Зі святими упокой, Господи…
Відійшов у вічність предстоятель УПЦ Митрополит Київський і всієї України Володимир Сабодан
фото: Михайло Марків
У суботу вранці, 5 липня, на 79 році життя після тривалої хвороби відійшов до Господа предстоятель Української православної церкви Митрополит Київський і всієї України Володимир Сабодан.
Наприкінці червня у нього відкрилася внутрішня кровотеча. Напередодні, 4 липня, прес-служба оприлюднила підсумок консиліуму лікарів Його Блаженства, в якому зазначалося про важкий стан здоров’я Архипастиря.
Згідно з рішенням Священного Синоду УПЦ вчора, 7 липня, звершили відспівування Митрополита Володимира на площі перед Успенським собором Києво-Печерської лаври, а опісля погребіння на братському кладовищі біля храму Різдва Божої Матері на території Святоуспенської Києво-Печерської лаври. Попрощатися зі своїм предстоятелем, визначним богословом, провідником, помолитися за спокій його душі прийшли сотні вірян.
Московський патріарх Кирил не приїхав до Києва особисто провести в останню путь одного зі старіших та найдавніших учасників Святішого Синоду, аби не створювати приводу для політичних акцій на похороні. РПЦ на прощанні з Митрополитом Київським представляв митрополит Волокаламський Іларіон.
Священиче та єпископське служіння предстоятеля УПЦ припало на непрості роки: і хрущовська відлига, яка стала початком чергового витка боротьби з “опіумом для народу”, і роки так званого застою, коли потрібно було вміло балансувати між власне християнством і його цінностями та домаганнями держави і її спеціальних органів. Болюче сприйняв він і розкол в українському православ’ї, намагався своїм пастирським словом та повчанням гоїти рани, проповідувати Христову науку, заохочувати братню любов.
Священиче та єпископське служіння предстоятеля УПЦ припало на непрості роки: і хрущовська відлига, яка стала початком чергового витка боротьби з “опіумом для народу”, і роки так званого застою, коли потрібно балансувати між власне християнством та домаганнями держави
Особливо важкими видалися останні роки, коли, зі слів його найближчої довіреної людини митрополита Олександра Дробинка, Блаженніший зазнавав постійного тиску з боку тодішнього керівництва держави, яке у великі свята показово стояло спереду, а по буднях вимагало від Митрополита зречення, бо їх не влаштовувала проукраїнська позиція предстоятеля УПЦ – вони хотіли свого ставленика.
Митрополит Олександр розповів для ТСН про те, що з тиском на предстоятеля була пов’язана справа з викраденням монахинь, не раз до нього навідувалися з “пропозиціями” генпрокурор Пшонка та міністр внутрішніх справ Захарченко, після чого Митрополит почувався ще гірше… Митрополит Олександр припускає, що онкологію в його духовного наставника, який постійно проходив обстеження в приватній клініці, виявили так пізно “на замовлення” відповідних органів.
Крім того, значної шкоди здоров’ю Митрополита Володимира було завдано торік під час урочистих святкувань 1025-ліття Хрещення України-Руси, коли через роботу потужної апаратури для прослуховування глушіння радіохвиль вийшов з ладу кардіостимулятор, що призвело до клінічної смерті предстоятеля УПЦ.
Ці оприлюднені факти ще раз підтвердили стійку позицію Митрополита Володимира, його вболівання за свою паству та свою країну. Співчуття з приводу непоправної втрати вірянам УПЦ висловили Президент та прем’єр-міністр України, Вселенський Патріарх Вартоломій І, предстоятель УПЦ (КП) Патріарх Філарет, глава УГКЦ Патріарх Святослав Шевчук та інші.
Основні етапи життя і священичого служіння Митрополита Володимира
 |
| фото: архів |
З дев’яти років він почав виконувати різні послухи у Святоархангеломихайлівському храмі рідного села. У 1944 році вступив до марковецької початкової школи. З перших днів відзначався добрими здібностями та старанністю, був відмінником. Після закінчення середньої школи в 1954 році вступив до Одеської духовної семінарії.
1958 року Віктор Сабодан вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив 1962 року зі ступенем кандидата богослов’я за наукову працю “Христос Спаситель – Начальник світу”.
14 червня 1962 року Високопреосвященнішим Борисом (Віком), митрополитом Херсонським і Одеським, був висвячений у сан диякона, а 15 червня – у сан єрея. 26 серпня був пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного великого князя Володимира. Восприємником при постризі був преподобний Кукша Одеський.
