– Якщо у жінки чи чоловіка виникли якісь перестороги з приводу здоров’я, раджу їм одразу ж звертатися в онкоцентр. Не боятися, не соромитися, прийти і обстежитися! Адже кваліфіковану діагностику в цьому плані, як і лікування, може надати лише онколог. З досвіду скажу: ті, що мають гроші, відразу їдуть на лікування за кордон, а ті, що не мають, звертаються до цілителів, якихось “бабок”, які лікують травами, содою, перекисом водню. Що стосується здоров’я, не раджу доходити якихось поспішних висновків. Зверніться до спеціаліста, вислухайте його думку. Якщо у чомусь сумніваєтеся, зверніться до іншого. Тут немає нічого страшного. Але знову ж таки з цим варто піти до онколога, а не, наприклад, до лікаря загальної практики. У Львові багато потужних спеціалістів, які можуть дати кваліфіковану консультацію і, цілком можливо, призначать таке лікування, на яке не треба буде самотужки шукати величезні суми грошей. Коли пацієнт каже, що не звертався до лікарні, бо не мав грошей, це означає, що він просто боявся. Думав, що недуга дивним чином мине, а ліки, які пив його сусід, допоможуть. Також серед частих “відмазок” можна почути, що “мене нічого не боліло”, “щось помітив, але воно не росло”, “не мав часу”, “думав, що само пройде”. Та, на жаль, такі особи все одно звертаються до нас, але вже на стадії, коли їхня хвороба піддається набагато важчому лікуванню, бо прогресує… Українці на відміну від іноземців мають зовсім іншу психологію. Наприклад, американці завжди налаштовані на те, що хворобу свою здолають, згуртовуються, опановують себе, шукають поради, допомоги. А у нас що? Українці часто бояться навіть чути про це – не йдуть обстежуватися, бо саме слово “рак” викликає страх, чекають, коли наживуть більших статків… Я завжди і всюди кажу: “Просто прийдіть до онкоцентру і отримайте нормальну консультацію. Якщо не можете прийти самі, зверніться зі знайомими чи родичами. Інколи не все можна сказати хворому, зате розповісти комусь із родичів”. На даний час забезпечення ліками для проведення хіміотерапій досить потужне, хоч інколи все одно не покриває усіх потреб. Після призначеного лікування лікарі з’ясовують наявність ліків у медзакладі і повідомляють про це пацієнта. Річ у тім, що в кожного онкохворого є своя схема лікування, тож щось у нас може бути, а чогось ні. Перевірити наявність ліків можна й самому у відкритій формі. В онкоцентрі лікують, а не шукають гроші, тому жодні благодійні фонди при лікарні не працюють. Знаю, що вони є при дитячих лікарнях і то співпрацюють лише з родичами. До речі, у нас є багато протоколів і клінічних досліджень, які дають можливість нормально пролікуватися на сучасному рівні. Варто розуміти, що в клінічних дослідженнях беруть участь не піддослідні особи, на яких хтось щось вивчає. Радше визначають супутні проблеми. Проте таку людину забезпечують дорогим лікуванням, яке часто не можуть собі дозволити навіть дуже заможні люди.

– У наших людей страх перед діагнозом рак буває таким великим, а віра в свою здатність подолати хворобу така мізерна, що іноді вони помирають, не виписавшись із лікарні. Інколи здоров’я пацієнтів погіршується так швидко, що ставить у безвихідь навіть досвідчених фахівців. Намагаючись дати пояснення подібним випадкам, лікарі кажуть, що хворий просто здався чи втратив волю до життя. Разом із тим, багато лікарів були свідками, коли хворі, довідавшись, що у них рак, сподівалися на краще і дивовижно швидко одужували. В таких випадках це пояснюють добре проведеною терапією. Веду до того, що психологічний настрій відіграє дуже велику роль. Хворі повинні самі налаштуватися на видужання, відчувши підтримку друзів, родичів. Раджу не замикатися в собі, а шукати психологічної допомоги і самому пацієнтові, і його родичам. Людям значно легше повірити у зв’язок між негативними сподіваннями (очікуваннями) і смертю, аніж у залежність одужання від позитивних емоцій. Буває дуже складно вирішити, чи дійсно пацієнт оптимістично налаштований щодо свого одужання, а чи просто так говорить, щоб заспокоїти близьких. Коли хворий голосно запевняє, що готовий боротися за своє життя, не збирається вмирати і обов’язково подолає хворобу, але водночас годинами лежить у ліжку, не ходить на роботу і поводиться так, що це абсолютно не відповідає його словам, стає зрозуміло, що насправді у нього немає твердої віри в те, що він може одужати. Якщо ж пацієнт хоче й очікує одужання, то вживатиме ліки і виконуватиме усі призначення лікарів, підвищуючи таким чином імовірність свого одужання. Безперечно, підтримка сім’ї дуже важлива. Завдання близьких полягає у тому, щоб навчитися реагувати на різні почуття хворого. До нього варто ставитися із розумінням, терпінням та співчуттям. Важливо в перші кілька тижнів після встановлення діагнозу закласти фундамент щирих і чесних стосунків. Треба, щоб хворий відчув, що йому дозволяють виражати свої почуття, навіть схвалюють це. Дізнавшись про свою недугу, люди часто плачуть, оплакують можливість власної смерті і втрату відчуття, що житимуть вічно. Єдина, але дуже важлива допомога, яку має запропонувати хворому сім’я, це готовність пережити всі труднощі разом. Якщо хворий не каже, що хоче залишитись сам, варто залишитись із ним, дати йому щонайбільше фізичного тепла, близькості, частіше обіймати, торкатись його, не боятися ділитися своїми відчуттями. Для того, щоби спілкування було щирим, варто проявляти пильність до того, що ви чуєте і говорите. Зверніть увагу, чи не більше ви говорите, аніж слухаєте, і чи не закінчуєте фрази за хворого. Якщо це так, то подумайте, чи не стоять за цим ваші власні тривоги і чи не краще було б, якби ви дали можливість хворому говорити самому. Дуже важливо, щоб у сім’ї до хворого ставилися як до відповідальної людини, а не як до безпомічної істоти, жертви. Коли хворий і хтось із його близьких відчуває страх, важливо, щоб вони спілкувалися як дорослі люди, реалістично і відкрито обговорюючи ймовірність ризику і можливий біль. Підтримуючи, не варто намагатися “рятувати”. Коли в сім’ї хтось із подружжя хворий на рак, починається “гра в спасіння”. Це завжди легко зауважити. Якщо хтось із близького оточення хворого виявив, що замість того, аби допомагати, “рятує” його, належить розуміти: життя хворої людини залежить від того, наскільки вона зможе використати ресурси свого організму. Усім відомо, що лікування онконедуг високовартісне, і дуже часто сім’я такого хворого намагається знайти фінансовий ресурс. Долучаються, як правило, підприємці та релігійні общини. Залишається відкритим питання до самого пацієнта: чи готовий він прийняти таку допомогу, особливо якщо раніше завжди розраховував на власні сили і сам собі радив у всьому? Вихід із депресивного стану в час недуги хворий повинен шукати де тільки може. Окрім підтримки найближчого оточення, має бути робота, релігія, психологи, психотерапевти і те, що раніше завжди додавало сил та надихало на нові звершення.