До прикладу, зараз триває так званий випускний бум. І батьки не лише одинадцятикласників, а й ті, що мають випускників у садочках, в молодшій школі, переймаються, аби дитина не виглядала гірше за інших. У результаті дівчатка міряються пишністю суконь, а хлопці вихваляються новими модними гаджетами. Змалку ми прищеплюємо дітям переконання, що “понти” – то страшна сила, що гроші вирішують усе. Проте інколи не можемо вберегти їх від небезпеки. А потрібно всього лиш трішки більше уваги…

– Дітей не треба захищати, їх треба любити! Їм треба відкривати більше горизонтів –  духов­но, тілесно, інтелектуально, екологічно, патріотично. Тобто прищеплювати любов до природи, Батьківщини, до ближнього, до науки. Дітей треба заохочувати якнайдовше дивуватися, якнайдовше тішитися, якнайпізніше боятися… В цьому полягає свобода людини, щоби не боятися йти вперед, творити добро іншим, завжди хотіти зустрічатися з іншими. 

На жаль, у нашій пострадянській системі садочок, а потім і школа, нищать ці бажання, гальмують дітей в їхньому пориві до відкриття, до свободи, до відповідальності. Я би захищав у першій мірі наших дітей від системи, яку ми успадкували від Радянського Союзу і яка постала на основі безбожницької протилюдської ідеології. Тут я бачу першоотруту. 

А любов – це той імпульс, який допомагає дітям у житті виходити з будь-яких складних ситуацій. Якщо дитина відчуває, що вона люблена, то все зможе. Навіть якщо вона приносить погані оцінки, є неслухняною, але відчуває, що її люблять, підтримують у стараннях, то буде впевненіше почуватися і у навчанні, і серед інших дітей, де вона може не вписуватися у систему.

Кожна дитина, як і кожна людина, потребує, аби в неї вірили. А батьки повинні розуміти, що дитина їм дана у позичку, на виховання. Господь дав їм дитину, аби вони її виховали для Нього, і Він знає, чому саме їм Він доручив цю дитину. Цій дитині, як і кожній людині на світі, Він дав унікальну особистість. 

Інша річ, що це може не співпадати з планами батьків. Тому кожен батько, кожна мама повинні питати Господа Бога: “Чому Ти мені дав цю дитину? Яка Твоя ціль для неї, бо Ти дав її мені, аби я її виховав/виховала для Тебе?”

– Дуже часто дітей треба захищати від їхніх батьків. Причому необов’язково від агресивних, емоційних чи таких, які свої життєві проблеми переносять на дітей. Радше  від розумних і порядних, але невігласів у вихованні. 

Наведу реальний приклад: батьки, маючи дитину, яка не чує і не бачить, виховують її як хвору – не вмивають і не розчісують тільки через те, що вона і так нічого не бачить. Ось від таких батьків треба захищати дітей!

Інколи обороняти дітей варто й від педагогів, а саме від їх роздратованості та небажання зрозуміти вихованця. Особливо це стосується дітей із вадами зору чи слуху. Тобто якщо здорова дитина здатна розповісти про поведінку оточення, то важкі діти цього зробити не можуть. В душу людини, яка працює з дитиною, зазирнути неможливо. На словах вона може довго розповідати, як любить дітей, як ними опікується, а насправді все навпаки. Аби такого не було в нашому навчально-реабілітаційному центрі, використовуємо такий метод спостереження, як відеонагляд.

Дуже хочу, щоб влада розуміла потреби дітей із вадами зору. Маю на увазі не виплату матеріальної допомоги чи інші додаткові речі, а відремонтовані дороги, якими мама ходитиме зі своєю незрячою дитиною чи повезе її ними у візку; технічні засоби, якими держава зобов’язана забезпечувати таких дітей. Повірте, без цього хвора важка дитина не здатна ні навчатися, ні стати повноцінною людиною.

