– Для себе святкування Великодня розділяю на дві частини: час, коли ще я була маленька, і сьогодення. У дитинстві два найголовніші свята в році – Різдво і Великдень – наша сім’я завжди відзначала на Поліссі в хаті бабусі. Пам’ятаю велику веранду, де стояв величезний стіл, за яким збиралися її діти та онуки. Серед восьми онуків я була єдиною дів­чиною, тому мені завжди доводилося у всьому допомагати. І сімейна вечеря, і сніданок для нас усіх були настільки врочистими, що це важко забути. Отож, крізь роки цих традицій намагаюся дотримуватися й тепер.

Щороку разом із донькою печемо паски. Пригадую, як одного року напередодні Великодня вдома раптово зламалася духовка. Проте і це не змусило мене піти по паски до магазину  – пекла їх на роботі! То була справжня атракція, коли працівники “Левеняти” ходили і дивилися, як директор пече на робочій кухні паску.

Люблю пригощати пасками добрих людей, а ще дарувати їх, тому печу багато – не менш ніж 15. За величиною вони в мене різні – є маленькі, а є більші. Те, що зараз багато сімей купують паски в магазинах, вважаю не зовсім правильним. На мою думку, такий солодкий хліб можна купувати ледь не щодня, але на Великдень варто спекти самому, вкладаючи у нього часточку своєї душі та добре слово. 

Важливою для мене є Великодня п’ятниця. Цей день зазвичай проводжу вдома, на самоті, відмовляюся від усіляких зустрічей. Вважаю, що Страсна п’ятниця вимагає переосмислення власного життя і звітності перед собою та Богом. Намагаюся знайти пояснення своїх думок і вчинків, відповісти на питання: що я вже зробила? Що зробила не так? Що ще маю доробити?

А вже у суботу разом із доньками беремося за випікання пасок і малювання яєць. Одна донька живе зі мною, другу чекаємо з Києва. Де б ми не були, в якому куточку світу не перебували, завжди в цей день з’їжджаємося додому. Рано-вранці прокидаємося, вмиваємося, молимося та вдягаємося у чистий одяг. Лише раз на рік я вбираю старовинну виткану з льону сорочку і фартух. Цьому вбранню майже сто років, а проте воно не втратило краси та аури. Зі шафи виймаю й давні рушнички, на які згодом викладаємо паски. 

До церкви готую не один кошичок, а щонайменше два, адже відразу після освячення один з них традиційно везу в “Левеня”. А ось у якій церкві святити паску – для мене неважливо. Ще моя неписьменна, але мудра  бабця казала, що не треба “демонструвати” Бога в собі, а просто мати в серці! Зараз ми бачимо інше: люди йдуть до церкви через те, що так треба, це модно, всі йдуть – і я йду. Але це така глибока й інтимна річ, що показувати її не варто. Не є принциповим і те, до якої церкви ходиш, яку віру сповідуєш. Важливо, аби віра була в серці.

Вважаю, що Великдень – суто сімейне свято зі своїми традиціями та звичаями. Їх варто дотримуватися, передавати з покоління до покоління, щоби не загубити, не втратити, бо це частина нас самих.

– Великдень для мене – велике сімейне свято зі своїми родинними традиціями. В ці дні я з чоловіком і дітьми завжди стараюся відвідати своїх батьків, які живуть на Самбірщині, та батьків чоловіка, що мешкають у Здолбунівському районі на Рівненщині.

На Львівщині традиції святкування Великодня, мабуть, відомі всім: участь у вранішній літургії, родинний сніданок, відвідування родичів. А ось на Рівненщині є дуже цікавий звичай – стукання крашанками. До цього дійства сім’ї готуються заздалегідь: ретельно відбирають яйця, фарбують їх у різні кольори, навіть ходять у гості одні до одних із ними. На сам Великдень за столом стукаються ними і визначають переможця – хто назбирає якнайбільше цілих, непобитих яєць. То, до речі, дуже азартно, і не лише для дітей, а й для дорослих.

