“Своя” людина для сироти
На Львівщині волонтерський проект “Одна надія” організовує пошук і навчання наставників для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування
Саме сьогодні, 30 вересня, коли Церква відзначає день пам’яті святих Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, ми, українці, святкуємо День усиновлення.
Свого часу Митрополит Андрей Шептицький організовував сиротинці для дітей, аби захистити їх від наслідків Першої світової війни. Війна минула, а сиротинці залишилися.
Нині Церква також не відмовляється від опіки над сиротами, понад те – всіляко сприяє їх усиновленню. Підтвердженням цієї тези є програма наставництва “Одна надія” для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (проект Комісії УГКЦ у справах родини).
Волонтерський проект “Одна надія” організовує навчання всіх, хто хоче стати наставником для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
“Побутує стереотип, що найкращими для усиновлення та опіки є діти до 10-11 років, але підлітки також потребують людини, яка стане їм другом і наставником, яка, не чекаючи подяки й віддачі, ділитиметься з ними своїм часом, талантами і можливостями”, – розповідає керівник програм з питань сирітства та сімейних форм виховання, працівник Комісії УГКЦ у справах родини Марія Саквук.
Завдання наставника: • приходити до вихованця хоча б раз на тиждень впродовж як мінімум одного року, аби сформувати стабільні, довготривалі та емоційно значущі стосунки; • підтримувати і розвивати позитивні цінності, допомогти дитині навчитися озвучувати свої потреби і почуття; • підвищувати самооцінку свого вихованця; • допомагати дитині навчатися в школі (робити домашні завдання) та вдосконалювати академічні знання, розвивати комунікативні здібності, налагоджувати стосунки з різними людьми; • сприяти формуванню в дитини побутових навичок, зокрема догляду себе (гігієна, зовнішній вигляд, одяг тощо) і навичок сімейного життя (стосунків між чоловіком і дружиною, планування родинного бюджету, ведення хатнього господарства); • передаючи власний довід і знання, допомогти дитині правильно будувати життєві плани і почати щось робити для їх здійснення; • допомогти підліткові познайомитися з професіоналами у різних виробничих сферах, знайти можливості для влаштування на роботу та проходження необхідного навчання; • навчити підлітка процесу пошуку місця праці, сформувати навички відповідального ставлення до роботи, стабільної життєвої позиції тощо. |
“Наставник – це турботлива доросла людина, яка на волонтерських засадах стає для дитини значущою і емоційно близькою, хоче і може присвячувати їй свій час, ділитися знаннями та досвідом. Не всі діти у сиротинцях можуть сподіватися на те, що потраплять у родину. В підлітків шанси дуже невеликі. Тому програма передбачає, що дитина матиме дорослого друга з життєвим досвідом, який зможе її зрозуміти, підказати, вислухати, часом навчити елементарних побутових речей, як-от приготування їжі, чи допомогти опанувати окремі предмети для вступу до вишу, – пояснює Марія Саквук.
– Особисто для мене найпростіше визначення поняття “наставник” таке: це важлива людина в житті кожного. Хто може змінити нас на краще? В ідеальному випадку це відбувається через стимул та опіку батьків. Але є й дуже багато інших людей – перша вчителька, тренер з карате, товариш. Наставництво розраховане на тривалий період життя дитини – щонайменше від року. Якихось чітких меж наставництва немає, головним є те, що наставник повинен враховувати інтереси дитини.
Було б добре, якби у дитини та її наставника були однакові інтереси. Наставник повинен відповідально ставитися до своєї ролі, адже це не разова акція, а тривалий процес. Варто пам’ятати, що з дитиною належить спілкуватися регулярно, спостерігати за її уподобаннями!” – наголошує вона.
Проект “Одна надія” вже шостий рік поспіль успішно діє в Києві. Крім того, його починають впроваджувати у Криму, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Одесі, Мукачевому, Чернівцях, а віднедавна й у Львові, Червонограді, Дрогобичі. Той, хто хоче стати наставником, повинен звернутися до Комісії УГКЦ у справах родини, зателефонувавши на номер 261-04-11. |
І помічаємо їх не тільки ми, а й адміністрація закладу, в якому вони виховуються: успішність поліпшується, навіть якщо наставник не займається безпосередньо навчанням. Коли люди приходять зі словами: “Я в тебе вірю!”, “У тебе все вийде!”, багато чого в житті дітей змінюється на краще”, – переконана Надія Кондратюк, координатор регіонального розвитку проекту наставництва “Одна надія”.