– Дітей треба захищати від батьків і оточення, в якому вони перебувають. Діти беруть приклад саме з нас, повторюючи наші негативні вчинки. Особливо це стосується дітей, які виростають в неблагополучних, асоціальних сім’ях. Вони приречені вирости такими ж! А проте ці діти безмежно люблять і вміють прощати. Навіть коли кажуть, що їхні мами –  найгірші в світі, для них вони все одно найкращі.

Дуже часто батьки не докладають жодних зусиль для виховання і розвитку дитини. Народжують її, а потім вимагають від держави виплат “належних” їм матеріальних допомог, відповідної освіти… Вважаю, що батькам треба частіше розмовляти з дітьми, прислухатися до їхніх думок, оберігати від усього того негативу, який вони можуть бачити на вулиці чи по телевізору.

– Насамперед від простих відповідей на складні запитання. Дорослі дуже часто під впливом різних чинників  спрощують реальність. І дитина росте з такими спотвореними поглядами, і це формує ціле її життя. 

Це вузькість, яку диктує телебачення, певний культурний процес, але передусім це небажання батьків розвиватися, нерідко це наслідок нездорового клімату в сім’ї. Бо насправді діти ставлять ці питання, але щоб дати на них відповіді, треба або самим увійти глибоко в суть проблеми або принаймні впровадити дітей у те середовище, де вони зможуть розвиватися, спілкуватися, бачити різну реальність, різних людей. 

Щораз більше на поверхню, на бульварний рівень, виносяться глобальні моральні питання людського буття, суті, совісті. І про це бульварна преса чи телешоу говорять на дуже примітивному рівні. Від дитини все частіше вимагається робити власний висновок – не той який їй підсовують, а  власний: що є вибір, що є правда? Це такі речі, які вимагають внутрішнього стержня. І нема способу іншого, аніж щоби його давала сім’я або те середовище, в яке сім’я дитину впроваджує. 

Переконаний, що або батьки на дуже ранньому етапі витворюють те сере­довище, де діти живуть, мають товаришів, спілкуються між собою, до якого батьки мають довіру, або стикаються із проблемою. 

Також важливо навчити дітей організовувати свій час. Наші діти мають багато завдань – школа, англійська, музика, Пласт, церковний хор. Всюди мають якісь обов’язки, всюди стараються бути кращими, мусять докладати зусиль. Важливо дати відчуття винагороди за успіхи, наприклад, вибратися разом у гори на кілька днів.  Моїм хлопцям було по сім-вісім років, як вони вже на байдарках плавали, на лижах каталися, в Карпати ходили. Важливо показати, що комп’ютер – це інструмент для досягнення чогось більшого. У нашому випадку – для доброї фотографії. 

– Кожна дитина повинна бути планованою. Щоб народити здорову дитину, ще до її зачаття батьки повинні звернутися в клініку, щоби пройти профілактичні огляди та одержати консультації кваліфікованих лікарів. Як мама і тато підійдуть до планування сім’ї, вагітності, такою й народиться дитина, такою буде її психічний, розумовий та фізичний розвиток!

Ми, дорослі, часто думаємо, що найбільше часу і уваги дитині варто приділяти тоді, коли вона йде у садок чи до школи. Це не так! Найважливішим є перший рік життя – дитина докладає багато зусиль, щоб уперше взяти іграшку до рук, самостійно сісти, навчитися стояти, потім ходити. Робить величезні зусилля навіть тоді, коли вперше бере ложку до рота і вчиться жувати. 

Отож, який фундамент батьки закладуть дитині ще внутрішньоутробно і в перший рік життя та як його підтримуватимуть, так дитина і сприйматиме довколишній світ. Тобто ця гармонія має починатися ще з планування сім’ї. А батьки, які не планують, а “заводять” дитину, не зможуть дати їй достатньої любові, і дитині буде некомфортно. Ми бачимо, що робиться з небажаними дітьми: їх залишають в дитячих будинках та інтернатах. Ось від таких батьків треба захищати наших дітей!

