Упевнена, що за допомоги інтернету тепер будь-хто може спланувати не лише кожен день відпустки, а й подбати про нічліг, більш чи менш комфортний, у будь-якій країні на свій смак і товщину гаманця. 

Як економ-варіант чи не при кожному туристичному притулку по цілій Європі є спеціальні поля для напинання наметів, автостоянки. 

Але на початку важлива не так ночівля, як прокладання маршруту. Для цього необхідно заздалегідь визначитись з метою мандрівки: якщо вона виключно відпочинкова, то можна “десантуватись” десь поблизу, скажімо, Солінських озер у Польщі, помарудитись на пляжі, посидіти у кафе чи побувати на дискотеці; якщо пізнавально-краєзнавча (більш активна форма відпочинку, цікава тільки певному колу людей, бо включає щоденні малі та великі відкриття і несподіванки), то варто податися на терени, не зазначені в путівниках і дуже далекі від зачовганих маршрутів чи турів як виду стадно-колективного туризму.

фото: Зірка Андрусь

Досвідчені мандрівники радять подорожувати власним транспортом невеликими групами і харчуватись у придорожніх кафе, де зазвичай смачно, дешево і можна не давати чайових, як у солідніших закладах. Залюбленим у гори і рух, одержимим прагненням пізнання цікавого та небуденного напевно сподобається суперактивний тижневий вояж польсько-словацьким пограниччям до польського курорту Закопане з попереднім бронюванням місць ночівлі в Словаччині та Польщі. 

Південь Польщі відомий такими заповідними місцями, як Бещадський, Маґурський, Пенінський і Татранський народні парки. Більшість скелястих і неприступних верхів-двотисячників Татранського народного парку складають гірський масив Татрів Високих. Обраний нами пізна­вально-краєзнавчий маршрут подарував чимало цікавого і несподіваного, цілком виправдавши мету подорожі. 

Отож, рухаючись спочатку з Перемишля на південь – до села Риботичі, повертаємо до давнього українського поселення Посада Риботицька, де в XVI ст. успішно діяла українська школа іконопису при Онуфріївському монастирі, збудованому ще у  XV ст. На XVIІ – XVІІІ ст. припадає розквіт цього осередку, що до ХІХ ст. не мав рівних щодо популярності. Ікони місцевих художників-примітивістів збували на ярмарках і відпустах не тільки в Риботичах та Кальварії Паславській, а й у близькому зарубіжжі – в Словаччині і Румунії. Будівля монастирської церкви з бійницями справді вражає своїм  оборонним типом. 

Трохи далі схили пагорбів крутішають – починається Бещадський народний парк. Зачаровують первозданною красою полонини Царинська і Ветлинська, бовваніють на видноколі верхи Галич, Равка, Тарниця, Кремінець. У нелегкому сходженні на полонину Ветлинську беруть участь багато школярів і батьків з малими дітьми.

Дорогою трапляється чимало чудово збережених, а то й відновлених діючих лемківських дерев’яних церков чи то з боку Словаччини, а чи Польщі: у Ганьківцях, Репеді, Команчі, Бересті, Новиці, Крампні, Котані. На брамах усіх цих храмів – величезні щити з мапою “Дерев’яні святині польсько-словацького пограниччя”, на яких вказано, що пам’ятка  архітектури охороняється законом. Дивно, але таки охороняється… законом чужої держави, про що свідчить фахова реставрація, чудове збереження. А в нас багато подібних були по-варварськи знищені як не радянською владою, то пожежами.

Спостерігаючи повільне і невблаганне наближення таємничих руїн Маковицького замку біля словацького Зборова, щойно починаєш усвідомлювати глибину і реальне значення слова “твердиня” стосовно оборонних споруд Словаччини. Наш вибілений, вимощений, “накрохмалений” Паланок є їх бутафорською подобою, декорацією, від якої віє несправжністю.

фото: Зірка Андрусь

Темні стіни, загадкові вежі, зяючі провалля вікон, напівзруйновані мури, що високо виринають з дрімучого лісу, тільки посилюють гнітюче враження. Суцільна неприступність, таємничість і загадковість. Справжній, колишній вигляд замку можна побачити тільки на макеті в Музеї української культури у Свиднику, де його назвали “білим”. Таємничість одразу зникає – барвисті хоругви, прапори на вежах промовисто свідчать про відкритість цієї споруди.

Та перші враження були тільки підготовкою до сприйняття ще одного вельми цікавого об’єкта – твердині в Старій Любовні (замку також напівзруйнованого, а проте діючого). Зараз там розмістили багато музейних експозицій. Він ще здалеку заворожує своєю величчю. Такі ж понищені стіни, провалля вікон, каскади мурів і височенна кругла сторожова вежа – донжон зі шпилястим дахом. 

