Лікар перевіряє зір маленькому невпевненому пацієнтові з Турківщини. “Тут що бачиш? – “Зірку”. – “А тут?” – “Ялинку…”. Щось тих ялинок-зірочок хлопчина бачить небагато – заледве читає верхній рядок. 

Тут, в офтальмологічному відділенні Львівської обласної дитячої клінічної лікарні ОХМАТДИТу, таких немало. Вони приїжджають ще до відкриття лікарні, щоби потрапити до авторитетних обласних окулістів, адже потребують серйознішого лікування, аніж рецепт на окуляри і рекомендацій споживання чорниць-моркви та мінімум перегляду телевізійних програм.  

Важко віриться, але ще кілька десятиліть тому діти залишалися поза увагою окулістів. Кращі традиції дитячої окулістики у Львові – заслуга лікаря і винахідника, багаторічного головного офтальмолога області, завідувача очного відділення ОХМАТДИТу, кандидата медичних наук Степана Микитовича Грицюка. 

У медицині Степан Грицюк опинився… після участі в упівському загоні Бояна. Степан Микитович – родом з Дубенщини, проте, як він згадує у власній книзі спогадів, у юності був мобілізований в німецький обоз на Бродівщині. Тут вступив в УПА як “кулеметник Юрко”. Після того, як дивом не розділив долю учасників Бродівського котла, вирішив повернутися додому. 

У радянську армію Степана Грицюка не взяли через хворобу нирок. Відтак він закінчив фельдшерсько-акушерську школу (ФАШ), поміж навчанням у рідній хаті оглядав поранених повстанців, добував і передавав для них ліки. Така практика допомогла закінчити на відмінно ФАШ і вступити на лікувальний факультет Львівського медінституту. З перших днів навчання поєднував з нічними чергуваннями в ОХМАТДИТі, асистував при “найневдячніших” операціях. 

Благословляючи сина на навчання, батько побажав йому наслідувати славетних лікарів-безсрібників Кузьму і Дем’яна. Як пригадує Степан Микитович, це побажання переслідуватиме його решту життя… 

Після навчання Степан Грицюк залишається працювати в обласній клінічній лікарні, асистує при “нецікавих” операціях, сам оперує. 

Якось на час ремонту відділення його відрядили до Червонограда на підмогу лікареві М. Базилевичу для профоглядів місцевих шахтарів. У шахті “Великомостівська-3” гірники працювали на колінах. Степан Микитович підійшов до виконання завдання нестандартно і вирішив поглибити обстеження: окрім стандартного визначення гостроти зору, огляду кон’юнктиви, очного дна, запропонував перевірити вплив умов праці на артеріальний і внутрішньоочний тиск, вимірюючи їх на поверхні й на глибині 370-380 метрів. 

Обстежив 85 шахтарів. Читаючи звіт Степана Микитовича, професори на кафедрі дійшли висновку, що це матеріал для дисертації, бо таких досліджень вони ще не зустрічали. Проте невдовзі журнал з протоколами обстежень десь “загубився”…

Молодого ініціативного лікаря помітили в січні 1966-го. За наполягання тодішнього завідувача облздороввіділу Романа Манастирського Степан Микитович очолив очний відділ ОХМАТДИТу і став головним дитячим офтальмологом області. Єдиний так званий дорослий окуліст на поліклініці мав роботи й без них: профогляди працівників сільського господарства, хлопці з військкомату... 

“За Грицюка ми, його учні, вперше почали виїжджати у район і замість контролювати районного окуліста по півроку робили його роботу: їздили селами, виписували окуляри, призначали лікування. Грицюк поставив роботу так, що кожну дитину в області оглядав окуліст ще у пологовому будинку. В ОХМАТДИТі свого часу навіть розповідали анекдот: “Якщо хочете дізнатись, якого кольору будуть очі у вашої дитини, спитайте Грицюка – він їх оглядає внутрішньоутробно”, – згадує учень Степана Микитовича, офтальмолог вищої категорії Всеволод Радомський. Так була започаткована обласна дитяча офтальмологічна служба в області.

фото: Всеволод Радомський

За короткий час Степану Грицюку вдалося довести все до досконалості, охматдитівські окулісти першими серед львівських медиків опанували діагностику та лікування ультразвуком. Коли Степан Микитович розпочинав “експедиції” у села й міста області, патологій було більше, ніж можна було сподіватися, а лікувати їх не було де. 

