Ті, що в люстерку бачать небо
“Пошта” довідалася, звідки взялися сажотруси, що ще, крім чищення коминів, вони робили та чи їх поява в будинку справді приносила щастя господарям
фото: Андрій Польовий
Сажотруси завжди видавалися мені такими романтичними персонажами, що коли до мене додому завітав один із представників цієї професії з профілактичною метою напередодні опалювального сезону, була дещо розчарована. Очікувала побачити молодого замріяного парубка, трохи не від світу цього, а прийшло двоє поважних дядьків у… білих сорочках і випрасуваних штанях. Образ сажотруса, вибудуваний в уяві поетами-урбаністами, того дня вони зруйнували вщент.
Будні львівського сажотруса: із люстерком та газетою
Ранок пана Василя розпочинається традиційно з планерки: диспетчер дає йому заявки містян, і він із напарником вирушає у місто. В його сумці завжди знайдеться вчорашня газета і люстерко (не для того, що ви подумали!). Люстерко потрібне, аби перевірити, чи не забився канал: його треба вставити у димохід і навести на нього світло ліхтарика. Мовою сажотрусів це називається “бачити небо”. Якщо в люстерку сажотрус бачить небо, значить димовий канал чистий.
фото: dumohod.pp.ua
А ось газета потрібна панові Василю для того, щоби перевіряти тягу. Оскільки газетний папір є м’якшим, аніж, скажімо, той, що для малювання, то й швидше займається. А ще сажотруси залежать від природних стихій (згідно з правилами техніки безпеки, в дощову і вітряну погоду вилізати на дах не можна).
Їм раді не всі мешканці будинків. Найбільше представникам цієї професії дістається від жінок за чорні сліди на паркеті та брудні відбитки пальців на меблях. Але вони в буквальному сенсі є ангелами міста, нехай і чорними від сажі.
“Жийте в парі та сажі з комина!”
Із сажотрусами пов’язано чимало спогадів. Знаний бандурист, який відродив галицький вертеп, Богдан Жеплинський, пригадує своє перше враження від зустрічі із сажотрусами: “Коли я був ще зовсім маленьким хлопчиком, жили ми тоді на Лемківщині в селі Завадка Риманівська на території сучасної Польщі. Мій батько був священиком, у нашому будинку було багато кімнат і, звичайно, багато коминів. Щорічно перед кожним Новим роком приходив до нас коминар (сажотрус), аби очистити комини від сажі. Коминар одягався в чорне вбрання, на голові мав чорну шапочку, через плече був перевішений дротяний шнур-плетінка, до якого деколи дочіпляли металеву кулю, що допомагала щітці на шнурі проходити в комині. Широкий пояс, невеличка зручна мітла та металевий скребок на плечі коминаря доповнювали цю цікаву постать.
В нашому родинному архіві дивним чином зберігся рахунок за послуги чищення коминів на плебанії в Завадці за 1928 рік, на якому зображений коминар (на фото). Сама постать коминаря, одягненого в чорне вбрання, вимазаного сажею, наводила страх на нас, малих дітей, і тому під час їхньої появи ми старалися десь заховатися. Але дитяча цікавість завжди перемагала страх, нам хотілося хоч одним оком поглянути на цікаву, хоч і страшну постать сажотруса. А коминар своєю чергою, знаючи, що може перестрашити дітей, старався бути завжди усміхненим, навіть роздавав нам цукерки. Полюбилась мені й знана ще з дитячих часів перебування на Лемківщині старовинна пісенька:
Ой мала я миленького коминаря,
Што вимітав коминики у цісаря.
Глядайте-го, шукайте-го,
Знайдете все щіточку коло нього!
Сажотрус залишав у будинках, де чистив комини, рекламу, в якій містилося запрошення користуватися послугами сажотрусів. Я запам’ятав її текст: “В Новім році жити в парі зичать Вам всім коминарі!”. А ще в святковому новорічному вітанні коминарів було звернення та побажання – щоб у новому році всі жили в парах, тобто створювали нові щасливі подружжя. Але моя дитяча уява була прикута більше до самого сажотруса, і я не міг зрозуміти, чому саме він запрошує всіх жити у новому році в парі та димі, які виходять з комина. Він звик, роздумував я, перебувати у комині, де є багато пари, диму, кіптяви, але чому ж закликає в цій парі жити інших людей?..
Отож, запитав у старшої дорослої сестрінки: “Марисю, чи в комині багато пари?” На що вона відповіла: “Звичайно, Богданчику, там завжди багато і водяної пари, і інших випарів”. Така відповідь сестрінки ще більше упевнювала мене, що думаю правильно, але ще більше дивувало, що до такого життя запрошують реклами-побажання сажотрусів, які вони вручали перед святами…
Це був прибутковий бізнес, адже кожен порядний господар дбав, щоб його комин був добре вичищений від сажі
Дивувало мене й те, як самі сажотруси, які багато часу проводять у коминах, витримують там і як уміщаються там зі своїми великими щітками на довгих скручених дротинах та ще й з невеликою драбинкою, яку носять зі собою, щоб лазити дахами”.
