Сергій Глотов – один із тих волонтерів, хто не просто збирає допомогу військовим. Він особисто відвозить необхідне на фронт. Бували випадки, коли разом із бійцями потрапляв під обстріли. Розповідав, що “гатили” так, що з вух кров текла. Тож Сергій Глотов не з розповідей знає, як живеться і воюється нашим військовим у зоні АТО. Він переконаний, що виграти війну із ворогом-сусідом можна, лише тримаючись разом, без байдужості, із співпереживанням один до одного. Адже війна на сході країни –лише початок. 

“Коли я говорив iз військовими, які були у полоні 62 дні, то почув таку історію. Їх не били, не знущалися. Їх утримували не терористи, сепаратисти, а російські солдати, які кожного дня чітко говорили полоненим: “Нам не потрібен ваш Донецьк, Луганськ чи Крим. У нас наказ знищити Україну. На кордоні із Росією не має бути такої держави, як Україна. Наша влада вважає вашу країну непорозумінням, недокраїною”. І це говорили в обличчя нашим  військовим, говорили спокійно і серйозно”, – розповів “Пошті” Сергій Глотов. 

Співрозмовник каже, що російська пропаганда помалу добирається і до Львова, мовляв, все частіше волонтери від містян чують, що люди втомилися від війни. Але як можна втомитися від війни у Львові, якщо та точиться на сході? Там стріляють, штабелями гинуть як бійці, так і мирне населення. 

“Якщо провести паралель з Другою світовою, то ніхто в той час не їздив на море відпочивати так масово, як нині, не фестивалили. Людям було не до того… Зараз наші волонтери відчувають, що допомоги від населення стає у сотні разів менше”, – зазначив співрозмовник. 

– Спершу у нашій організації  було близько 150 осіб, зараз – 30-40, які постійно допомагають. Є й такі, які приходять раз або двічі на місяць. Те, що люди стали байдужі, відчув на збірці на одному з львівських ринків. Щосуботи з 9.00 до 18.00 проводимо збірки. Тепер чомусь люди по-іншому реагують на подібні заходи. Пригадую, раніше вони підходили, запитували, які потреби в бійців, чи потрібна допомога, а зараз проходять повз, відвертаються. Військові  кажуть, що раніше їм посилки рідні надсилали раз у місяць, а тепер раз на півроку, як у тюрмі.

Ми зробили фотоальбом зі світлинами з вручення посилок бійцям у гарячих точках, але підходять переглянути його здебільшого люди похилого віку. Решті начхати. Пригадую, військовим почав допомагати ще в Луганську, потім у Львові. Коли нещодавно стояв на ринку на збірці, здалося, що й справді стою в Луганську. Багато байдужості. 

– І війна затягнулась, і дуже активно працює російська пропаганда. Вона постійно придумує різні закиди. Спершу це були закиди про те, що українська армія переходить на бік Росії. Не вийшло з того нічого, ніхто нікуди не переходив. Потім це були погрози, намагались очорнювали як військових, так і волонтерів, громадських активістів… Тепер ці закиди орієнтовані на тих, хто допомагав волонтерам, приносив на збірки необхідні речі. Часто чуємо, як люди кажуть, що втомилися від війни. 

На щастя, все одно знаходяться ті, на кого така інформаційна пропаганда не впливає. Люди продов­жують допомагати армії, приносять необхідні речі, гроші на картку перераховують. Не всі ж втомилися (сміється).

Уже йде другий рік вій­ни. Люди стали байдужими. Чому – не розумію, адже у Львові такої війни, як у Донбасі, нема, тут інший світ, інша реальність. Вже по-іншому у Маріуполі – гарне місто, там також є кав’ярні, там також живуть люди, ходять на роботу. Але… От сидимо ми з волонтерами у Маріуполі, а за 10 кілометрів стріляють з танків”.  

