Тиждень після Різдва напередодні Старого Нового року, який припадає на 14 січня, в Україні традиційно святкують Щедрий вечір або Меланії. Ввечері 13 січня у церквах відбуваються урочисті богослужіння Навечір’я Обрізання Ісуса Христа, свята, яке припадає на 14 січня.

Традиційно у цей день відзначають і Старий Новий рік – Новий рік за юліанським календарем. Тож багато хто у цей вечір також дякує Богові за вже отримані ласки і попросить нових на наступний рік. Як і на Святвечір, цього дня готували святкову вечерю, яку в народі ще називають Другою кутею або Щедрим вечором. 

“Святвечори напередодні Різдва та Водохреща мають релігійний характер. Натомість Щедрий вечір це більш світське свято, з яким пов’язано багато розваг та традицій нерелігійного характеру, адже це початок святкування Старого Нового року”, – розповідає кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту народознавства національної академії України Леся Горошко. 

На відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви, а не пісні. Вдруге готували й кутю. 

“Якщо на столі під час першого Святого вечора має бути 12 пісних страв, то основною особливістю цієї вечері є те, що готували різноманітну їжу, і що більше її та різноманітніші страви – то краще. Адже це своєрідний символ багатства та добробуту в родині на весь наступний рік. Однією з напопулярніших страв у нашому регіоні було запечене поросятко з хроном”, – каже Леся Горошко. 

На Щедрий вечір був звичай, коли батько ховався за столом, заставленим усілякими наїдками, а діти вдавали, що не бачать його за пирогами. Господар ще й приказував: “Аби й надалі ви мене так не бачили”. Ці слова були наче заклинанням на багатий урожай, добро і благополуччя.

Напередодні Старого Нового року в Україні побутують різноманітні цікаві традиції. Після вечері по хатах “водили козу”. Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини, до якої прикріплювали дві дощечки (рот) і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоник, ззаду – хвіст iз віника. За словами фахівця, цю тварину обрали невипадково, вона є символом плідності. 

“Є ще один цікавий звичай, який побутує на Гуцульщині – свято печі. Із самого ранку 13 січня господарі мали побілити свою піч, прикрасити, розмалювати, причепурити аби вона була гарною, адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, “віддається”. Піч на Маланки мусить бути чисто вимащена, “аби не кляла, що не вимащена”. Ніхто у цю ніч не спить на ній, не сидить, нічого на неї не кладуть, бо тяжко їй буде танцювати уночі”, – розповідає Леся Горошко.

З настанням сутінок по селу ходили ватаги щедрувальників. Здебільшого це були дівчата, які ходили від хати до хати та бажали господарям різних гараздів. Старого Нового року з нетерпінням чекають хлопчики, адже цього дня їм випадає добра нагода заробити гостинці і гроші.

З самого ранку, ще вдосвіта, набравши в кишені або рукавички зерна, вони вирушають до сусідів і родичів посівати. Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом. Не посівають горохом, оскільки вірять, що він виник зі сліз Матері Божої, і обрядове посівання ним може спричинити сльози в родині, та гречкою “бо заведуться блохи в хаті” або “буде суперечка”. Спочатку йдуть до хрещених батьків та інших родичів і близьких. Зайшовши до хати, посівальник сіє зерном і вітає всіх з Новим роком. Цей обряд зберігся зi сивої давнини. 

“Вважалося, що першим до хати 14 січня повинен зайти чоловік – полазник. Тому з самого ранку молоді хлопчики ходили до кожної хати, засівали зерном пшениці, жита, вівса, тим самим приносячи достаток, удачу, щастя та хороший врожай до господи. Хоч багато сімей нині не живуть із поля, але засівання сприймається як побажання добра та добробуту. Посівати обов’язково мали ходити лише хлопчики – дівчат до цього дійства не допускали”, – пояснює Леся Горошко.