У II столітті, за царювання імператора Адріана (117 – 138 рр.), у Римі жила благочестива вдова Софія. У неї були три доньки, що носили імена головних християнських чеснот: Віра, Надія і Любов. 

Будучи глибоко віруючою християнкою, Софія виховала дочок у любові до Бога, навчила не прив’язуватися до земних благ. Новина про належність до християнства цієї сім’ї дійшла до імператора, і він забажав побачити трьох сестер і їхню матір. Усі четверо з’явилися перед імператором і сміливо підтвердили, що сповідують віру в Христа.

Здивований сміливістю християнок, імператор наказав переконати їх відректися віри. Проте всі аргументи і красномовство виявилися марними, і сестри-християнки та їхня матір не змінили своїх переконань. Тоді їх знову привели до імператора Адріана, і він став наполегливо вимагати, щоби вони принесли жертву поганським богам.

“Я з радістю піду до коханого мого Господа Спасителя”, – сказала свята Віра. Вона мужньо схилила свою голову під меч і так віддала свій дух. Молодші сестри, Надія і Любов, натхнені мужністю старшої сестри, зазнали мук. Вогонь не заподіяв їм шкоди, і тоді їм відсікли мечем голови. Святу Софію не піддали тілесним мукам, але прирекли на ще сильніші душевні страждання від розлуки із замученими дітьми. 

Вона поховала чесні останки своїх дочок і два дні не відходила від їх могили. На третій день Господь послав їй тиху смерть і прийняв її багатостраждальну душу в небесну обитель. Свята Софія, зазнавши за Христа великих душевних мук, разом із дочками зарахована Церквою до лику святих.

Загинули вони в 137 році. Старшій Вірі тоді було 12 років, середній Надії – 10, а молодшій Любові – лише 9. Так три дівчинки і їхня мати показали, що для людей, які укріплюються благодаттю Святого Духа, брак тілесних сил аж ніяк не перешкода прояву сили духу і мужності.