– Волонтери є всюди, у кожному населеному пункті. І допомогу всюди збирають однакову, тобто ті ж самі речі. Звісно, можливо, у Львові, Києві, Харкові більше. Оцінювати важко. Ми намагаємося зробити так, щоб не образити і подякувати тим, хто допомагає нам постійно і трохи розрухати людей, які байдужі. А байдужих, як відомо, стає щораз більше. Досвід показує, що нікого вже не дивує кількість загиблих, поранених. Трагедії стають статистикою.

От зараз говорять, що перемир’я. Нічого подіб­ного! Є лиш домовленості про припинення вогню. Але нічого не припиняється. До прикладу, кажуть, що відбулося 100 обстрілів. Та цю цифру треба множити мінімум на чотири. Три тижні тому були у Маріуполі, там як почали стріляти десь близько 15.00, і так до ночі. І як це рахувати? Скільки обстрілів було? Один? Два? 10… А скільки разів наші відстрілювалися? Незрозуміло, яким чином рахують ті обстріли…

– Прості люди: пенсіонери, студенти, здебільшого молодь. Дуже рідко нам допомагають якісь організації, бізнесмени. Багато допомоги отримуємо від священиків УГКЦ та військових капеланів. Хто-хто, а вони не втомлюються. До прикладу, о. Юстин Бойко, о. Юрій Чорній, о. Степан Сус. На них ми можемо сподіватися, навіть, якщо у нас нічого немає, а треба відіслати посилку. Священики ж, бува, їдуть, самі купляють необхідне або їм приносять щось. 

Хочу зазначити, для нас немає значення, хто скільки приніс на збірку речей. Якщо кожен принесе хоч по пачці салфеток, по милу, то назбираємо на передачу для бійців. Ось ми зараз готуємось до поїздки на схід. Як мінімум треба буде заїхати на 11 постів, там військові просили привезти їм необхідне. Бійці просять інколи настільки прості речі як туалетний папір чи мило. Держава на такі дрібні потреби військовослужбовців, мабуть, не звертає увагу. Зате забезпечує бронежилетами, касками, автоматами, патронами, гранатами… І то добре. 

А що стосується продуктів, то, до прикладу, зелень, цибулю, помідори, редиску, часник закуповуватимуть для військових у фірми, яка виграє тендер. А тендер оголосили аж на вересень. Ще б у січні оголосили… 

Загалом намагаємося відправляти посилки щодня. Тільки в мене у зоні АТО близько 45 отримувачів – це рота чи окремий боєць. Всі волонтери разом збирають речі, а потім уже ділимось, хто кому і що пакує та відправляє. Наприклад, у полку “Азов” маємо бійця, через нього комунікуємо, дізнаємося, що треба.

 – Якщо не можемо чимось допомогти, так і говоримо. Вони розуміють, не ображаються. От, у Міноборони бійці просять, а чиновники буквально посилають їх. Мене просили бійці із 30-ої бригади прислати їм засоби гігієни. На щастя, назбирали їм господарського мила, шампуні. Не знаю, чи забезпечує їх такими засобами держава. Жодного разу не бачив у військових таких держпайків. Здебільшого подібні речі вони у нас, волонтерів, просять.

До слова, саме засобів гігієни військовим постійно бракує. Хтось з бійців сам купує. А буває, що не мають коштів, щоб придбати. Ситуації різні – хтось карточку із зарплатою вдома для сім’ї залишив. Бійці не знають, чого їм чекати: їх у полон можуть забрати, забити… а так рідні матимуть хоч якісь гроші. Тож військовим доводиться обходиться тим, що держава видає. 

Якщо взимку взагалі не було проблем із продуктами, можна було харчі не везти, ми  тоді здебільшого купували амуніцію, наколінники, то зараз і з тим зовсім туго. Є три види каш, консерви. Картопля, цибуля закінчуються, домашніх закруток немає.  

