“Білет до Неба”
У червні минає 95 років від дня народження священика Петра Періжка. Духовні діти отця розповідають про свого наставника – ким він був для них, що робив у часи підпілля УГКЦ, які дива творив
зображення: Богдан Панкевич
Святих у Церкві вистачає. Проте серед нас є особистості, яким стає духу гідно здійснити свою земну мандрівку і залишити після себе орієнтири для інших. Вони відходять на той світ ніким не помічені, хоча й активно провадять життя у Христі. Досвід їх земної подорожі стає надбанням окремих духовних дітей, хоча заслуговує на більше...
Він не мав власної парафії, але мав послідовників у всій Галичині і Буковині, не мав нічого свого, але людям давав усе. Його боялися злі духи, але любили ті, що змінювали своє життя, знайшовши дорогу до Христа. Йому було відкрите майбутнє, але своїх духовних дітей він вчив жити у Христі вже тут і зараз.
Вмів бачити людські серця і лікувати їх – люди, які по 30 років не ходили до сповіді і причастя, за півгодини розмови з отцем Петром слізно просили євхаристійного Ісуса! Він не говорив красивих проповідей – його спосіб життя і мислення були найкращою проповіддю. Він сам, можна сказати, є втіленим Євангелієм.
Спогади людей, які знають отця Петра Періжка, зібрані “Поштою”, – лиш окремі моменти його насиченого життя у Христі і з Христом, які тільки частково відкривають розуміння особи праведника, який жив і ходив серед нас, служив у львівському храмі святих Ольги та Єлизавети (отця не стало у лютому 2004 року. – “Пошта”).
До речі, серед парафіян храму є багато таких, що досі його пам’ятають. І тепер у їх середовищі поширюють численні копії “Білета до Неба” від отця Петра Періжка – своєрідну інструкцію духовного вдосконалення, так би мовити, карту шляху, яку залишив після себе цей священик. Що ще, крім цього, залишив він у їхніх душах і серцях, вони самі охоче розповіли.
Марія Боса, багаторічна господиня отця (на фото нижче):
– Я познайомилася з отцем ще школяркою. У нас з’явився новий вчитель співів. Отець Петро виглядав дуже інтелігентно, доброзичливо ставився до нас, дітей. При першому знайомстві сказав, що його хочуть з’їсти, він дуже смачний, бо він – Періжок. Згодом, після школи, допомагала отцеві. Нас, дівчат, які вирішили не виходити заміж, коло нього було багато.
– Я познайомилася з отцем ще школяркою. У нас з’явився новий вчитель співів. Отець Петро виглядав дуже інтелігентно, доброзичливо ставився до нас, дітей. При першому знайомстві сказав, що його хочуть з’їсти, він дуже смачний, бо він – Періжок. Згодом, після школи, допомагала отцеві. Нас, дівчат, які вирішили не виходити заміж, коло нього було багато.
З отцевих розповідей знаю, що він родом з Любачівщини (село Улазів), що в Польщі. Батьки його були дуже релігійні. Тато служив дяком. Чотирнадцятилітнім хлопцем отець побував на місії, яку проводили отці-редемптористи, серед яких був і великий проповідник отець Ковалик. Тоді Петро Періжок попросив: “Господи, дай мені, якщо Твоя воля, щоб я хоч краплю так проповідував, як цей отець”. Згодом отця Ковалика розіп’яли на стіні львівської тюрми…
 |
| зображення: Богдан Панкевич |
У 1947 році родину отця Петра, як і інші сім’ї, переселили на Львівщину – у Комарно. Він був диригентом, вчителював у школах. А потім пішов до редемптористів в Унів. Його вчив владика Василь Величковський. Висвячувати отця мав владика Миколай Чарнецький, але його не стало… У 1959-ому його і Василя Вороновського (відомого екзорциста. – “Пошта”) висвятив владика Іван Слезюк.
Священик служив у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Петро Періжок 18 разів діставав повістку на допит до районного прокурора. В 1964-ому звершував відкрите богослужіння на Спаса у Гошанах коло Городка, а після цього його вже допитували кагебісти. Один із них відкрито знущався з нагрудного хреста священика. Отець цього не витерпів: “Того я вам не дам робити, бо то є посвячена річ!” У той момент задзвонив телефон, і слідчого терміново кудись викликали. Виявилося, що слідчому дзвонила дружина – саме тоді, коли він знущався з хреста, його сина на смерть збила машина…
До отця зверталися люди з дуже різними потребами: хтось десятки років не приступав до сповіді і причастя, у когось не було дітей… Якось, пригадую, його покликали на одну проблемну квартиру, де оселився злий дух. Священик попросив благословення у владики і пішов туди. Переночував там, відслужив молебень – і нечистий зник.
