За своє життя пані Ірина Шуль пережила і побачила чимало. Однак Святвечір, Різдво – усі зимові свята й нині дарують їй радість, сповнюють вдячністю за прожите та надією на майбутнє, як і в далекому дитинстві, в родинному домі у передмісті Перемишля. Про життєвий шлях і переконання пані Ірини з нагоди її столітнього ювілею “Львівська Пошта” розповідала торік у матеріалі “Я завжди була оптимісткою” (№49 (2061) від 23 червня 2018 р.). Нині ми вдячні пані Ірині за її спогади про Різдво і зимові свята, за досвід і мудрість, якими вона щедро ділиться, а також за віру в добро і людей.

Різдво і всі зимові свята ми дуже любили, задовго до того починали готуватися. На свята до нас приїжджала бабуся, яка жила з іншою донькою. Так склалося, що Різдво там святкували 25 грудня, бо зять додержував польського звичаю. Бабуся вже була старенька, і ми їй дуже раділи, старалися зберегти старі звичаї, хоча в Перемишлі вже було більше міських традицій. А ми жили в передмісті.

У кухні, де взимку збиралася вся родина, стелили на дерев’яну підлогу солому. І ми, діти, з того дуже тішилися. Батько вносив дідуха. То не був такий плетений, як зараз роблять, а цілий сніп пшениці, який ставили у великому покою, де й була Свята вечеря.

Обов’язково ставили ялинку. Але прикрашали її не так, як тепер: купованими прикрасами, а цукерками і власноруч виготовленими іграшками. Хоча прикраси тоді продавали, але то було економніше і цікавіше. Бо хоч батько і був держслужбовцем, грошей було обмаль, бо діти всі вчилися, а за навчання треба було платити. То був цілий ритуал, майже якесь таїнство. А починали готуватися десь за місяць перед святами. Ми, діти, дуже любили тим займатися. Малювали золотою фарбою горішки, з видутих яєць робили прикраси, розмальовували їх. Із кольорового паперу та соломки робили ланцюжки, складали той папір багато разів і витинали цілі гірлянди, різні прикраси виготовляли з паперу: витинали, клеїли, розмальовували. А ще з кольорового паперу робили дуже гарні обгортки для цукерок (тоді цукерки продавали без обгорток). Усілякі звіздочки із соломки робили. З купного на ялинку в нас були хіба такі прищепочки, у які вставляли маленькі свічечки. Коли їх запалювали, то була велика радість.

Ми дуже чекали Святої вечері, вибігали на двір виглядати, чи нема ще першої зірки, бо то був знак, що пора сідати за стіл. Вечеря була у великому покої. То також додавало святковості, бо там збиралися лише на великі свята. Всі сідали до вечері разом, молилися. Батько запалював свічку та ділив просфору (її купували в церкві), давав кожному шматочок із особливим персональним побажанням.

Починали вечерю з куті. Готували її, як і тепер, із пшениці, заправляли медом, маком, горіхами, але води не додавали – вона була густа. І коли батько підкидав першу ложку куті до стелі, то вона прилипала. Що тато при цьому казав, вже не пригадаю, але пам’ятаю, що то були слова, щоби був добрий урожай, щоби був достаток і добро, щоби всі були здорові та щоби була для всіх Божа ласка.

Мама пекла хліб на свята сама. Він був такий смачний і такий добрий навіть через два тижні.

Варили борщ – такий рідкий чистий, тобто без гущі. Додавали  до нього вушка з грибами. Сам борщ готували на тій юшці з грибів, що варили на вушка, до якої додавали вивар із червоних бурячків, а квасили його капустяним квасом, тобто соком із квашеної капусти.

Робили вареники з картоплею та з квашеною капустою, голубці з рижу і грибів, до них була запражка (підлива) з білих сушених грибів. Все було пісне, на олії.

Не пригадую, аби в нашій хаті додержували звичаю 12 страв. Так казали, але обов’язкового рахунку не було. Смажили пампухи з рожею, а от із маком не було прийнято їх робити, натомість пекли маківники (завиванці), медівник, але то вже їли на саме Різдво. А як я підросла, мала 15-16 років, то вже пекла тістечка всякі, торти. Солодощі – то був мій вклад у свята, я з тим дуже любила поратися.

Відразу по вечері починали колядувати. Ми, молодь, ішли з колядою по наших українських родинах, а зібрані гроші віддавали на “Просвіту”. Зими були холодні, то часто треба було позичати в когось футро, щоб не мерзнути (бо в нас удома футра не було, якось до того не доходило, все йшло на науку дітей).

На Різдво зранку йшли до церкви, далі снідали, але вже не так урочисто, як на вечерю. Чогось особливого не пригадую, їли більше м’ясного – шинку, ковбасу, як першу страву подавали борщ, який залишився з вечері, а на другу вже було щось м’ясне обов’язково. Була і кутя на столі.

На свята багато колядували. Улюбленими були коляди “Бог предвічний”, “Нова радість стала”, “Небо і земля” та інші.  І вдома колядували, і до сусідів, знайомих ходили, як і до незнайомих. Діти мали нагоду заробити якісь гроші чи гостинці.