Наприклад, у полку “Азов” є їдальня. То там бійців більш-менш годують. А в окопах військові їдять перлову кашу, гречку, макарони і чотири види консерв – ікра кабачкова, тушонка, сардина, кілька. Буває гречка з м’ясом. Більше нічого не привозять. 

Були у батальйоні “Донбас”, то там дають кусник м’яса розміром, як шматок цукру-рафінаду і кашу горохову, рисову чи перловку, стакан чаю, два шматочки хліба, тонко намазані маслом і скибку тонко нарізаного сирка.  

– Волонтери долучаються до процесу визволення полонених. Бійців утримують здебільшого у підвалах будинків культури, театрів, у слідчих ізоляторах. У шестимісній камері, а це два квадратних метри на людину, загалом 12 квадратів плюс місце для туалету, живуть 35-36 людей. Випускають їх на вулицю на півгодини.

А ще є такий собі вид поблажок, коли полонених випускають на роботи, чорні роботи: підмітати вулицю, проводити ексгумацію, копати вугілля, різати на металолом фабрики, заводи, розвантажувати “гумконвой”, ховати сепаратистів. Тоді їх не дуже б’ють, та й на свіжому повітрі перебувають довше. Годують всіх по-різному, залежно, де утримують. Це може бути така собі жижа – суміш хліба, борошна, води, буває двічі на день, чи навіть раз, інколи не годують два-три дні. У підвалах будівлі Донецького СБУ найбільш жорсткі умови. 

– Скажу одразу, у нас не було жодного конфлікту з бійцями на блокпостах: нас завжди пропускали, не вимагали грошей чи ще чогось подібного… Ми намагаємось поводити себе ввічливо з військовими. І якщо веземо допомогу, а дорогою військовий у нас просить щось, то ми не відмовляємо. Але, якщо ми веземо, наприклад, на 80-ту чи 52-гу бригаду 50 футболок, два бронежилети, 100 касок, знаємо, кому передаватимемо ці речі, то на блокпосту одразу кажемо: “Хлопці, у нас усе під замовлення. Можемо дати лише якісь засоби гігієни”. Коли маємо забагато речей, то самі на блокпост заїжджаємо і запитуємо, чи треба. Ніколи нічого в нас не вимагали, криво не дивилися. А в мене ж до того луганський паспорт, тому щоразу пробивають по базі сепаратистів. Але й ця процедура ввічливо відбувається. Буває, що на постах газети просять, ми завжди з собою стосик беремо. Бійці хочуть знати, що в країні, світі твориться.  

– Так, щось таке вимальовується. Щоб зблизити військових і мирне населення, ми навіть акції спеціальні організовуємо. Зокрема, збір допомоги для дітей, які постраждали внаслідок війни на сході. На це нас надихнули військові. Вони беруть активну участь у житті дітей, що живуть у прифронтовій зоні – забезпечують їх продуктами, іграшками, печуть їм хліб, опікуються пораненими і сиротами. Бійці піклуються про інтернати, часто приходять у садочки, їх навіть запрошували на Свято останнього дзвоника у школах. Важливим у цій акції є те, що пакунки в День Незалежності дітям вручатимуть саме військові – ті люди, що борються за незалежність України, за світле і мирне майбутнє дітей. Важливо це і для бійців, адже такі акції зміцнюють і підтримують бойовий дух. Така акція буде позитивно впливати на імідж Збройних сил. Люди нас підтримали – приносять різні речі, символіку. Зібрали вже чимало речей. От наш волонтер Ігор отримав допомогу від волонтерів із Одеси. Прийшли два СМС-повідомлення, він думав, що це буде дві коробки, а завантажив весь автомобіль – 100 кг. 

– Ті коробки треба ще розібрати, посортувати. Для цього потрібні люди. І подібні пакунки отримуємо з різних міст. Мене здивувало, що, здебільшого, приносять нові речі, або лише трохи поношені. Одна жінка у Львові закривала магазин і віддала нам товар, що залишився – увесь одяг був новий. Також зібрали багато іграшок. 

