Закарпатці розповідають, що Синевир народився зі сліз закоханої Сині. Саме з розпачу – глибокого, як озеро, утворилася ця природна водойма.  

На території сучасних сіл Синевирська Поляна і Свобода вперше поселилися утікачі від панського гніту з різних куточків Карпат. Місцевість цю оперізували непрохідні ліси, куди гайдуки боялися навідуватися. Чи не тому горді горяни, які пустили тут коріння, вважали себе свобідними людьми, а своє поселення назвали Свободою. 

Як дістатися  Найзручніший спосіб дістатися Синевиру – автівкою. Спочатку треба доїхати до районного центру Міжгір’я (180 км на південь від Львова), звідти до села Синевирська Поляна, тоді ще кілька кілометрів на північ – до озера. Потягами Київ – Ужгород або Київ – Чоп можна доїхати до станції Воловець. А далі пересісти на рейсовий автобус до Міжгір’я і Синевирської Поляни (відстань від Воловця – 90 км) або ж на таксі. Автобусом добиратися незручно, бо до Синевирської Поляни з Міжгір’я автобус ходить лише двічі на день.

В ті далекі часи гори належали багатому графові, і люди працювали на нього: пасли овець, корів, рубали ліс. У графа була красуня донька Синь. Очі її були синіші за небо. Якось граф узяв дочку зі собою в гори. І поки перевіряв роботу лісорубів, вона збирала на галявині квіти. Раптом дівчина почула голос сопілки і побачила хлопця, що грав на ній. Це був Вир – пастух. Помітивши дівчину, він перестав грати. Так вони познайомилися.

Після цього донька графа стала часто приходити в гори до пастуха Вира. Вони покохали одне одного і таємно зустрічалися. Але батько дізнався про це і заборонив їм бачитися. Вони порушили заборону, і граф наказав убити Вира. Гайдуки скинули на нього камінь зі скелі.

Дізнавшись про це, Синь побігла до того місця, обійняла камінь і заплакала. Розпач її був таким великим, що довкола неї утворилося озеро із синьою, як очі дівчини, і чистою, як її сльози, водою. Тієї ж ночі провалилася земля, а коли вранці наступного дня прийшов ватаг по сир, на тому місці вже не було ні колиби, ні овець, ні кошари – їх залило голубе озеро.

В книзі “Легенди Карпат”, що вийшла друком у львівському видавництві “Апріорі”, знаходимо ще дві легенди, щоправда, менш поетичні. За однією з них, останніми словами бідолашної матері Сині були: “А щоб це прокляте місце, яке забрало життя моєї дочки, зарвалося під землею і стало озером!” 

Синевир вважається найцікавішим об’єктом Національного природного парку “Синевир” і є однією з візитних карток Українських Карпат, сказано у Вікіпедії.  Воно розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, має середню площу 4-5 гектарів, його середня глибина становить 8-10 метрів, максимальна – 24. Через висоту над рівнем моря і порівняну глибоководність навіть у найжаркіші дні прогріваються лише 1-2 метри води.  Озеро утворилося внаслідок потужного зсуву, спричиненого землетрусом майже 10 тисяч років тому. На висоті 989 метрів гірські кам’янисті породи стали на шляху швидкого струмка, утворивши греблю і повністю перегородивши вузьку долину.  Улоговина, що при цьому виникла, заповнилася водою трьох гірських струмків.

Село Синевирська Поляна відоме не тільки озером. Це легендарне місце вже встигло ввійти у історію ще й завдяки тому, що в ньому живе найбільша кількість багатодітних сімей (104) в усій Україні. Тамтешні жителі жартують, що тут дуже часто вітер валить дерева і вони падають на лінії електропередач. Світло вечорами пропадає, і через якийсь час у селі знову народжується велика кількість дітей. 

У Синевирській Поляні можна зустріти бурих ведмедів. Тут створили для них справжній реабілітаційний центр, який входить до Національного природного парку “Синевир”. Ці грізні лісові тварини прогулюються тут вздовж дороги, а вже буквально за огорожею пасуться корови. Віддають ведмедів переважно багатії, власники ресторанів, бо ті виросли занадто великі. А якщо пощастить, над синім плесом озера можна побачити рідкісного чорного журавля. Щоправда, не всім під силу його “впіймати” у об’єктив…  

У місцевій річці Тереблі плаває озерна, райдужна та струмкова форель і харіус (ще один рідкісний вид риби родини лососевих). Щоправда, тільки одна істота має право ловити там рибу – річкова видра. 

Сьогодні на півострівці височить вирізана з червоного дерева 13-метрова скульптурна композиція “Синь і Вир” на металевій основі. 

Її створили скульп­тори Іван Бродин і Михайло Санич. Стрімкі схили вкриті стрункими ялинами, вік яких понад 140 – 160 років. Гілки їх сягають синіх вод озера. Посередині водойми, немов зіниця, розмістився невеличкий острівець, названий у народі Морське Око. І справді, коли дивишся на знімки Синевиру з висоти пташиного польоту, він нагадує велетенське око.

Вода, гори і небо – тут усе синє! Треба сказати, що вода Синевиру прогрівається не більш ніж на метр, тож у цьому озері не купаються! А тих відчайдухів, які наважилися ввійти у воду, підступний синій вир потягнув на дно… 

Напевно, розпач Сині був таким же всепоглинаючим. Мимоволі спадає на думку, що це не озеро, а своєрідне нагадування про те, яким може бути кохання, коли йому стають на заваді люди. Бо почуття – також стихія… 

Озеро Синевир – як ліки, має терапевтичну і токсичну дію: ним можна милуватися, лікуватися від самотності, писати на його березі вірші коханій, обійматися і гуляти, якщо вона поруч, а можна самотньо прогулюватись берегом, споглядаючи на його синьому плесі відблиск небесної блакиті і загадати лиш одне бажання – не повторити долі дівчини із сумної, а проте романтичної легенди.