Степан Грицюк виявляв багато хворих з хронічним дакріоциститом (запалення сльозового мішка), яким було вже 10-15 років. У багатьох на тлі постійного нагноєння гній час до часу виривався назовні. “Лікувати ці стани тогочасним інструментом було небезпечно: голка має зайти в повіку у напрямку до кістки носа, тоді її треба повернути вниз – у сльозовий мішечок, знайти канал між мішечком і слизовою носа. Такі маніпуляції загрожували розривом сльозового канальця при рухах головою, а промивання треба було робити кілька разів. Більшість хворих виправдано боялися процедури, ховалися під ліжко. Ця маніпуляція – тонка, як гра на скрипці, адже немає двох однакових сльозових каналів, двох однакових очей”, – каже Всеволод Радомський. 

Для лікування таких станів Степан Микитович розробив спеціальний зонд-канюлю, завдяки якому ця делікатна маніпуляція спростилась. Це дало змогу лікувати навіть немовлят у пологовому відділенні – замість трьох маніпуляцій львівські дитячі окулісти роблять одну, проте ефективну! 

Для полегшення операції з видалення катаракти Степан Микитович винайшов спеціальний ірригаційно-аспіраційний пристрій, який заміняє цілий сучасний “комбайн”, що забезпечується комп’ютером і коштує сотні тисяч доларів. Але медики кажуть, що аналогічна комп’ютерна система в Одеському інституті не така вже й безпечна. Степан Грицюк з учнями зробив його зі звичайних шприців, з’єднаних спеціальним механізмом. 

Взагалі у Степана Грицюка винаходів більш ніж десяток, і більшість з них команда Грицюка розробляла… на коліні! Винаходи Степана Микитовича ефективні, хоча й зроблені з підручних матеріалів, доступних кожному лікарю. Приміром, звичайна голка від шприца після кількох маніпуляцій лазером на колишньому заводі “Алмазінструмент” перетворювалася на деталь складного механізму. Інструментами і методами Грицюка сьогодні користуються офтальмологи колишнього Союзу, нерідко видаючи їх за власні.

Степан Микитович залишався українцем і вчив цього молодих. Дисертацію написав і захистив українською. Так само – українською писав історії хвороби. “Під час хрущовської “відлиги” організовував для нас Шевченківські, Франківські дні, возив на Козацькі могили в Пляшеву. Був щирим із нами… Як наші голосисті сестрички затягували “Реве та стогне…”, Грицюк перший змахував сльозу”, – згадує Всеволод Радомський. 

У Степана Грицюка, як завідувача відділення, не було окремого кабінету – він сидів разом з іншими лікарями. Він завжди ремонтував щось із техніки (специфіка відділення – наявність високоточної діагностичної та лікувальної апаратури). Охматдитівські окулісти, більшість з яких є учнями Степана Микитовича, кажуть, що за роки його керівництва у відділенні створився такий собі кодекс честі, і той, хто приходить до них працювати, автоматично заангажований у нього.

“Авторитарності не було завдяки винятковій працьовитості й різносторонності, Степан Микитович був вимогливий не лише до себе, а й до інших. Вчив нас, що медицина – це не заробітчанство, – веде далі Всеволод Радомський. І переконує, що лікар повинен пам’ятати про приклад святих Кузьми і Дем’яна”.

Коли організовували Обласну дитячу спеціалізовану клінічну лікарню (так звану “чорнобильську”), Степанові Микитовичу запропонували там посаду лікаря поліклінічного відділу. Тоді завідувачем став Всеволод Радомський, згодом – ще одна учениця доктора Грицюка Наталія Сичевська, яка очолює відділ дотепер. 

Нині лікар і винахідник – на заслуженому відпочинку. Разом із дружиною виростив двох дітей, разом збудували дім, посадили сад і виноград. Степан Микитович активно стежить за новинами, ходить до церкви, пише спогади, читає, цитує з пам’яті Шевченка, і не тільки. А у колі учнів та однодумців, тут же, в рідному відділенні, святкує уродини. Асоціація дитячих офтальмологів України відзначила ювіляра нагородою імені Н. Пільман “За внесок у розвиток дитячої офтальмології в Україні”.