Якщо то все посортувати і спакувати, то матимемо посилки для 55-ої бригади для багатодітних сімей, для 80-ої, 92-ої бригади, майже все готово для львівської 24-ої. 

Але про допомогу, яку військові надають мирному населенню, ніхто не говорить. Нині більш популярні негативні новини про бійців, вони більше запам’ятовуються. Навіть у Львові відчувається хвиля негативу від російської пропаганди. Мені це дуже знайоме. Я бачив, як зароджувався сепаратизм у Луганську. Там все життя прожив, два роки тому і подумати не міг, що таке може трапитися. Бачив, як розвивали людську байдужість, робили людей замкненими. Люди не спілкувалися між собою, в них накопичувався якийсь біль, образа, злість. А потім такими приступами сепаратизму люди випускали пару, думали, що це вирішить їх проблеми. Насправді це лише привело до війни, знищення державності на тих територіях. Нікому не стало краще жити. 

– У Львові намагаються таке ж реалізувати, постійно якісь закиди відбуваються, мовляв, чому ми маємо воювати за донбасців, люди втомилися. А скільки львів’ян допомагають армії, 10%, 15%? Але чомусь саме ті, хто не допомагали і не допомагають, кажуть: “Я втомився”. Люди себе виправдовують.

Один боєць з 80-ої бригади розповів таку історію. Коли він ще був у місті Щастя, телефонує його мама і каже, що у їхньому селі (а там тисяча хат) зібрали йому допомогу. Він був чи не єдиним у селі, хто воював. І зібрали для нього… 1200 грн допомоги. Військовий розповів, що точно знає, що його дядько тоді дав 500 грн. Тоді виходить, що реш­та односельчан ледь не по

50 копійок для нього скинулися? Він сказав мамі, щоб ті гроші у сільраду віднесла, йому вони не потрібні.  

Часто бійці кажуть, що люди зараз стомилися, виснажилися, здебільшого таке говорять поранені чи контрактники. Говорять так, ніби їм там легко. Певен: вій­на не змінює людину, вона проявляє її справжнє єство. 

– Пригадую випадок: просили у нас п’ять пар берців, дали розміри. Через деякий час пишуть, що 42-го розміру берців не купувати, бо військовий загинув. Ще у лютому ми могли чотири машини зі складу на дві-три тонни завантажити. Стільки ж надсилали поштою. І ще 500 кг видавали військовим, які вирушали на схід. Зараз склади порожні. 

У нас є список речей, які завжди потрібні бійцям на сході. Зокрема, чоловіча білизна, шкарпетки, кросівки, бандани, футболки темного кольору, рушники. Волонтери збирають і продукти довготривалого зберігання: крупи, м’ясні консерви, солене, консервоване, спеції, сіль, цукор, каву, чай, олію, сушню, цукерки, горіхи, смалець, макарони, варення. 

Із “хімії” потрібні мило, пральний порошок, шампунь, зубна паста, хлорка, засоби від комарів, дитячий крем, вологі серветки, а також одноразовий посуд, каністри 10 л і більше, бочки на 200 л, казанки на 8-10 л, кухонні ножі, робочі рукавиці, скотч, батарейки та акумулятори (пальчикові), газовий примус, ка\ремати, ліхтарики. Із інструментів – сокири, молотки, ключі і головки.

– Думаю, що це радше виняток. Трапляється дуже рідко. Причина проста: люди не знають, чого чекати далі, тож не спішать здавати. Але все залежить від порядності кожного. До прикладу, 80-та бригада, батальйон “Львів”, з 24 бригади, батальйон “Донбас” повернули тепловізор (до речі, його ціна – 80 тис. грн), коліматорні приціли, біноклі тощо. А рота 80-ої бригади всі речі, які їм дали волонтери, передали тим, хто їх змінив, навіть амуніцію, звісно, ту, яка вціліла.