Для студентів літня пора вже давно перестала бути синонімом до слова “канікули”. Причини банальні: червнева сесія, липневі перескладання іспитів, а в когось ще й практика… Безперечно, хтось все-таки насолоджується відпочинком, проте чимало молодих людей воліють пожертвувати літом, щоби підзаробити.  

19-річна львів’янка Надія вже другий рік поєднує роботу з навчанням у Франковому університеті. Працює офіціанткою в одному з місцевих ресторанів. Попри те, що надворі літо, відпочивати не збирається. 

“Мені подобається те, чим я займаюся. Подобається почуватися соціально активною, перебувати у колі людей, з якими комфортно. Тому на роботу ходжу як на свято”, – каже студентка. І додає: “Такого поняття, як відпустка, у нас навіть не існує. Хіба можу з кимось помінятися змінами”. Її колеги по роботі – люди віком 25 – 35 років, вона серед них наймолодша. 

“Усе почалося з того, що в 2014-ому я подала документи для вступу у виш. До початку навчання залишалося два місяці, і я розуміла, що відпочивати нікуди не поїду. Замість байдикування вдома вирішила знайти підробіток. Пошуки виявились непростими, бо кому потрібне 17-річне дівчисько, яке щойно закінчило школу? Але мене таки взяли на стажування, а опісля й на роботу. З настанням осені постало питання, що обрати: навчання в університеті, роботу чи гурток народних танців, в якому займалася 12 років. Вирішила пожертвувати танцями”, – пояснює дівчина

Батьки не протестували, коли донька пішла працювати. А сама Надія переконує, що робота навчила її цінувати гроші. “Колись витрачала їх, не замислюючись, звідки вони беруться. Тепер стала ощадливішою. Отож, батьки тільки ра­ді”, – стверджує Надія. До слова, її дохід – це стабільні 15 гривень за  годину роботи плюс  у середньому 150 гривень чайових за зміну.

Заклад, в якому майбутня журналіст нині працює, вже другий у списку її робіт. Робочий день починається об 11-ій. “Але можу прийти і о другій дня. Керівництво закладу лояльне до студентів, – каже дівчина. – Закінчується зміна і о другій ночі, і о четвертій ранку, коли як. Але з часом втягуєшся і звикаєш до такого графіка”.

Окрім досвіду, Надія, з її ж слів, отримала дещо важливіше – вміння співпрацювати, постояти за себе і дати відкоша, коли потрібно. А ще робота дозволяє їй практикувати розмовні англійську та польську! Коли до закладу заходять іноземці, обслуговує їх або вона, або її колега.

“Тоді, два роки тому, хотілося довести батькам, що я самостійна, що теж можу працювати і заробляти. А згодом робота стала звичною річчю, – веде далі Надія. – Тепер не уявляю, як можна просити в мами чи в тата гроші. Деколи навіть за комунальні послуги плачу або просто щось купую до хати. Це дає відчуття, що я також вкладаю лепту в сімейний бюджет”.

Ровесниця Надії Оксана, родом із Тернополя, півліта пропрацювала помічником кухаря у львівському гастро-пабі. Каже, що роботу знайшла випадково: саме звільнялася колежанка, яка запропонувала їй своє місце. Щоправда, спочатку тільки прибирала і мила посуд чотири-п’ять годин по п’ятницях, суботах та неділях, а вже потім почала вникати в кулінарне мистецтво.

“Чи потрібен досвід? – перепитує Оксана. – Якщо він є, то добре. А якщо нема – не біда: за два-три дні можна всього навчитися. Найскладніше поєднувати роботу і навчання під час сесії. Поки одногрупники або відпочивають, або готуються до іспитів, я мушу йти до пабу. Проте, гадаю, ця ситуація знайома кожному студентові, який працює. До речі, практично весь наш персонал – молодь, студенти, більшість з яких до кухні не мають жодного відношення. Є серед нас і майбутні бухгалтери, і хіміки, і інженери, і архітектори”.

А вже коли Оксана стала помічником кухаря, в неї змінився графік роботи: став більш непостійним. Це не означає, що після першого ж дзвінка керівництва треба бігти до пабу. “Ми постійно робимо так, щоб було зручно і мені, і їм. Якщо я не можу прийти, то так і кажу. Люди, які погодяться відпрацювати один день замість тебе, завжди знайдуться”, – пояснює дівчина.

До пошуку підробітку її спонукала думка: мені вже 19 років, час самій себе забезпечувати! До роботи Оксана ставиться дуже виважено. “Працювати варто було спробувати. Якби не сподобалося, звільнилася б. Для мене має колосальне значення атмосфера, яка панує в колективі, стосунки між людьми тощо. Ця робота і цей колектив – саме те, що я шукала”.