– Дітей потрібно захищати від байдужості дорослих до розкриття їхнього потенціалу, від байдужості до того, як вони проводять час, що вони його просто вбивають, що не бавляться з друзями на вулиці, не грають у футбол, не збираються гуртом. Мені  видається, що це дуже велика загроза для дітей. Їм треба дати можливість “засмакувати” це спілкування, наприклад, у літньому таборі. Бачу, що це діє на прикладі своєї чотирнадцятирічної Марії. Торік вона поїхала у табір від парафії, а тепер хоче туди знову. 

Дітей потрібно захищати від несправедливості у школі, від залишків радянської системи освіти. На жаль, школа не розвиває дитину, а “фарширує” знаннями не завжди потрібними. Школа, як свідчать останні дослідження, вбиває креативність дітей: після закінчення школи вона у них на 80 відсотків менша, ніж у віці 5-6 років. Мусить бути кардинальна зміна думки громадськості щодо навчання і освіти. 

Діти дуже різні, тому не можуть бути методи навчання однакові. Час відмовитися від сидіння за партами і піднімання рук. Дитині початкової школи повинно бути цікаво, вона має не вбити у собі за чотири роки бажання вчитися. Нинішні діти закінчують школу і не знають своїх сильних якостей, в чому полягає їхній потенціал, що вони можуть у світі робити таке особливе. Може, тоді не було б у нас стільки нещасливих людей, які вступають не туди, куди треба…

Захистити дітей потрібно і від неадекватного ставлення дорослих. Приміром, багатодітні сім’ї нерідко сприймають як якесь відхилення. Дітей з таких родин шкодують або, навпаки, принижують ровесники, що є наслідком впливу дорослих. Як на мене, це ті дорослі, які себе в батьківстві не до кінця реалізували щодо кількості дітей, і на рівні підсвідомості їм прикро, що хтось зробив інший вибір.

На мою думку, діти з багатодітних сімей стоять на набагато вищому рівні, аніж одинаки або ті, що мають лиш одну сестру чи брата. Ці діти володіють набагато кращими комунікативними здібностями, вони значно  самостійніші, а самостійність є однією з трьох ознак зрілості. Це дуже важлива річ, яку легше забезпечує багатодітна родина. Гадаю, діти з багатодітних родин легше дають собі раду виростаючи.

І не треба говорити, як важко нині забезпечити дітей усім необхідним. Насправді діти потребують не так уже й багато. Насамперед хочуть бути прийнятими такими, якими є. 

Друге, чого потребують діти, це люблячого погляду навіть тоді, коли вони роблять речі, які не подобаються дорослим. Це свідчення, що їх люблять не за якісь функції, а просто так, без умов. А ще діти потребують встановлення чітких меж задля почуття безпеки. Діти мають відчувати межі допустимої поведінки і болючі наслідки, коли вони ці межі хочуть порушити. Це формує у них відповідальність.  

Ми втратили сприйняття дитини як подарунка. Діти – це дар, даний нам на дуже короткий період часу, а далі вже вони будуть не з нами, будуть творити своє життя. Маємо відродити у собі почуття вдячності за цей дарунок, тоді й до дітей будемо мати зовсім інше ставлення на всіх рівнях. 

– Нині на вулиці часто можна чути, як батьки привселюдно сварять і наказують своїм дітям: “Туди не йди!”, “Цього не бери!”, “Навіщо ти це зробив?!” Так їм і хочеться сказати, що якби вони проявляли до своїх дітей більше любові, то конфліктів не виникало б. Та коли цього немає, дитина виростає заляканою, несміливою. Недарма психологи кажуть: коли в людини виникають якісь проблеми, їй треба повернутися у дитинство.

Часто батьки віддають своє чадо на англійську мову, піаніно, танці, незважаючи на те, що йому, наприклад, подобається спорт… Отож, дітей треба захищати від батьків, які до кінця не люблять своїх дітей, не довіряють їм, не прислухаються до їхньої думки і не дають їм права вибору.