Вже будучи студентом Львівської політехніки Богдан Михайлович щодня минав вулицю Ангеловича, де на одній зі старих кам’яниць під 20-им номером при вході до будинку на першому поверсі зображений коминар-сажотрус (на фото).
Історія “чорної” роботи
“Служба сажотрусів виникла тоді, коли в містах з’явилися перші вогнеборці-пожежники, тобто у 1850-их. На Західній Україні були коминарі, а в решті України – сажотруси. Але це одне й те ж, ці поняття не варто розрізняти, – каже “Пошті” екскурсовод, “професійний львів’янин” Іван Радковець. – Це була професія, що передавалася, так би мовити, династійно – від батька до сина. Вона вимагала певних навиків: треба було вміти лазити дахами, залазити у комини і чистити їх зсередини. Вважаю, це був прибутковий бізнес, адже кожен порядний господар дбав, щоб його комин був добре вичищений від сажі”.
Проте, зі слів екскурсовода, сажотрус ніколи не чистив комин у себе вдома сам – повинен був дати можливість заробити своєму колезі по цеху. Отака солідарність! Сажотрусів поважали і, як уже мовилося, на будинках, у яких вони мешкали, ще донедавна можна було бачити зображення коминаря з драбиною. Так їх вшановували вдячні містяни. Крім того, це було як візитівка, зручний для розпізнавання знак.
Справжнього золота годі шукати, але старі гаманці з радянськими копійками трапляються часто
“Часто бувало так, що батько в тій справі використовував неповнолітнього сина, який міг пролізти у вузький комин”, – веде далі Іван Радковець. І то не лише у Львові! 7 серпня 1840 року британський парламент навіть заборонив використовувати дітей до 16 років як сажотрусів. Бідні батьки могли продати своїх неповнолітніх синів сажотрусам на навчання за непогані гроші. Найбільше цінували 4 – 6-річних хлопчиків (вони були незамінні для чищення саме кривих труб). Майстер повинен був годувати свого малого учня. Їх робочий день починався о четвертій ранку. Підмайстер виконував фактично всю чорну роботу – пролазив, як гусениця, через вузький димохід і зчищав сажу, збираючи її в мішечок. Якщо учень лінувався, вчитель міг розпалити під ним невеликий вогонь або ж знизу тицяв у нього металевим штирем.
“А оскільки сажотруси часто бували на горищі, то й знали, скільки вудженини там зберігається і… допомагали міським злодіям, “скеровували” їх”, – розвіює романтичні міфи про коминарів Іван Радковець.
Сажотруси приносять щастя!
Сучасні коминарі в сусідній Румунії займаються не лише чищенням димарів, а урізноманітнюють свою діяльність для того, щоби пов’язані з їхнім ремеслом традиції не зникли. Румунські сажотруси є частими гостями на весіллях, іноді їх запрошують на телебачення, оскільки вважається, що вони приносять щастя. Напередодні футбольного матчу Румунії та Франції, що відбувався 2009 року, одного сажотруса попросили… доторкнутися до футболок гравців, аби їм пощастило. Сажотрус почепив значок із зображенням коминаря одному з футболістів. І що видумаєте? Саме цей гравець забив вирішальний гол! Європейський чемпіонат закінчився, а футболіст зі значком сажотруса був єдиний, хто приніс гол своїй команді. Але… значків на всіх не вистачає. Отож, аби тобі пощастило у справах, радять потерти ґудзик коминаря.
 |
| фото: Дарія Ковальчук |
Чого тільки не знаходять у коминах теперішні львівські сажотруси. Приміром, уже згаданий на початку пан Василь каже, що справжнього золота годі шукати, але старі гаманці з радянськими копійками трапляються часто. Прикро, що до коминів залітають голуби – їх, мертвих, також доводиться витягати сажотрусам…
“Найвищий” пам’ятник у місті
Пам’ятник Сажотрусу у Львові можна побачити на даху старовинної будівлі на вулиці Староєврейській, 48. Циліндр, який коминар тримає під пахвою, без верху. За кілька метрів є труба, якою сходами може влізти кожен відвідувач ресторану “Дім легенд” і вкинути у той циліндр монетку, яка через отвір падає в припасовану нижче водостічну трубу і скочується нею в скриню. На літній терасі ресторану під час “метання” монет відвідувачам видають парасольки, попереджаючи, що падатиме “грошовий дощ”.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