Щоб якось зустрічали Новий рік, того не пригадую. Прибігали вранці на Василя хлопці посівати. Може, по селах було більше звичаїв, а ми жили майже в Перемишлі, і місто давало зразок.

Натомість молодь дуже тішилася Маланкою. Того дня молоді дівчата (16-18 років) дуже чекали і задовго готувалися. Старалися до того дня справити нову сукню, якийсь особливий вбір, а головне шили котильйони – таку кокарду з тканини (то міг бути й маленький букетик чи якась ружа). Ті котильйони дарували хлопцям, які їм подобалися, – пришпилювали на вилогу. А хлопець за це мав за звичаєм запросити дівчину до буфету, як тоді казали, і “зафондувати” невеличку гостину, а також запросити на танці. Дівчина могла зробити один котильйон, а могла й кілька, якщо їй подобалося кілька хлопців. Якихось обмежень не було. Цей звичай до нічого не зобов’язував – був нагодою виявити свої вподобання, позалицятися, а часом просто повеселитися.

На другий Святий вечір також готували пісну вечерю, приблизно таку саму, як і перед Різдвом. Була кутя, а замість просфори – свячена вода. На сам Йордан після відправи в церкві кропили свяченою водою помешкання, обійстя загалом. Звичаю щедрувати в нас майже не було, дуже рідко доводилося чути щедрівку.

Другий Святий вечір – то для мене особливий день, бо саме цього дня 1944 року мене заарештували німці за співпрацю з націоналістичним підпіллям. Спочатку я потрапила в тюрму на Лонцького, а відтак у концтабір.

Єдиним Різдвом (та й цілі свята), в яке я не мала свята, стало для мене Різдво 1945 року, коли я була в німецькому концтаборі Цводел. То був звичайний робочий день. А нас, галичанок, там було тільки дві. Ті, що були з Росії і з підрадянської України, щось трошки собі робили, але до нас вони не признавалися. Та й не було кому і не було з чого робити вечерю чи Різдво, як це робили наші українці в Сибіру, де вони жили компактно. Їх там було багато, вони навіть щось із хліба придумували, а нас – тільки дві. То я собі нагадала, що моя родина нині святкує, посумувала. Але то все минуло, і Богу за це дяка…

Нині головне в тому, що на свята сходиться вся родина. То вже мені тепер належиться почесна місія відкривати свята, провадити молитву, згадувати наших близьких, хто відійшов від нас у засвіти, запалювати свічку. Мені доручають ділити всіх просфорою і бажати кожному. Якщо я не зачну коляду, то й молоді не дуже квапляться, кажуть, що є гарні коляди, можна включити.

Нині молодь вже не має того великого очікування Святої вечері, то вже більше звичай. Нащо то стільки готуватися? Більше бере гору практицизм. Але наші традиції дуже важливо зберегти, бо то визначає, хто ми є. Потрібно, щоб старші люди, які ще те все пам’ятають, робили так, як було заведено, щоб молодь ті традиції пізнавала. Може, зараз для неї це не дуже актуально, може, здається якимось архаїзмом, але з часом вона до цього доросте. Вірю, що все це відкладеться в молодих людей, увійде в звичай, і вони колись передадуть це своїм дітям. Треба, щоб був зразок для молоді. А може, світ загалом зміниться і все буде по-інакшому… Нині так рідко родина збирається за спільним столом, а це так важливо, щоби відчути себе родиною, близькими людьми!

Важливо ходити в гості одні до одних, більше ходити, і не тільки на свята. Але на свята – це дуже гарна нагода зустрітися. Бо нині кожен сам по собі. Живуть за півгодини пішки, транспортом – кілька хвилин, а не бачаться часом роками…

Свята є на те, щоби зустрітися, побачитися, поспілкуватися. Людина повинна жити з людьми. Не раз доводиться чути, що нарихтувалася, думала, хтось зайде, а нікого не було. Що з тим робити? Я запросила своїх подруг по хору на третій день свят, хоча сама не дуже що готувала – дала гроші доньці, аби як собі що купуватиме, то й мені трошки. От наготувалася день наперед, а вони не прийшли: в тої тиск, та хвора, а в тої якісь справи.

Ми втрачаємо відчуття свята не тому, що занедбуються звичаї, а тому що нехтуємо головною традицією – зустрічатися, спілкуватися, ділитися. Не раз, коли чую: “Я люблю Україну!”, питаю, що то означає: чи то якась дівчина така є? Чи, може, ти любиш свій народ, свою мову, свої звичаї, свою землю. Ото є любов до Батьківщини. Це щось конкретне: люди, які в ній живуть, мова, звичаї. А то виходить: так люблю ту Україну, так люблю, а тих українців терпіти не можу та й звичаї наші застарілі....

Часто чути: те зле, те погано, а я щось тої біди не бачу! Вистачає і на будень, і на свята. Звичайно, не всі розкошують, але ніхто не голодує. За це треба дякувати. А хто второпний, знаходить спосіб заробити. Різдвяні свята є доброю нагодою спільно подякувати за те, що маємо, і просити в Бога ласки, щоб Він надалі тримав нас у своїй опіці!