Сама пасок не печу. Але це дуже любить робити моя мама, яка вкладає у них всю душу, увесь свій позитив. Удома робимо тільки писанки і крашанки. Паску святимо зазвичай у львівському Святопокровському катедральному соборі, що на Грушевського, 2.

– Моя сім’я, мабуть, як і багато інших, у великодні дні намагається дотримуватися традицій. Нічого особливого чи ексклюзивного у нас не відбувається. Колись паску пекла моя бабця, після неї мама, а тепер дружина. Ще ніколи наша родина паски не купувала, традиційно печемо її у четвер. На сам Великдень завжди їдемо на село до батька у Великий Дорошів (Жовківський район). Вважаю, що міська паска крутіша і смачніша, адже на селі, на відмінну від міста, дають менше яєць, цукру і меду…

Пригадую, як у радянські часи забороняли святити паску і загалом празникувати. Коли я ще був студентом університету, на Великдень обов’язково ходив до церкви святого Юрія. Ходив підпільно, а ті студенти, які боялися, що їх відрахують з університету, взагалі надягали чорні окуляри, щоб їх не впізнали. 

В ті роки посвятити паску було цілою проблемою, адже за радянських часів у Львові було тільки 15 храмів, а не 106, як зараз! Через те, що паску не дозволяли святити на вулиці, інколи біля церкви доводилося простояти цілий день, щоби встигнути її посвятити. Пригадую, як у Великодній четвер додому приносили запалені в церкві свічки. Це був момент єднання, він показував, що ми справді релігійний народ. Дуже гарно це виглядало з гори Високого Замку. Тепер, на жаль, цього немає, а раніше то було дуже показово.

Зараз усією сім’єю та з друзями ходимо святити паску до церкви святого Архистратига Михаї­ла, що на Винниченка. У нас є традиція завше збиратися у Великодню суботу і завше о 17.00.

– Святкування Великодня у нашій сім’ї відбувається традиційно. Напередодні тривають великі приготування – самі печемо паски, по 20-30, робимо крашанки, вудимо ковбаси, шинки. Для нас важливо, аби все було своє, домашнє, а не куплене. Ось, наприклад, паска для нашої родини дуже символічний продукт. Додаємо до неї родзинки, цукати. Печемо у кілька заходів (бо багато), інколи навіть два дні – у четвер та суботу. В цей час удома повинна панувати тиша, ніхто не має права кричати, шуміти, ображатися. 

До речі, верх пасок нічим не прикрашаємо – лише змащуємо яйцем, аби виблискували. Хоча в останні роки заради дітей кілька пасок таки оздоблюємо кольоровими посипками. Для крашанок вибираємо тільки домашні яйця. Малювати воском не беремося, бо дитина ще замала. Використовуємо звичайні акварельні фарби, цибулеве лушпиння, робимо писанки-мотанки тощо.

Паску святимо традиційно у Львові – в церкві святого Архистратига Михаїла, що на Винниченка, 22. Цей храм для нашої родини особливий, адже саме у ньому відбувалися важливі зустрічі, події. Інколи святимо паску в суботу (ближче до вечора, коли в хаті вже чисто, прибрано), та бувало, що й у неділю святили.

На Великдень одразу ж після повернення з церкви усією сім’єю сідаємо снідати. Спочатку їмо все свячене з кошичка, а далі  інші страви. В другій половині дня їдемо до бабці в маленьке, але дуже мальовниче село Глуховичі, що поблизу Звенигорода. Співаємо пісень, пригощаємося великодніми стравами.

Пригадую, як у дитинстві на Великдень завше ходили водити гаївки у Шевченківський гай. Ця традиція дещо відійшла в минуле, проте дуже хочу, аби цей звичай повернувся у нашу родину. Тепер моя професія змушує мене робити свято для інших. Отож, цього року на Великдень вдома лише снідатиму, а потім поїду до Трускавця.