У 1965 році після закінчення аспірантури при Московській духовній академії возведений у сан ігумена, а згодом у сан архимандрита. 23 червня 1966 року Патріарх Московський і всієї Русі Алексій І і Синод визначили архимандритові Володимиру бути єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії.
28 листопада 1968 року єпископ Володимир був призначений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 року – єпископ Чернігівський і Ніжинський, тимчасово керуючий Сумською єпархією. 9 вересня 1973 року возведений у сан архиєпископа.
16 липня 1982 року архиєпископа Володимира призначено на Ростовську й Новочеркаську кафедру з возведенням у сан митрополита. 28 березня 1984 року – Патріаршим екзархом Західної Європи. 1989 року тимчасово керував Гаазькою єпархією (Голландія). 27 травня 1992 року харківський Архиєрейський собор УПЦ обрав митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України.
28 травня 1992 року Патріарх Алексій ІІ благословив Митрополита Володимира на служіння на посаді предстоятеля Православної української церкви. 20 червня 1992 року Митрополит Володимир прибув до Києва, де 22 роки провадив до спасіння свою паству.
Вічная пам’ять!
“Із життя пішов видатний духовний лідер, який очолював Церкву в часи її відродження після десятиліть жорстокого гоніння. Власним прикладом він закликав до життя за заповідями Господніми, до милосердя і доброчинності, примирення та злагоди. Все його архипастирське служіння було сповнене любові до рідної України”.
Президент України Петро Порошенко
Президент України Петро Порошенко
“Церква і народ втратили мудрого провідника, визнаного богослова, пастиря, який для багатьох був зразком високої духовності та людяності.
Блаженніший Володимир щиро любив свою Батьківщину і бажав їй єдності та процвітання. Він бачив Україну вільною державою в європейській сім’ї народів, мужньо протистояв і політичному тиску, і смертельній хворобі. Владика залишив після себе сотні учнів та численні храми, духовні школи, монастирі і добру пам’ять мільйонів українців. Вічний йому спокій”.
Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк
Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк
“Останні роки його життя були особливо важкими. Але ми, як віруючі люди, знаємо, що сила Божа в немочі звершується. І всі були свідками того, що саме в ці останні роки завдяки позиції Митрополита Володимира, його турботі про майбутнє України і православ’я розпочалося поступове зближення між очолюваною ним Церквою та Київським Патріархатом.
Багато хто намагався і продовжує намагатися перешкодити цьому зближенню, нашому діалогу і порозумінню. Але і в немочі тілесній Митрополит Володимир зумів ясно показати свою волю і бажання до церковного миру та порозуміння, коли минулого року під час урочистих заходів з нагоди 1025-ліття Хрещення Руси-України привселюдно тепло вітався з предстоятелем Київського Патріархату. Господь покликав нині Блаженнійшого владику в Свої Небесні оселі. Завершився його важкий земний шлях. І наш обов’язок, як християн, щиро молитися за упокій його душі”.
Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ (КП) Філарет
Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ (КП) Філарет
“З відходом до вічності слуги Божого Митрополита Володимира всі ми, все українське суспільство та всі християни незалежно від конфесійної належності відчуваємо велику втрату. Його Блаженство Володимир назавжди закарбується в нашій пам’яті як людина глибокої молитви та правдивої монашої аскези, глибокий богослов та мудрий пастир, духовний батько та моральний авторитет нашого часу.
Блаженніший Володимир, натхнений Духом Святим, розумів важливість і нагальну потребу братерського єднання та пошуку шляхів до єдності Церков Володимирового Хрещення. У цьому він на багато років випередив сучасність і залишиться духовним орієнтиром для своїх послідовників у майбутньому”.
Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук
Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
Він прийшов неоднозначно і його неоднозначно оцінювали. І якщо для більшості політичних і церковних діячів, які довший час перебувають біля керма чи то церковного, чи політичного до завершення кар’єри їхня контроверсійність лише збільшується, то у випадку митрополита Володимира навпаки – впродовж останніх років ці критичні моменти стали маргінальними.
Нині можна виокремити щонайменше три моменти через які я вважаю, що митрополит Володимир зробив дуже важливий вклад в розвиток Української Церкви.
Перше, за час очолення Київської митрополичої кафедри він виховав цілу генерацію нового духовенства, єпископату, для якої Україна, українське слово, українська духовність не є пустим звуком.
Вони були призвичаєні до плюралізму, толерантного ставлення до інших церков і конфесій. Саме завдяки митрополитові Володимирові ця група стала домінантною і впливовою в середовищі Української православної церкви.