Однак без труднощів не обходиться. “На початках не всі страви виходило приготувати правильно, але нічого, навчилася. Часом бувало стільки замовлень одразу, що не знала, за що братися. А влітку ще й спека дошкуляє. Доводиться стояти по кілька годин у маленькій задушливій кухоньці. Ясна річ – це виснажує”, – каже Оксана. 

Між іншим, цю роботу дівчина вважає своєю першою серйозною. Раніше були різні стажування, волонтерства. В гастро-пабі оплата також погодинна (15 гривень за годину). Інколи, якщо робочий день довший, ніж зазвичай, Оксані перепадають і чайові офіціантів.

“Ніколи не треба боятися, хай і умовно, змінювати професію!” – наголошує співрозмовниця “Пошти”. – Коли робота до душі, то яка різниця, що написано в дипломі?”

Ще в 10-му класі робота стала звичною частиною життя для львівської студентки Наталі. “Ні, працювати почала не через матеріальну скруту в сім’ї. Мої батьки – стоматологи, – уточнює студентка, – тому потреби заробляти не було. Просто підросла, і стало якось незручно просити гроші в мами чи в тата. А тепер, коли мені 20, і поготів. Для мене дорослість підтверджується насамперед фінансовою незалежністю. Чудово, коли ти сам розпоряджаєшся власним гаманцем. Це своєрідна свобода рішень”.

Де вже тільки не працювала Наталя за п’ять років: і гідом для польських туристів (платили по 150 гривень за екскурсію), і офіціанткою (отримувала 13 гривень за годину, а працювала з 8-ої до 22-ої з 10-хвилинною перервою на обід), потім до півночі прибирала заклад. Хвильку перепочити забороняли: мусила або збирати брудний посуд, або витирати столики. То, зі слів дівчини, була пекельна робота. 

Після закінчення першого курсу студентка влаштувалася в міську поліклініку: роздруковувала медичні картки, копіювала документи. Заробляла 1500 гривень за місяць. Каже, що на відміну від попередньої роботи ця вже була тяжка не фізично, а психологічно. “Не було й дня, щоб якась озлоблена, агресивна особа, вистоявши кілька годин в черзі, не накричала на мене”, – згадує співрозмовниця.

А торішнього літа Наталя спробувала себе в ролі продавця-консультанта у взуттєвому магазині. “Це напевно була найкраща робота з усіх, що я мала. Щось комусь “втюхати” – це моє, – признається дівчина. – Як не було клієнтів, сиділа собі, книжечку читала. До речі, й зарплата там була непогана – 3000 гривень на місяць”.

Цього року вона стала підробляти ведучою шоу-програм в одному з нічних клубів міста. Оскільки такий працівник був потрібен закладу терміново, жодних кастингів проходити не довелося. 

На запитання “Пошти”, чи вважає дівчина такий спосіб підробітку безпечним, та спокійно відповідає: “Є охорона, тому боятись нічого. Варто тільки вказати дужим хлопцям на того, хто тобі заважає або чіпляється до тебе, і його тут же “приберуть”. Відверто кажучи, я не любитель нічних клубів, але якщо платять, можна й потерпіти”. Кожна зміна триває з 22 години до 5-ої ранку (тричі на тиждень).

Роботу ведучої студентка поєднує із роботою аніматора на дитячих святах. “Здавалося б, малюки – це чудо! Але перефразовуючи відомий вислів, скажу: діти – то ще й квіти на могилі аніматора”, – зауважує дівчина. – “Взагалі-то я малих люблю, бо маю п’ятирічну сестричку, тому спільну мову з ними знаходжу легко”.

Наталя запевняє, що робота ця неважка. “Завдання аніматора –  проводити всілякі конкурси, естафети, ігри, разів десять за свято згадати іменинника і врочисто презентувати торт”. 

Співрозмовниця “Пошти” нарікає, мовляв, сучасна дітвора дуже вередлива. Щоб догодити, треба добре постаратися. “Свинка Пеппа (героїня дитячого британського серіалу. – “Пошта”), Герміона з “Гаррі Поттера”, Королева – мачуха Білосніжки, Скарлет Противсіх із мультика “Посіпаки” – ось далеко не повний перелік моїх образів на цих святкуваннях”, – каже Наталя. 

Професійне “поле” аніматорів – це не тільки Львів, а ще й багато населених пунктів довкола нього. На локацію зазвичай приїздять двоє-четверо  аніматорів. Дорогу оплачує роботодавець. А за одне проведене дво-, тригодинне дійство дають 300 гривень. 

“У майбутньому хочу знайти професію до душі, – запевняє дівчина, – отримувати від неї задоволення. Бо всі ці підробітки, доки не здобула освіти, лише спосіб забезпечити себе самій. А ще сподіваюся заробити на мрію – поїздку до Грузії. Хтозна, може, пощастить втілити її”.