Як діамант проявляється при огранюванні, так і святість у випробуваннях і терпіннях. А їх випало на долю сестри Йосафати чимало. Спершу переживала за долю згромадження, коли співзасновники по-різному розуміли його мету і способи діяльності. Ще більшим випробуванням стали інтриги, які виникли після обрання її сестрою старшою (так тоді називалася настоятелька), через людські слабкості співсестер, яких вона ж виховала. Це призвело до її зречення з поста. Згодом і наступниця сестри Йосафати завдала їй чимало принижень, найбільшим з яких було недопущення до складання довічних обітів (пожиттєвого прийняття монашого стану). Лише наступна капітула 1909 року (виборчі збори згромадження, у яких беруть участь делегати від різних спільнот) обрала її заступницею сестри старшої, а оскільки нею могла стати лише сестра, яка склала довічні обіти, то звернулися до Митрополита Андрея Шептицького, і він дав дозвіл на ту найвищу честь, якої так бажала сестра Йосафата, – скласти довічні обіти. Вона була заступницею сестри старшої до 1918 року, коли вже була важко хворою.

Уже в 1914 році, коли сестра Йосафата проживала у Львові, почала відчувати біль у крижах, особливо під час ходьби. Тому почала ходити з паличкою. Сестри згадували, як часом вона жартома розмовляла з нею. Попри важкий біль була спокійною та веселою, тому люди часто не вірили, що вона так терпить. Лікарі спочатку не могли поставити діагноз, деякі навіть казали, що вона істеричка. А один лікар вважав, що в неї ревматизм, і розпорядився сильно розтирати болючі місця та насилу ходити. Під час таких “лікувань” хвора не раз непритомніла від болю, та все ж старалася додержувати приписів. Лише згодом визначили, що в неї туберкульоз кісток. Намагалися лікувати – болісно та безуспішно. Останні роки життя жила в Кристинополі. Допоки могла виходити надвір, ішла до дітей із сиротинця, розмовляла з ними. Цілу зиму 1919-го була прикута до ліжка і мала великі терпіння.

“Коли вона вже не могла сама перевернутися в ліжку, кликала сестер зі сусідньої кімнати, щоб їй помогли, і сестра Меланія і я помагали їй. Коли ми їй помагали порухатися чи обернутися, вона не висловила ані слова, стиснула зуби і терпіла в мовчанні. Потім вона усміхалася до нас і казала: “Посідайте собі, мої дорогенькі, і відпічніть”. Ми дивувалися її здатності терпіти, бо її боляки на плечах і на бедрі були великі”, – пригадувала одна із сестер, кажучи, що хвора сприймала терпіння як дар Божої любові до неї.

І хоч сестра Йосафата була вже дуже хвора, сестри і далі приходили до неї за порадою у різних справах. Вона всіх радо приймала, цікавилася життям згромадження.

Одного дня сказала сестрам, які її обслуговували, що помре на празник Благовіщення, і запитала: “А скільки днів ще до Благовіщення?”. “Три тижні”, – відповіла одна із сестер. “То я ще маю три тижні терпіти”, – сказала Йосафата.

А в навечір’я празника наче кудись спішилася, часто повторювала: “Я вже буду вмирати”. Просила, щоби священик прийшов висповідати. Перед самою смертю, прощаючись із сестрами, обіцяла, що коли прийде до неба, буде молитися за згромадження і за кожну сестру, щоб була святою. Для всіх бажала дару святості.

Померла сестра Йосафата з молитвою на устах у ніч свята Благовіщення, як сама провістила, на п’ятдесятому році життя. 27 із них була сестрою-служебницею.

Поховали її на кристинопільському цвинтарі. Однак невдовзі по тому біля її гробу поляки насипали могилу своїм полеглим воякам, і щороку в День усіх святих туди сходилося багато людей, які топтали і нищили гріб сестри Йосафати. Сестри доклали усіх зусиль, аби перенести її тлінні останки в інше місце. Це сталося 6 листопада 1921 року. Згідно зі спогадами, сестри впросили відкрити домовину, спершу завмерли, а тоді кинулися, аби востаннє торкнутися останків. Хто міг, брав клаптики зотлілого габіту чи зернятка розсипаної вервички, а хто просто землю з домовини. Берегли це як особливі реліквії.

За радянської влади давній цвинтар закрили, і він заріс чагарниками. Кілька сестер намагалися доглядати гріб, але це було небезпечно. Сестри, які були за кордоном, також переймалися його долею, особливо коли почули, що на його місці мають прокласти дорогу. Якось до сестер приїхав лікар з Польщі Іван Кучма з дружиною (одна із сестер була їхньою родичкою). І, довідавшись про проблему, пообіцяв допомогти. Написав листа до Брежнєва, в якому просив дозволу перевезти до Польщі останки “тети” Михайлини, бо, мовляв, пообіцяв це вмираючій мамі. І таки отримав дозвіл. Щоправда, мав чимало клопоту на місці, в Червонограді та Львові, але врешті-решт після молитви до Йосафати усе вирішилося. Спершу привіз останки до Варшави, відтак до Рима, до Генерального дому згромадження ССНДМ, де вони нині й перебувають після відповідного очищення, консервації та потвердження ідентичності.

Отже, сестри вже під час смерті Йосафати Гордашевської  були переконані в її святості, не раз просили про її заступництво в різних потребах та збирали свідчення про вислухані молитви. А коли почала падати “залізна завіса” і з’явилася надія на позитивне вирішення, розпочали процес беатифікації.