Емілія Смокоровська, сільський голова Рясної-Руської:
– Пам’ятаю, як отець приходив до нас у сільраду. Він був справжнім наступником блаженного отця Олексія Зарицького. Петро Періжок вибрав таку ж мандрівну долю, як блаженний отець Олексій: ходив від села до села і вчив. Жив у нас, у Рясній-Руській, з 1968 по 2004 роки. Був великим моральним авторитетом для нас.
– Пам’ятаю, як отець приходив до нас у сільраду. Він був справжнім наступником блаженного отця Олексія Зарицького. Петро Періжок вибрав таку ж мандрівну долю, як блаженний отець Олексій: ходив від села до села і вчив. Жив у нас, у Рясній-Руській, з 1968 по 2004 роки. Був великим моральним авторитетом для нас.
У 90-их, коли Церква ділилася на греко-католицьку і православну, у нас люди не билися за храми, як то було в інших селах. Священик сказав тоді пророчі слова: “До півроку я поїду в Рим, ми не будемо битися між собою, і в нас буде своя Церква”. Якось так умів вплинути на людей, що на душі ставало так добре-добре…
Крім передбачення, активно сприяв відродженню Церкви, їздив до Риму, вмів так поставити священиків, щоб конфесії не конфліктували між собою. Донині в нашому селі дві греко-католицькі церкви дружать між собою, греко-католики.
Петро Костів, фінансист:
– Я був знайомий з отцем приблизно півтора-два роки. Сьогодні шкодую, що так мало… Отець був духовно багатою людиною, міг багато що порадити. А все почалося так: я хотів охрестити сина, але не хотів робити це у храмі. Моя родичка розповіла, що в церкві на Городоцькій є отець, який може охрестити дитину вдома. Під час хрещення сина цей священик дуже уважно читав Євангеліє, чітко вимовляв кожне слово. А потім пильно подивився на мене і сказав: “Ще буде донечка”. Так і сталося, щоправда, через багато років. Я тоді не дуже здивувався. Поки пророцтво не підтвердилося, дуже спокійно віднісся до цих слів.
– Я був знайомий з отцем приблизно півтора-два роки. Сьогодні шкодую, що так мало… Отець був духовно багатою людиною, міг багато що порадити. А все почалося так: я хотів охрестити сина, але не хотів робити це у храмі. Моя родичка розповіла, що в церкві на Городоцькій є отець, який може охрестити дитину вдома. Під час хрещення сина цей священик дуже уважно читав Євангеліє, чітко вимовляв кожне слово. А потім пильно подивився на мене і сказав: “Ще буде донечка”. Так і сталося, щоправда, через багато років. Я тоді не дуже здивувався. Поки пророцтво не підтвердилося, дуже спокійно віднісся до цих слів.
Ми почали провадити духовні бесіди. Якась закономірність була у всьому, що переживалося під час спілкування з отцем… “Підійди до лічильника”, – якось між іншим каже він мені. Дивлюся показник: 179 кіловатів. Отець попросив записати цю цифру. Наступного дня читаю подорож святого апостола Павла до Риму, там буря почалася, багато подорожуючих загинуло. А було їх 179 – така ж цифра, як на лічильнику…
То була людина дуже високої працездатності. Якось ми їхали на прощу в Чернівці. Отцеві Петру на той час було 80 років. Літній чоловік, після катувань… Ми їхали без зупинки, а отець цілу ніч сповідав і служив! Я спав у машині, прокинувся, а він далі сповідає! Йдемо Чернівцями. Час до часу хтось впізнає отця на вулиці. Я питаю, звідки священик знає всіх цих людей, а він: “Та як звідки? Я в повоєнні часи, коли все було заборонено, ходив від хатки до хатки, від села до села, від родини до родини – так і обійшов усю Буковину!”