Друге, він не дозволив жодним чином обмежити права і юридичний статус очолюваної ним структури. Особливо в час, коли російською церквою почав керувати патріарх Кіріл, були дуже настирливі намагання обмежити і забрати частину повноважень УПЦ, зробити так, щоб будь-яке вагоме рішення цієї церкви затверджувалося у Москві.
На сьогодні затверджують тільки особу предстоятеля, а уже він керує церквою, урядом і єпархіями. Були навіть спроби створити спеціальну комісію на чолі з донецьким митрополитом Іларіоном. Тільки тверда позиція митрополита Володимира, коли вже він був немічним, хворим, але все ж мав силу сказати категоричне «ні», не дала цим планам втілитися в життя.
Третє, неофіційне, але однозначно артикульоване ним небажання підтримувати ідею «русского міра» патріарха Кіріла, яку той настирливо пропагував для всіх теренів колишнього Радянського Союзу і продовжує пропагувати. Жодного разу, у жодній своїй промові митрополит Володимир не вжив термін «русскій мір».
Абсолютно однозначно, що це було зроблено не випадково. Для митрополита Володимира це, на мою думку, була світоглядна позиція, яку він коригував з уже існуючим в українському суспільстві прагненням до плекання власних вартостей, власної духовності, власних традицій, і зрештою власної Церкви.
Я думаю, що митрополит Володимир був уже не в тому фізичному стані щоби започатковувати і очолювати якийсь автокефальний рух у середовищі УПЦ. Але він з розумінням ставився до цієї ідеї і прищепив її більшості єпископату УПЦ.
Звісно на митрополита Володимира можна дивитися й іншими очима, очима російської церкви. У цьому контексті також є його заслуги. Він багато доклався, аби церква, яку він очолив, не зважаючи на дуже суттєві внутрішні розколи, на те що в її складі і серед духовенства, і серед вірних є послідовники з абсолютно різними переконаннями, не розкололася. З цього огляду він зробив для Московського патріархату неоціненний подарунок – він зберіг церкву без розділення. З точки зору багатьох українців це був критичний момент, який не розуміли і не підтримували свідомо налаштовані представники духовенства, які очевидно хотіли бачити, аби російське православ’я в Україні, частиною або й всією своєю структурою приєднувалося до Київського патріархату.
Дуже важко передбачити, як розвиватимуться події після відходу митрополита Володимира. Все залежатиме від того, хто очолить цю церкву. Вже відомо, що архієрейський собор для обрання нового предстоятеля збереться в Києві 13 серпня. На перехідний період можемо лише передбачати які угруповання можуть виникнути у середовищі вищого духовенства УПЦ, яких кандидатів вони можуть виставляти. І лише коли ця електоральна фаза завершиться зможемо щось говорити про перспективи. А вони можуть бути різними.
Особистість предстоятеля завжди дуже впливала на перебіг подій. Якщо це буде представник проросійської партії, то цілком можливо, що те, чому так опирався митрополит Володимир, буде зреалізовано на практиці. З іншого боку, якщо до уряду прийде представник молодшої, прогресивної, реалістичної генерації архієреїв можливо він продовжить позицію свого попередника, а може навіть переведе у практичне русло переговори з Київським патріархатом щодо об‘єднання. Також можливий сценарій і пошук певних моделей визнання майбутньої об’єднаної церкви з боку інших православних церков.
Але щоб говорити щось конкретне, треба почекати. Симптоми є і позитивні, і негативні. Маю на увазі з позиції більшості українського загалу, яка хотіла б бачити УПЦ як генетичну властиву частину релігійного ландшафту України, де вона б не витворювала гетто, а почувалася вільно та намагалася шукати порозуміння з іншими церквами. Є заяви ієрархів, які однозначно прихильні до цього, з іншого боку – існує тиск певних ієрархів, які хочуть втілювати московський сценарій розвитку.
Тривожним і симптоматичним було останнє засідання Синоду два тижні тому, де від будь-яких впливів у церкві було усунуто трьох важливих діячів однозначно проукраїнського спрямування. Але це було зроблено в рамках Синоду, який об’єднує найстарших найконсервативніших і найбільш промосковсьвських ієрархів. Обирати Главу церкви буде вся повнота ієрархії, тобто не 12 осіб, як в Синоді, а 73 особи, включаючи більшість, яку становлять молоді у віці 35 – 50 років ієрархи.
Мені хочеться вірити, нехай ця віра ірраціональна і не надто реалістична, що церковні керманичі, які відповідально думають про майбутнє своєї церкви, обиратимуть таку людину, яка поведе спільноту вірян до такого майбутнього, де вона почуватиме себе комфортно в українському суспільному контексті.