Як розповіла “Львівській Пошті” історик згромадження ССНДМ сестра Ореста Боршовська, беатифікація – це процес, під час якого Церква офіційно йменує певну померлу особу блаженною, визнає, що вона є в Небі, а отже, має здатність заступатися перед Богом за тих, що просять у неї допомоги. До цієї особи можна молитися про заступництво, її ім’я є в літургійному календарі відповідної Церкви, а вірні можуть вшановувати її мощі. Канонізація – наступний і завершальний етап, який полягає в урочистому проголошенні Папою Римським цієї особи святою, ставить її за взірець для наслідування та дозволяє її почитання в усій Католицькій Церкві. Під час цих процесів відбувається процедура дослідження та визнання чеснотливого життя кандидата на святого, а також потрібен знак, який ще називають “чудо”, тобто щоб через заступництво кандидата сталося швидке і цілковите одужання від важкої хвороби, яке медицина визнала б непояснюваним з точки зору науки.

А оскільки блаженна померла в Кристинополі, який належав до Перемиської єпархії, то беатифікаційний процес розпочався саме в Перемишлі 15 березня 1992 року і тривав до 10 жовтня 1993-го. Зібрано багато архівних документів та свідчень, на основі яких було відтворене життя і чесноти сестри Йосафати. 19 травня 1995 року сестру Домініку Славуту призначили постулятором справи, і в 1996-ому передали цю справу Конгрегації у справах святих.

Варто зазначити, що блаженна Йосафата перша і поки що єдина в новітній історії української нації проголошена такою не через факт мучеництва за віру, а за чудом. А сталося воно в серпні 1986 року у Львові, коли до Львівської обласної клінічної лікарні доправили 17-річного юнака із Самбора. Як розповів “Львівській Пошті” Роман Дутка, тодішній лікуючий лікар хлопця і асистент, а нині професор кафедри пропедевтики внутрішньої медицини №1 ЛНМУ ім. Данила Галицького, хлопець був у вкрай важкому стані та без поставленого діагнозу. Після відповідних аналізів і консультацій медики оголосили висновок – червоний вовчак ІІІ ступеня, автоімунне захворювання, від якого практично не можна вилікуватися повністю. Відтак було призначене стандартне в таких випадках лікування, спрямоване на стабілізацію стану і ремісію. Але результати виявилися невтішними. Аж раптом сталося значне покращення, і невдовзі юнака виписали додому без жодних симптомів та наслідків!

“На той час у лікарні працював адміністратором отець Василь Мендрунь (ЧСВВ). Це ще були часи підпілля УГКЦ, але вже трошки почало “розвиднятися”. Отець Василь перейнявся долею хлопця і запропонував мені просити сестру Йосафату про допомогу. Хоч я й мав зв’язки з підпільною Церквою, про сестру ще не знав. Про неї розповів мені отець Василь, дві його тети були служебницями. Я й молився – просто, своїми словами”, – розповідає лікар.

Молилися й родичі хлопця. Щодня у наміренні одужання юнака через заступництво сестри Йосафати і в наміренні її прослави отець звершував літургії, а сестри-служебниці, які довідалися від отця і перейнялися станом хлопця, в особливий спосіб молилися ще й своїми приватними молитвами. Через кілька днів сталося чудо…

“Коли розпочався процес і сестри звернулися до мене, то я не тільки надав усі матеріали і документи, а й неодноразово впродовж цих років на прохання італійських медиків проводив імунологічні аналізи та дослідження, які не показали, що захворювання мало для хлопця якісь наслідки. Я не мав усвідомлення, що то було чудо, але бачив, що це дуже особливий випадок. А потім разом із професором Остапом Абрагамовичем, який приймав тоді хворого і брав участь в лікуванні, давав свідчення перед лікарською комісією в Конгрегації у справах святих в Римі. Я докладно розповів, як усе відбувалося, і абсолютною більшістю голосів комісія визнала, що це не має наукового пояснення”, – каже лікар.

Він також зазначив, що в нього були й інші пацієнти з таким захворюванням, хтось із них живе й нині, а хтось не вийшов з недуги, однак це єдиний випадок повного одужання. Роман Дутка також зазначив, що вірить в цілющу силу молитви, не раз бачив, як молитва співдіє з призначеною терапією, а навіть якщо стається непоправне, допомагає зцілитися душі, в мирі перейти рубіж. Однак професор вважає, що радити  пацієнтам та родичам молитися має передусім духовна особа, бо медика не завжди зрозуміють правильно – можуть розцінити як професійне безсилля.

27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив сестру Йосафату блаженною. Відтоді сестри-служебниці і вірні по всьому світу просять її заступництва. Свідчення про отримані ласки та оздоровлення постійно надходять до Генерального дому сестер у Римі навіть з країн, де немає української діаспори – як-от Філіппіни, Мексика. Тож сестри вірять, що станеться ще одне чудо, та закликають молитися і просити заступництва блаженної Йосафати, а свої свідчення надсилати до Генерального дому або ж подавати до найближчого осідку сестер-служебниць. Зокрема, до провінційного дому у Львові за адресою: вул. Пасічна, 8 або повідомити постуляційний центр за електронною адресою: postulazionessmi@gmail.com.

Як зазначила сестра Ореста Боршовська, аби таке свідчення стало підставою для відкриття процесу канонізації, має бути швидке і цілковите зцілення від важкої недуги у спосіб, який не можна пояснити науково. Також важливо просити про заступництво саме преподоб­ну Йосафату, і тільки її! Бажано залучити до молитви в цьому наміренні щонайбільше людей: родину, друзів, парафію, сестер-служебниць, а навіть поширити прохання у соцмережах. Однак можна (і варто) звертатися до блаженної в “дрібніших” справах, розповідати про отримані ласки, аби її слава святої і приклад служіння ширилися в світі та вели більше людей до спасіння.