“У житті кожного, а тим паче сироти, має бути всього одна хвилинка, аби хтось у цю хвилинку сказав: “Ти потрібний!”
Отець-доктор Юрій Саквук, заступник ректора з духовних питань Українського католицького університету, – про моральний аспект усиновлення і важливість “своєї” людини в житті дитини
– Отче Юрію, у який спосіб віра приносить плоди у вигляді рішення всиновити дитину? – Справа усиновлення глибоко закорінена в саму ідентичність Христової Церкви. Якщо уважніше прочитаємо Євангеліє, то помітимо важливу деталь: життя Ісуса починається і закінчується з усиновлення. Йосиф не був його рідним батьком, тобто Ісус народився у частково прийомній родині. Коли Ісус помирав на хресті, його останніми словами до Матері та до учня Івана були: “Ось син твій!” і “Ось Мати твоя!” Ісус творить таку собі прийомну сім’ю.
Взагалі у християнстві ми часто кажемо, що ми всі – усиновлені діти Божі. Як Ісус був усиновлений людиною (Йосифом), так і ми усі через нього є усиновленими Богом. Будучи християнами, ми не можемо не усиновлювати, бо самі усиновлені. Це імператив, який виходить із самого нутра християнства.
Ще одна важлива річ: коли апостоли сперечалися, хто з них є першим, Ісус узяв дитину і промовив до них: “Якщо не будете як діти, не увійдете в Царство Небесне”. Тобто заопікуватись сиротою – це щось більше, ніж просто проявити милосердя. Це безпосередньо пов’язане з нашим християнським покликанням, спасінням душі. Ми всі хочемо прийняти Христа, але це щось абстрактне – наше бажання мусить трансформуватися в конкретні рішення. Ісус каже: “Все, що зробите для найменшого, зробите для мене”.
Імпульси стати усиновителем є в кожної людини. Намагаємося щось пожертвувати, але сироти не потребують виключно фінансової допомоги. Часто у їхньому житті нема людини, яка б торкнулася їхнього життя, змінила його на краще.
Один батько мав проблему з донькою, яка не хотіла лягати спати і придумувала щораз нові відмовки: то просила обіймів перед сном, то попити, то помолитися разом, і та молитва не закінчувалася б ніколи. Тато казав “амінь” і вкладав її спати. Одного вечора тато і мама дивилися телевізор. У доньчиній кімнаті було підозріло тихо. Зненацька до кімнати вбігла дівчинка у спідничці – як пачка у балерини, з короною на голові. Тато уже хотів знову вкласти дитину спати, але раптом узяв журнал, скрутив його трубочкою, скерував на неї світло від абажура і сказав: “Пані та панове, представляю вам примадонну оперного театру!” Маленька “примадонна” вклонилася і почала танцювати, а потім добряче стомилася і пішла спати сама… Пізніше вона стала примадонною у Metropolitеn Оpera.
Як Ісус був усиновлений людиною (Йосифом), так і ми усі через нього є усиновленими Богом
Це я до того, що в житті кожної особи, а тим паче сироти, має бути всього одна хвилинка, аби хтось у цю хвилинку сказав: “Ти потрібний!” Навіть при найкращому матеріальному забезпеченні, найкращих вихователях у дитбудинку цього немає!
Прийомне батьківство покликане заповнити порожнечу, що виникає через гріх (обставини, при яких дитина опинилася в сиротинці, є наслідком гріха – як особистого, так і суспільного). Її треба чимось заповнити. І якщо та порожнеча не заповниться чимось добрим, то його замінить зло. Навіть після найкращих дитбудинків дитина стає на слизьку дорогу, тому що в її житті не було когось, хто б сказав: “Пані та панове, представляємо вам найкращу в світі вчительку (лікарку, артистку і так далі)!”
– Як гадаєте, Церква достатньо заангажована в процес усиновлення?
– Усе, що може зробити Церква, це допомогти державі виконувати ту функцію, яку тільки вона може виконувати. Церкві йдеться про можливість за сприяння держави побачити потреби дітей і потенціал між тими, хто називає себе потенційними батьками, допомогти їм зустрітися, дати зрозуміти батькам християнський зміст того, на що вони наважилися. Буває, що людина шукає вирішення власних проблем.
Часто бездітним подружжям, які безрезультатно намагаються народити, родичі або знайомі радять узяти дитину з дитбудинку. Якщо хочемо взяти дитину, то маємо це зробити заради її добра, а не для того, аби народити власну.
