Додому поверталися пізно. Приятелька, втішена оптимістичними прогнозами отця, весело щебетала, я ж говорила поволі. Якась дивна радість не давала мені повністю повернутися у реальність, тож просто кивала головою, не вникаючи у зміст чутого. Того вечора подруга боялася залишати мене саму. Не властива мені мовчанка насторожувала її. А я чекала, доки вона засне, аби ніхто не відволікав від молитви. В ту ніч я була вдячна отцеві, от тільки не знаю за що…

Отець Семен мимоволі змусив мене задуматися над життєвими пріоритетами, стосунками з близькими, з Богом. 

Рак, туберкульоз, венеричні захворювання ніби виходять із них, як дим із вранішніх гір. А отець Семен, споживаючи з усіма Святе причастя, залишається здоровим! Бачила десятирічну дівчинку, глухоніму з народження, яка… уперше заговорила в грамітнянській церковці. Ніколи ще віршик про кота, який зліпив собі зі снігу пиріг, не тішив мене так, як тоді. Що й казати, у мене самої раптом кудись поділася виразка шлунка... 

Щоправда, не всі повертаються від отця щасливими і здоровими. Бачила жінку років тридцяти, яка кулею вилетіла з церкви посеред служби Божої, за нею – старша, напевне, її мама. “Чого я туда піду? Він мені скаже те саме, що вчора, що я сама винна…” – виправдовується молодша. І таких тут чимало. Проте ті, що витримали до кінця, отримують своє диво! 

Якось у Грамітне приїхав мусульманин з останньою стадією раку легень. Побував на дванадцяти відправах і повернувся додому. В один із вечорів моєї творчої відпустки я, як завше, була у отця. Аж раптом задзеленчав телефон. Жвавий голос у слухавці голосно сповістив: “Батюшко, я вже здоровий! Скоро буду!” А наступного дня цей мусульманин уже показував знімки, на яких від пухлини не залишилося й сліду. Каже, що лікарі довго порівнювали їх із попередніми, аби пересвідчитися, що це знімки однієї й тієї ж людини. Тепер він усім розказує, що “Ісус – сильний Бог”.

В сучасному суєтному житті про Бога часто забуваєш. Вічні хатні клопоти, нестача грошей роблять нас черствими настільки, що помічаємо Його відсутність аж тоді, коли треба боротися з раком або ще з якоюсь хворобою. 

Часто можна чути розмови про вплив магії. Проте я жодного разу не чула, щоб отець говорив про неї як про щось таке, чого треба боятися, його настанови завжди закінчуються незмінно: “Тільки молися, донечко (синочку)!” 

Ледь не перед кожною відправою священик застерігає: “Я не екстрасенс, не цілитель, не мольфар. Я – учень Учителя, а Учителем моїм є Ісус Христос!” Деякі люди приходять до нього виключно задля вирішення своїх тимчасових негараздів. Часом доходить до смішного – коли просять отця віднайти загублені речі… В такі моменти очікувала побачити його найсамотнішим у всьому світі, але отець залишався доброзичливим – іншим я його не бачила за весь той час, який його знаю. 

Є в отця ще одна парафія – в селі Голошино. Там ще менша церковця, а дорога туди ще гірша, аніж до Грамітного: автівкою можна доїхати з Грамітного за дві години, пішки – трошки швидше, якщо здоровий і звик ходити горами. Сім кілометрів карпатськими крутосхилами отець із матушкою долають і в спеку, і в морози. Спочатку ми йшли туди з друзями, великою компанією. Увесь час бідкалися і йойкали, дехто нарікав і казав, що далі не піде, бо вибився із сил (ніхто з нас не пив і не їв перед причастям). Згадую 60-річного отця Семена після паралічу, який ішов, спираючись на паличку, і молився. Зробилося соромно… 

