Нещодавно у видавництві “Свічадо” побачила світ начебто й невеличка, але дуже життєва і мотивувальна книжка Юстина Бойка “Розмови з Богом за кавою”. Цей священик дуже діяльний та доволі популярний у нашому місті і не тільки. Він активний у громадському житті, в соцмережах, має свою програму на телебаченні. Багато чого в його манері спілкування та викладі думок нагадує Блаженнішого Любомира – вміння говорити просто про складне, гумор, самокритичність. Проте помітна й гуцульська енергія, запальний характер, потреба всюди втрутитися, не мовчати.

Зі слів автора, задуму як такого написати книжку не було. Коли він повернувся з Італії, де захистив дисертацію, ігумен студитів запропонував йому очолити Святоіванівську лавру – одну з найдавніших обителей монахів-студитів. Хоч краєвиди Шевченківського гаю і тішили гуцульську душу новоспеченого доктора богослов’я, проте на той час серед самих монахів призначення туди вважалося ледь не “засланням”, адже монастир маленький – тісна кімнатка, всього лише два-три монахи, на окраїні міста… Тож виникло чимало сумнівів: невже для мене не знайшлося місця, де я можу краще віддати Богові і людям свої таланти? На всі сумніви і перестороги дав відповідь давній друг і духівник отця владика Йосиф Мілян: “А може, то воля Божа, а ти з нею розминешся”. І порадив розпізнати, в чому саме та воля полягає.

Це був 2015 рік – Ювілейний рік Митрополита Андрея. Отця Юстина вразило те, що хоч від проголошення незалежності та виходу з підпілля УГКЦ минуло майже чверть століття, лише поодинокі люди у Львові знали, що Музей народної архітектури і побуту (більше знаний в народі як Шевченківський гай) є спадщиною братів Шептицьких. Саме Митрополит Андрей придбав цю землю під лавру для студитів, а блаженний Климентій на практиці реалізовував цей проект, який поєднав у собі монашу обитель та український музей, коли ще не було України як держави. Тому й церкву не будували нову, а перенесли зі села Кривки.

Передусім, щоби прорвати ту інформаційну блокаду навколо Шевченківського гаю і відкрити його первісне призначення, на пораду друзів і фахівців було вирішено провести конференцію “Музей народної архітектури та побуту – спадщина Митрополита Андрея Шептицького”. Її вдалося організувати всього за місяць: знайшлися кошти, а головно молоді обдаровані науковці. Одним із основних пунктів резолюції конференції стала пропозиція присвоїти музеєві ім’я Климентія Шептицького, яку згодом підтримали депутати Львівської міськради. І це був початок, але отцеві-настоятелю і братії бракувало місця для роздумів, для спокою, для відпочинку. Тож роботи було багато.

“Одного разу я спіймав себе на тому, що щодня я йду на утреню, літургію, вечірню і в мене дуже побожні думки – про дошки, про ґонту, про цвяхи, про майстрів, про братів, які мене розуміють чи ні… Я бачив, що та молитва мене абсолютно не змінює”.

І тоді зі світлої пам’яті отцем Никанором вирішили зробити Алею пам’яті та поставити хрест на згадку про всіх тих, знаних і незнаних, завдяки яким постало це місце.

Як розповів священик, коли нарешті у травні 2016 року цей хрест встановили, його охопило таке піднесення, що він встав о пів на п’яту ранку, вийшов надвір, і такий спокій, а водночас і радість його огорнули! 

“І перша думка – вдячність Богові. Я послухав, як пташки співають, подивився, як сонце сходить, подякував Богові за всю цю красу і багатство. І зауважив, що вперше не думаю про майстрів, про цвяхи і дошки…” 

З цієї нагоди він написав молитву і поділився нею у Facebook: “Дякую тобі, Господи, за прожиту ніч, благослови цей день і тих, кого зустріну сьогодні, а також… каву ось цю…”. 

Чому саме каву, бо ранок сучасної людини переважно починається з кави. Особливо до неї отець звик, перебуваючи в Італії. “Та кава – це не якийсь містичний момент, а передусім нагода побути на самоті. Ви маєте вибір – думати, що буде сьогодні, творити плани, що будете робити і як, але коли я брав горнятко з кавою і виходив надвір, то мені це не вдавалося – перша думка була про Бога. Я з Ним розмовляв, виливав свою душу, радився з Ним. Очевидно Господь найкраще розуміє, бо Він слухає. Мова Бога – це слухання і мовчання”.

З того часу зродилася ідея подавати це назовні. На своїй сторінці у Facebook отець уміщав фотографії, короткі тексти. Побачив, що людям це подобається. 

Представив Юстин Бойко на презентації і свого “співавтора” – свій перший смартфон, без якого не було б цієї книжки: ним можна і фотографії робити, і текст написати, “залити” його в мережу. А директор видавництва “Свічадо” Богдан Трояновський запропонував спосіб, як спонукати отця Юстина до щонайшвидшого написання наступної книжки – писати йому на Facebook запитання. З тих питань і відповідей він обіцяє видати нову книжку.

“Ці думки були доволі хаотичні. Одного дня я дякував за дари, другого – нарікав на ближніх, які мене не розуміють, третього – казав Богові, що не сприймаю себе таким як є… Але невдовзі я зрозумів, що ранок – то є час, коли налаштовуєш себе на цілий день. Нещодавно інтернетом ширилося відео, в якому американський генерал казав, якщо хочеш змінити своє життя, почни вранці застеляти своє ліжко, бо від цього починається твій день. А для мене день починався з того, що я сидів собі з маленькою кавою під хрестом, пташки співали, а я собі думав…”

“Псалми – це ідеал молитви. Зазвичай ми сприймаємо молитву як те, що відбувається в церкві або ж удома в певний визначений час. Але що ж хотів сказати Христос словами “моліться безнастанно”? Відповідь на це запитання дає псалміст, бо показує, що молитися безнастанно – це просто пам’ятати про Бога і говорити з Ним про все на світі. Він то проклинає, то дякує, то тішиться, то в розпачі, але постійно діалогує з Богом. Тому й моя книжка – це “Розмови з Богом за кавою” про все, чим я жив ці роки”.