Часом у мене на роботі було стільки дзвінків, що телефон не змовкав ні на хвильку, а коли приїжджав до отця в робочий час (наприклад, з 12 до 14-ої ) – не було жодного дзвінка! Таке враження, що нікому не був потрібен! Якось подумав про це у його присутності. А він усміхаючись каже мені: “Знаю, що ти хочеш мене запитати. Не дивуйся – зараз ти під моєю опікою, тебе ніхто не буде турбувати”. Він вмів читати думки… Наперед знав, що хочу запитати, про що зараз думаю, переживаю. Я запитав священика, звідки це в нього.
 |
| фото: Богдан Панкевич |
“Як звідки? Я мав дуже добрих духовних учителів”, – пояснив отець. Один антрополог з Канади якось прийшов до отця і каже: “Підпишіть зі мною договір. Хочу після вашої смерті досліджувати вашу голову. Вона у вас має дуже цікаву будову і взагалі мені цікавий ваш мозок, ваші здібності дуже цікаві з точки зору тієї науки, якою займаюся”. Але священик його прогнав: “Вступися від мене! Я хочу, щоб моя голова лежала з моїм тілом у землі!”
Отець Петро строго дотримувався всіх постів. Мав довгу вервичку – на 100 зерняток. Казав про неї: “Я вже старий, працювати тяжко не можу, але сім раз за день то обійти мушу”.
Спілкуватися з отцем було дуже приємно. Після кожного візиту, після кожної сповіді відчувалася якась легкість. Отець завжди казав, що, дякувати Богу, завжди є можливість прийняти духовну купіль – очиститися у сповіді. То одна із засад спілкування з ним – можливість озирнутися, осмислити все, перепросити Бога і далі йти за ним, але вже зміненим на краще.
Пам’ятаю, якось у мене страшно боліла голова. Пішов до отця, а він вже з порога: “Ходи до мене, сядь поруч. Що ти то за собою тягаєш? Воно не твоє, лиши то біля мене!” І послав мене в магазин по хліб і молоко. О, думаю, дорогою встигну ще якісь ліки купити. Йду вниз сходами і зненацька відчуваю, що голова перестала боліти! Ніби на ній якась “шапочка” чи “тарілочка”. Навіть вагу її відчуваю, колір – білий! Що це, думаю, збіг чи вплив духовної особи, яка володіє чимось більшим, ніж прості смертні, щось осягнула в процесі пізнання Бога і ділиться цим із нами?..
Отець любив бувати у Євпаторії, хоча міг собі це дозволити вкрай рідко. Тамтешній клімат і грязьові процедури дуже допомагали його понівеченому побоями тілу та відмороженим ногам. Їдучи автомобілем, зауважили на трасі жахливу аварію. Зупинилися. Чоловік лежав мертвий (так казали очевидці, серед яких був лікар). Священик повернувся до машини і приніс єлей. Змовив молитви і помазав єлеєм лежачого. Молився довго – поки той не опритомнів. Це виглядало як повернення з тамтого світу! Отець пояснював, що над покійником у перші дві години після смерті треба конче здійснити єлеопомазання: душа на нього чекає, а Господь сам вирішує, що з цією людиною робити – повернути до життя чи ні.
Анна Петришин, сестра отця Петра:
– Пам’ятаю, в дитинстві у нас на кухні була шафа, в яку складали продукти на продаж. Одного разу Петрусь підійшов, обняв ту шафу і каже: “Ото моя мама! Вона мене годує”. І так собі потай крав молоко, масло, сметану. Тяжкі то були часи…
– Пам’ятаю, в дитинстві у нас на кухні була шафа, в яку складали продукти на продаж. Одного разу Петрусь підійшов, обняв ту шафу і каже: “Ото моя мама! Вона мене годує”. І так собі потай крав молоко, масло, сметану. Тяжкі то були часи…
Ніхто не знав, коли брат висвятився. Прийшов увечері, попросив маму і тата сісти і все розказав. Батьки благословили його, і з того часу мама зверталася до Петра тільки на “ви”.
Богдан Панкевич, громадський діяч:
– Про цю людину важко сказати щось “нашвидкуруч”... Якщо спитаєте мене, чи бачив я Світло, відповім ствердно – так, після відносно короткого півторарічного знайомства з отцем Петром. Він був істинним Пастирем. Можливо, навіть своєрідним еталоном священика. Не таким, який неможливо перевершити, але таким, на якого варто рівнятися. Таких людей, як отець Петро, я називаю “людина, яка бачила тебе наскрізь і ще три метри під тобою”. Вражає широта його поглядів. Як хтось у його присутності критикував Російську православну церкву, він одразу ж припиняв такі розмови.
– Про цю людину важко сказати щось “нашвидкуруч”... Якщо спитаєте мене, чи бачив я Світло, відповім ствердно – так, після відносно короткого півторарічного знайомства з отцем Петром. Він був істинним Пастирем. Можливо, навіть своєрідним еталоном священика. Не таким, який неможливо перевершити, але таким, на якого варто рівнятися. Таких людей, як отець Петро, я називаю “людина, яка бачила тебе наскрізь і ще три метри під тобою”. Вражає широта його поглядів. Як хтось у його присутності критикував Російську православну церкву, він одразу ж припиняв такі розмови.