– Дітей потрібно захищати від шкідливої інформації, жорстокості, яку нерідко пропагує телебачення і якої не бракує в інтернеті. А вберегти їх від цього допоможе максимальна завантаженість. 

У нас вже склалася сімейна традиція – з чотирьох років усі наші діти займаються в танцювальному колективі “Веселі черевички”, згодом, крім загальноосвітньої школи, додаються ще й заняття в музичній. Мої діти активно займаються у Пласті, а ще кожен має своє захоплення – фотографія, боротьба... Тож на всяке дрантя часу майже не залишається. Така зайнятість вчить організовувати свій час, дає можливість відчути реальний успіх, смак життя, а не віртуальний. 

– Наших дітей треба захищати насамперед від них самих. На сьогодні у нас відсутня українська система виховання дітей. А оскільки немає жодної концепції, то й держава така! Так, у нас є запозичені ідеї, нав’язані різними структурами чи інтернетом. Але ми уявлення не маємо, кого хочемо виростити і виховати. Навіть коли батьки мають свою виховну концепцію, то вона не завжди вписується у життєві, соціальні та економічні реалії. Складається враження, що дітей не виховують узагалі. Виховання – це обмеження, спрямування до досягнення якоїсь мети, але не покарання.

Захищати дітей треба і від батьків. Скоро у нас виросте ціле покоління соціального сирітства. Маю на увазі дітей при живих батьках, які нібито є, але не виконують своєї функції, стараються замінити все грішми зі своїх закордонних заробітків. І через те, що не пильнують, як ці гроші діти використовують, закінчується все плачевно –  алкоголізмом чи наркоманією. А коли батьки приїздять додому, то зароблені гроші йдуть на лікування дітей… 

На сьогодні діти не мають досвіду спілкування з дорослими – не хочуть поговорити, не діляться враженнями. За офіційною українською статистикою батьки з дітьми розмовляють тільки 10-15 хвилин на день. А про що можна розповісти дитині за цей час, що вона може почерпнути? Часом, коли спілкуєшся з дитиною, вона так дивиться на тебе, ніби з нею заговорило крісло. Наче не розуміє. А все через те, що уперше бачить, коли на неї не кричать і не ігнорують. 

Захищати дітей потрібно й від соціальних чинників. Те, що зараз показують по телебаченню та що можна знайти у інтернеті, це катастрофа! Батькам треба пильнувати, які мультики дивиться дитина, які фільми чи ролики її цікавлять, адже вони відповідають за неї. 

Шкільна система – взагалі окрема тема. Це навіть не “фарширування” дітей знаннями, а цілий геноцид. Але тут винні не лише батьки й учителі, а сама система. В мене інколи складається враження, що українську шкільну програму збирали… мої пацієнти.

– Щороку в Україні майже 10 тисяч дітей отримують опікові травми (у Львові та Львівській області – понад 600). З них 25 – 40 гинуть внаслідок травм, несумісних із життям. Дві третини з них потребують стаціонарного лікування в умовах спеціалізованого опікового центру. Ще майже 30 – 35 – у палаті інтенсивної терапії.

Більш ніж 80 відсотків таких випадків стаються на кухні або у ванній кімнаті, найчастіше в присутності тата чи мами. Аби убезпечити дітей від опіків, батькам не варто їсти і пити нічого гарячого, коли маля сидить у них на колінах; ставити горнятко або чайник близько до краю столу; використовувати звисаючі зі стільниць скатертини. 

Треба пильнувати, аби дроти електричних кип’ятильників і чайників не звисали. Не залишати на підлозі відра, каструлі, миски з гарячою водою, бо  діти можуть перечепитися і впасти у них. Не пускати у ванну тільки гарячу воду. Не залишати дитину саму під час інгаляції, адже вона може легко потягнути на себе зі столу посудину з гарячою рідиною разом із рушником.

Для запобігання опіків полум’ям ніколи не залишайте дитину саму біля відкритого вогню, палаючих свічок. Ховайте подалі сірники і запальнички.