При наближенні марево починає матеріалізуватись, обриси набирають виразності, швидко ховаючись за густими кронами дерев. Аж ось зненацька на височенній вапняковій скелі (711 м) просто над головою загрозливо нависає ціле замкове містечко із застиглими брилами стін з потужними контрфорсами, монолітами веж із вузькими отворами бійниць, заґратованими віконцями, химерними смолостоками з драконячими головами. 

Замок цей, збудований наприкінці ХІІІ ст. угорським королем Ондреєм ІІІ, слугував надійним місцем зустрічей правителів, навіть місцем ув’язнення короля Мадагаскару, а також сховком скарбу польської корони. Сучасного, ренесансного вигляду набув унаслідок реконструкції в 1553 р. після великої пожежі. 

Окремих оглядин заслуговує центральна  частина давнього міста Бардіїв, яке тривалий час входило до складу Галицько-Волинської держави. У “Літописі Руському” оповідається, що через це місто (перша згадка про нього датується 1241 р.) король Данило “йшов з угрів до ляхів”. У 1986-ому Бардіїв внесли до Списку культурної спадщини ЮНЕСКО. 

У ньому 131 пам’ятка, а весь центр – суцільний комплекс історичних житлових будівель з міською криницею, готичною ратушею посередині та монументальним собором святого Егідія – оперезаний безперервною системою міських фортифікацій. До речі, під час будівництва собору до виготовлення одинадцяти вівтарів були залучені тільки лемківські майстри. 

Згідно з деякими історичними джерелами, саме тут якийсь час перебував, навчаючись у ремісничій школі для дітей-сиріт лемківського походження, видатний художник-примітивіст Никифор (Єпіфаній) Дровняк, у малюнках якого фахівці зараз признають особливі риси архітектури містечка. Місцеві майстри збудували тут не тільки ратушу, а й малювали в ХVI ст. українські ікони, що зберігаються у музеї, влаштованому в приміщенні ратуші.

Попереду були відвідини музею Енді (Андрія) Ворхола у Межилабірцях – цього дивного, часто не зовсім зрозумілого оточенню, надміру екстравагантного митця, арт-бізнесмена, видавця, дизайнера, колекціонера, кінорежисера, письменника, скульптора, продюсера та художника, сина вихідців з Лемківщини; Бещадська вузькоколійка з головною станцією у селі Майдан; батьківщина завжди юного лемківського поета Богдана-Ігоря Антонича; бірюзово-блакитна вілла-музей “Романівка“ і могила вже згаданого художника-примітивіста світового рівня Никифора Дровняка у Криниці, столиці  економічних форумів, а також те глибоке враження, викликане надзвичайно оригінальним надмогильним пам’ятником – образами білолицих у розв’язаних за лемківським звичаєм чорних жалобних хустках плакальниць, обличчя яких творять різних розмірів довгасті річкові камені (малі, великі, але безликі).

Та особливо хочеться згадати сходження до високогірного озера Морське Око у Високих Татрах. Передовсім поділюся враженням від самих гір: Татри назвали Високими, бо вони насправді такими є – навіть дуже високими! Це аж ніяк не наша Говерла з м’якими вигинами смарагдово-зеленої лінії Чорногірського хребта. 

Вершини-двотисячники: Риси (2499 м), Риси Нижні (2480 м), Мідний Верх (2233 м), Міґлушовецький (2438 м), Копровський (2383 м), Гінчова Турнія (2377 м) рвучко піднімаються голими безлісими скелями, розділеними глибокими сідловинами, схожими здалеку на химерний гребінь дракона, що причаївся –  погрозливо, зловісно і хижо. Підйом угору (9 км) пішки чи візком кінно збирає надзвичайно багато охочих у вихідні та в будні за будь-якої погоди. 

Навіть у дощ тут людно: йдуть з дітьми і без, групами, як паломники, і поодинці. Ще 1,5 км стрімко вгору, і у водному плесі можна побачити відображення грізно навислих велетів-вершин Опалений Верх, Мідний, Шпилястий, Жаб’ячий, Монах, Млинар. Свинцево-сіра вода ніби гусне на очах. Люди барвистими цятками ворушаться в пошуках прихистку перед зливою, що ось-ось почнеться. 

Так, Морське Око не всіх тішить яскраво-бірюзовою глибінню – тільки тих, кому пощастить. Але цього разу не наша черга…