Познайомився я з отцем у важкий для себе період. Я завжди був активний, мав одночасно дві-три роботи. Ми з другом вклали гроші в одну справу і збанкрутували. Я був пригнічений. Вдруге у житті перечитав повністю Біблію та Євангеліє і почав ходити до церкви Ольги і Єлизавети, оскільки мешкав неподалік. У 2002-ому, на дев’ятий день після Скнилівської трагедії, перед службою Божою помітив старенького отця, який сів сповідати, і дуже багато людей з другої черги перейшло саме до нього. Його обличчя нагадало мені Сократа: таке ж випукле велике чоло, така ж борода.
А після служби, коли всі розходилися, він почав вигукувати над головами людей – отак до всіх і ні до кого зокрема: “Схаменіться! Що ви робите? Диявол бушує, а ви мене на весілля запрошуєте! Яке весілля? Покайтеся! Моліться за загиблих!” Реакція була різною: хтось далі виходив з церкви, хтось затримався, хтось свічку ставив, а хтось казав: “От Періжок дає!” За кілька місяців після цього я пішов до нього на квартиру на сповідь.
Отець жив у нужді, йому нічого не треба було. “Хочеш стій, хочеш сідай, хочеш на коліна ставай”, – сказав він, і почалася сповідь. У нього не було якихось обов’язкових ритуалів. Головне було те, що справді головне, вся решта не мала значення. Я згадав деякі старі гріхи, про які не пам’ятав, чи визнані на попередніх сповідях, проте отець Петро мені одразу заперечив: “Того вже не рухай – то вже Бог простив!” Звідкись знав наперед, був у курсі мого духовного життя…
Під час чергового допиту в КГБ його дуже сильно побили, слідчі думали, що “поп умер” і… закопали його. Люди розкопали, хотіли перенести тіло і поховати в іншому місці. А отець ожив!..
Що таке справжня сповідь, я зрозумів саме завдяки отцеві Петру. Якось під час одного з візитів я зауважив у нього на шиї гульку, ледь помітну. Він розповів, що колись до нього на сповідь прийшов чоловік з величезною гульою на тому ж місці. Отець висповідав того чоловіка – і гуля зникла, але… з’явилася в священика!.. Я так зрозумів, що отець все “брав на себе”.
Якось він попросив мене завезти його на храмове свято в одне містечко, де раніше був дяком. Отця впізнали, дали ризи і він правив з усіма. А потім був обід для священиків, але отець не сів поруч з іншими священиками. І ні з того, ні з сього почав говорити про заповідь “не убий”. Ми так зрозуміли, що, певно, котрась з їмостей аборт зробила… Отця-декана довго не було. “Де ваш декан ходить? Ще не всі гроші заробив?” – запитав отець Петро. Присутні шушукалися…
В отця просили благословення дуже багато людей. Це було щось неймовірне! Він клав обидві руки кожній людині на голову і підносив очі до неба. Очевидно, просив у той момент Господа за того вірянина, якого проймав дрож. Якийсь такий легкий струм ішов від отцевих рук і пронизував усе тіло… Звичайно, того не просилося занадто часто, для нас це була неабияка цінність.
Чув від інших людей і про такий випадок (отець його не підтверджував, але й не заперечував). Під час чергового допиту в КГБ його дуже сильно побили, слідчі думали, що “поп умер” і… закопали його. Люди розкопали, хотіли перенести тіло і поховати в іншому місці. А отець ожив!..
Ось ще одна історія, розказана самим отцем: уночі, коли він ішов на службу, його спіймали прикордонники. У 50-их роках це означало розстріл за підозру в шпіонажі. Священика зв’язали і вкинули у яму, виставили вартового, а на ранок мали розстріляти. Врятуватися було неможливо. Отець змовив 500 (!) разів “Богородице Діво”, а потім почув голос: “Розв’яжися! Якщо зможеш розв’язатися, то будеш жити”. Отець спробував і зміг, правда, до крові поздирав руки. Цими руками прокопав діру з ями до рову, який був неподалік. Прикордонник час до часу вигукував: “Поп, ти живой?!” Після чергового “угу” отець відповз із ями у рів і побіг. Чув над головою автоматні черги, кулі свистіли в повітрі, але ні одна не зачепила!