Якось завітала з отцем до місцевої школи (раз на тиждень він викладає християнську етику, бо ж свого часу здобув професію учителя). Діти як діти – пустотливі, часом байдужі, часом відкриті. Ми прийшли туди з церкви після служби Божої. Отець уже встиг прийняти кілька десятків людей. “Володю, ви нині грали в теніс? Хто переміг?” – з непідробною цікавістю питає він хлопчину-восьмикласника. “Дружба!” – не вагаючись відповідає той. У ще одного учня напередодні був день народження. “А я чекав тебе у церкві вчора! В мене є для тебе подарунок. Прибіжиш завтра”, – каже отець. Він знає всі тутешні родини, завжди у курсі останніх подій. Тут справді “ніхто не забутий”! Бачу акуратно заповнений журнал і посібники, розгорнуті на потрібних сторінках, – отець готується до уроків. 

Поверталася у Грамітне ще не раз. Друзі й рідні постійно набридали запитанням: “І коли ти вже напишеш про того грамітнянського отця?” А моя душа все ще мовчала... Дотепер усвідомлюю свою неспроможність передати словами усе побачене й пережите... Єдина думка втішає мене увесь цей час: якщо радість, яку я відчула в Грамітному є лише відблиском тієї вічної радості у раю, то заради цього варто жити! 

Ніяк не могла збагнути феноменальності отця Семена попри всі намагання і кілька творчих відпусток упродовж майже п’яти років. Я не просила в Бога дива – відкриття того, що існує людина, почута Ним, за молитвами якої Він позбавляє нас тимчасових терпінь. Це стало для мене дивом, яке завжди поруч! Ще не раз я приїжджала, розмовляла з отцем, його дружиною. Просила його дати мені прочитати ті книжки, які бачила у нього вдома на  полиці, віднаходила людей, які знали отця, які зцілилися за посередництва його молитви, сама молилася, але глибоко в душі відчувала, що залишається якийсь простір, який мені не відкривається, вислизає, щойно до нього наближаюся, що існує ще щось, чого не можу осягнути. І лише коли дійшла до розуміння необхідності покаяння, сповіді, коли провела власну “роботу над помилками”, коли пережила гіркоту від того, що безконечно ображаю доброго Бога, коли перепросила за скоєне і навіть подумане, в моїй душі оселився спокій – дивне відчуття триваючої радості, благодаті, про яку не раз говорив цей гуцульський парох. Коли вперше пощастило відбути особисту сповідь у отця Семена, думала, що встану з колін і полечу: воістину, немає більшої радості для душі, аніж радість бути прощеною Богом. Напевно, це не відкриття для людей, які в церкві не нові, сама не раз поверталася умиротвореною після сповіді, однак те, що довелося пережити в Грамітному – справжнє диво. Сльози заливали обличчя, здатність говорити знову кудись поділася, як і тоді, при першій зустрічі з ним. Від того часу покаяння ввійшло у щоденну звичку, сповідь втратила звичний характер – радше, навпаки, стала чимось давноочікуваним, наче побачення…

Тут, високо в горах, де зірки видаються ближчими, ніж деінде, де здається, що можеш дістати їх рукою, як звичайні яблука, мимоволі прийшла до розуміння, що в моїх власних життєвих координатах бракує когось, хто надихає і приймає незалежно від падінь. Бракує Бога…  Трохи згодом сталося моє власне диво – я отримала те, про що так довго просила. Господи, допоможи всім, хто Тебе потребує і шукає не лише у Грамітному!

Не беруся стверджувати абсолютних істин – ця роль споконвічно належить Церкві. Але той факт, що отець навертає до Бога, є беззаперечним, зцілення ж – “побічний ефект”. Отець Семен перетворює душі так послідовно, як хліб і вино на Тіло і Кров під час щоденної Євхаристії. Я так і не розгадала феномена отця Семена, але дійшла до розуміння, що він органічно пов’язаний із найбільшою таємницею – присутністю Бога Живого, який приходить через його руки щоразу, коли  у цьому виникає потреба.