами, не зупиняємося, думаємо, що “десь там іде війна”. Але це не “десь там”, це тут… І навіть тоді, коли ми п’ємо каву, одружуємося, хрестимо дітей, переживаємо похорони. Там, за тисячу кілометрів, воюють хлопці, а тут триває життя”, – зазначив о. Степан, пояснюючи гостям, як українці навчилися жити з війною.

Дуже зворушила всіх розповідь капелана про те, як йому довелося два роки тому повідомити матері про загибель її єдиного сина. Це був великий удар для неї, який вона не мала з ким розділити – батько пішов із родини. “Я зв’язався з батьком, і він вирішив повернутися у родину, бо горе на двох – це пів горя. А потім вони вирішили всиновити дитину із сиротинця, бо відчули, як сильно їх любить Бог”, – розповів священник, а також про щомісячні зустрічі в гарнізонному храмі сімей, що втратили рідних у війні, чиї діти вважаються полоненими чи зниклими безвісти, про психологічну реабілітацію при храмі. Зі слів учасників, це був неоціненний досвід, адже про війну в Україні у них не говорять.

Докладніше пізнати життя українських спільнот учасники матимуть змогу під час відвідин парафій. Організатори залучили 11 парафій, щоб ті презентували свої напрацювання і здобутки. Це 9 парафій у Львові, одна з них виключно для молоді, та дві за містом на бажання організаторів. На переконання організаторів, це найцінніша і найцікавіша частина зустрічі, адже передбачає ділення “живим” досвідом.

А одним із найцікавіших заходів став майстер-клас із написання ікони на склі. У ньому взяли участь приблизно 120 осіб. Це чи не наймасовіший майстер-клас із написання ікони на склі. Учасники мали нагоду власноруч створити не тільки сувенір із України, а й справжній оберіг для родини. Адже кажуть, що найкраще пізнати культуру народу можна саме через його наївне мистецтво. Усі учасники з України і з-за кордону були дуже захоплені і самим процесом, і насамперед результатом.

Зоряна з парафії Вознесіння на Левандівці, яка бере участь в колоквіумі у молодіжній програмі, поділилася враженнями:

“Парох нашого храму запитав, чи хтось хоче взяти участь у такому заході. І я подумала: а чом би й ні. Мені дуже подобається тут бути, оскільки дуже люблю нові знайомства, особливо з молодими людьми з-за кордону. У нас в молодіжній групі дуже цікава програма, яка зближує, і водночас дає нам нагоду показати наше місто, розповісти про Україну, про те, як живе молодь в Україні. Наприклад, ми проводили квест для учасників з інших країн. Вони мали зробити якнайбільше фотографій з левами та на тлі церков, тож ми мали зустріч двох наших молодіжних груп, і разом із отцем Михайлом Димидом говорили про 10 фраз Папи Франциска та ділилися своїм досвідом: з якими проблемами стикаються молоді люди в різних країнах, як їх вирішують.

Сподіваюся за дні цієї зустрічі знайти якнайбільше близьких за духом людей з інших країн, духовно збагатитись, пізнати нові речі, про які тут говорять, щось розказати іншим про Україну та довідатись про особливості життя в інших країнах.

Мене, як, напевне, і всіх учасників колоквіуму, дуже захопив процес написання ікони на склі. Це перший мій досвід, треба більше вправлятися в малюванні, оскільки мені завжди була ближча музика, аніж зображальне мистецтво. Але і складного в цьому нічого немає, особливо зважаючи, що частину роботи зробили за нас волонтери – підготували скло і нанесли контур. Нам потрібно лише розмалювати. Але це дуже цікаво, бо ще й має духовне наповнення, це нагода створити ікону-оберіг своїми руками. Це не щось складне, бо вже частину роботи зроблено за нас. Але виходить щось дуже гарне. І наче у всіх той самий сюжет і той самий контур, але кожна ікона інакша”.