До кінця своїх днів правив служби Божі так, як робив це в часи переслідувань. І люди це відчували. Як ми їздили на празник на інші парафії, то до отця вишиковувалися кілометрові черги на сповідь, причастя
Вдалося отцеві Петру втекти і з приміщення НКВД. Розповідав, що тортурували його там, наповнюючи парою кімнату, але примудрився дихати через замкову щілину і вижив. А потім розколупав ту замкову щілину, вийшов у коридор і втік.
Отець був ревним захисником чистоти, завдяки йому багато молодих людей обирали монашество, а кілька дівчат, таких як Марія Боса, залишалися непостриженими монахинями.
Він дожив до незалежності, дочекався виходу УГКЦ з підпілля, але на той час вже мав 60 років. Не просив парафії, був одиноким священиком-монахом. Господь забрав його перед самим Майданом у 2004-ому. Напевно, щоб не мав розчарувань, бо дуже переживав за Україну...
Не дивно, що не прагнув стати парохом, адже й без того побував на вершині Духа, приносив Господу жертви в атмосфері істинного, переслідуваного служіння і, напевно, не хотів переходити у рутинну церковну обрядовість. До кінця своїх днів правив служби Божі так, як робив це в часи переслідувань. І люди це відчували. Як ми їздили на празник на інші парафії, то до отця вишиковувалися кілометрові черги на сповідь, причастя.
Обходив-об’їздив ледь не всю Галичину. Його пам’ятають на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Буковині. Але, здається, це не вся отцева “парафія” – донині важко визначити територію проповідування отця Петра.
Коли священика не стало, громада села Рясна-Руська хотіла поховати його поряд з блаженним отцем Зарицьким. Але священик волів бути похованим коло батьків, такою була його остання воля. От і маємо коло церкви в Рясній-Руській могили двох блаженних мужів: одного беатифікованого, а другого ще ні. Казав: “Як вам щось треба буде, прийдіть до мене, я тут буду лежати”. Дав нам усім зрозуміти, що нікуди не подінеться…
 |
| фото: Марія Боса |
Білет до Неба
від станції “Земля” – до станції “Небо”
Від’їзд і приїзд: коли Господь Бог захоче.
Сигнал від’їзду: останній віддих, смерть.
Тривалість подорожі: одна секунда і суд Божий.
Ціна білета: спасення душі, невинні діти їдуть безплатно.
Білет важний аж до смерті, в Небі не потрібний.
Сигнал від’їзду: останній віддих, смерть.
Тривалість подорожі: одна секунда і суд Божий.
Ціна білета: спасення душі, невинні діти їдуть безплатно.
Білет важний аж до смерті, в Небі не потрібний.
Правила для подорожуючих:
1. Бути важно охрещеним.
2. Заховувати заповіді Божі і церковні.
3. Бути в ласці Божій, не стидатися своєї віри.
4. Остерігатися тяжкого гріха, щиро молитися.
5. Не брати з собою жодних пакунків, тільки добрі діла.
6. Білет пред’являти для перевірки на кожній святій сповіді.
2. Заховувати заповіді Божі і церковні.
3. Бути в ласці Божій, не стидатися своєї віри.
4. Остерігатися тяжкого гріха, щиро молитися.
5. Не брати з собою жодних пакунків, тільки добрі діла.
6. Білет пред’являти для перевірки на кожній святій сповіді.
Увага! Слідкуйте, чувайте, щоб не спізнитись, строго виконуйте правила, бо за порушення – штраф (чистилище або вічний вогонь). Хто хоче бути в Небі, носіть квиток при собі і виповняйте правила. Смерть біжить, час втікає, життя минає, а Вічність чекає! Петре, відчиняй!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
Нічого надзвичайного ніби й не робили, стилем їх життя була вервиця і неустанна молитва на ній. Феномен таких людей – у їхній простоті. Здавалося, молитви і тільки, але ці праведники доводять молитовний труд до такої досконалості, що змінюються самі, змінюється особистість кожного з них, з’являються надзвичайні, як ми кажемо, здібності…
У нинішньому світі бути простим, звичайним, щодня здійснювати свій нібито звичний труд – це феномен. Простота – то і є святість! Уже десять років наголошую на цьому. Ми не розуміємо, що здобуваємо в простоті, на перший погляд звичному щоденному молитовному труді, дотриманні заповідей… Не всіх таких простих людей молитви буває видно, не всі вони відкриті суспільству за свого земного життя, але в Божих планах це не конче необхідно.
Я знав небагато таких простих і глибоких людей, як отець Петро. Але дякую Богові за спілкування з ним і згадую цей період, як велику ласку Божу.