Підхід, коли людина ставить у центр стосунків себе, свої амбіції, прагнення, не відповідає духові християнства. Якщо хтось хоче народити чи прийняти дитину, мусить пам’ятати, що це завжди готовність до жертви. Ми робимо це не задля дивідендів – щоб на старість хтось нам подав склянку води (якщо правильно виховаємо, то подадуть не лише воду!). Мета батьків – виховати хороших, щасливих і реалізованих християн.
Узяти дитину в родину – над цим замислюється чи не кожна сім’я, проте не кожна сім’я дає відповідь на цей поклик: хтось не може через психологічні причини, хтось через фінансові. І це нормально. Бо то справді покликання. Наставництво – теж покликання, яке цілком може дати дитині ту “одну хвилинку”.
– Мені особисто часто доводилося чути нарікання від прийомних батьків на бюрократичні процедури, пов’язані з усиновленням. Чи може Церква допомогти їх спростити?
– Треба зосередитися на остаточній меті – щоб дитина була щасливою. Дуже часто батьки зупиняються на проміжних етапах бюрократичних колізій, але ці етапи є певною пробою. Бог це допускає, щоб людина зрозуміла свою жертву. Якби усе йшло легко, а батьки в якийсь момент зрозуміли, що не готові до усиновлення, і повернули дитину назад у дитбудинок, це було б гірше… Нема нічого злого, аби на добре не вийшло. Треба рішуче йти до мети, тоді й Господь допоможе.
Діти – найменш захищена суспільна група в будь-якому суспільстві. Політики не звертають на них уваги, бо вони не голосують. Навіть коли йдеться про дітей у передвиборчих обіцянках, то апелюють до дорослих. Найменші партії можуть вийти на демонстрації і заявити про свої права. Навіть у Церкві мало уваги приділяємо дитячим проблемам.
Часто бездітним подружжям, які безрезультатно намагаються народити, родичі або знайомі радять узяти дитину з дитбудинку. Якщо хочемо взяти дитину, то маємо це зробити заради її добра, а не для того, аби народити власну
Маємо собі зізнатися, що діти повинні бути в центрі уваги і держави, і Церкви. У Божому серці дитина перша, у людському – остання. Нинішнє завдання Церкви – правильно розставити акценти, повернути втрачену систему цінностей. Якщо не подбаємо про дітей зараз, матимемо втрачене покоління через ту “одну хвилинку”!
Знаєте, хто багато часу присвячував дітям? Тоталітарні суспільства. Гітлер за десять років перед тим, як розпочати війну, створив молодіжну організацію, де формувалася відповідна ідеологія. Кого у СРСР найменше пускали до Церкви? Вчителі завертали з церковного порога передовсім дітей. Боротьба за дитину – це боротьба за державу. Хто виграє у ній? Той, хто зосередить увагу на дитині.
– Але ж Церква у нас відокремлена від держави, в неї немає важелів впливу…
– Це не завжди погано. Свобода віровизнань є нормальним фактом. Церква не проти держави, навпаки, ми не втручаємось – ми співпрацюємо. Церква приходить туди, де її запрошують. Я приходжу до своїх парафіян, але не тільки для того, щоб окропити їх свяченою водою, а щоб зустрітися з ними, торкнутися їхніх сердець. Йорданська вода має силу, коли серця відкриті. А боротьба завжди відбувається на рівні сердець. Питання у тому, чи Церква вступить у неї вчасно.
– Отче Юрію, знаю, що ви з дружиною виховуєте, окрім своїх трьох дітей, двійко прийомних. Чи не розчарувалися ви у своєму рішенні?
– Зрозумійте, я не якийсь ідеаліст, завжди є над чим працювати. Ми маємо ті ж проблеми, що й інші сім’ї, а може, й більші. Крім того, у нас із дружиною багато громадських обов’язків.
Я їй кажу: “Якщо хочеш, я залишу якусь свою працю, щоб тобі було легше, і більше часу присвячуватиму родині”. А вона відповідає: “Не треба нічого залишати. Треба, щоб той час, який ти проводиш удома, був продуктивним”. Можна прийти пізніше, поцікавитися, чим жили діти цього дня, почитати з ними історію, вкласти їх спати.
Бачу, що те чи інше, сказане людям, дає плоди. Часом думаю, можливо, це зерно вселяють у нас наші діти? Люди втомилися від безвиході, про яку нам повідомляють на кожному кроці. Те саме і з сиротами: їх завжди переконують, що перспективи нема і не буде. А може, не лише сиротам, але й кожному з нас потрібна та одна хвилинка уваги?..
Розмовляла Ірина Березовська
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
