У березні 2013-го ”Пошта“ познайомилася з 35-річною львів’янкою Олею Королевич, інвалідом першої групи, яка з дитинства хворіє ревматоїдним артритом та поліартритом. 

Із недугою, що вразила кінцівки рук та ніг, жінка  бореться з п’ятирічного віку. Та, незважаючи на біль, вона не втрачає віри й оптимізму. У жінки прогресував деформуючий артрит двох колінних суглобів із різким обмеженням рухів і порушенням функції ходи, вона практично не могла пересуватися, потребувала постійного стороннього догляду. Незважаючи на це, деформованими пальцями рук вона вишиває чудові рушники та картини, допомагає сестрі у вихованні її двох доньок, вирощує красиві орхідеї та тішить усіх гостей неймовірно смачною випічкою…

”З дитинства вживаю різноманітні ліки, організм уже пристосувався до них, але, на жаль, вони не є помічними. Лікарі наполягли на оперативному втручанні – заміні колінних суглобів штучними імплантатами“, – розповідає Оля Королевич. І вона у 2013-му таки зважилася на складні операції!

Проте львівські медики відмовилися проводити оперативне втручання через складність. Думаєте Оля склала руки? Та, звісно, що ні! Не з її силою волі! Взятися за таку тяжку операцію пообіцяли чернівецькі лікарі, але для цього потрібно було зібрати аж 120 тисяч гривень… Завдяки родичам, друзям, знайомим, однокласникам, доброчинцям і просто небайдужим львів’янам, необхідну суму вдалося зібрати. 

Першу операцію провели 22 квітня, другу – 14 серпня. І нині Оля Королевич уже самостійно ходить, підіймається сходами, сама їздить у транспорті! Напередодні новорічно-різдвяних свят ”Пошта“ завітала в гості до Олі, для якої цей рік був переломним у житті. 

”Цей рік для мене з одного боку був дуже важким, але з іншого – плідним. Позаду багато переживань, дві операції, реабілітація… Минулої зими через постійні болі не то, що з дому вийти, – з ліжка важко було встати. А нині я можу безболісно ходити! Звичайно, наразі пересуваюся по вулиці з паличкою, але вона більше для страхування. Нині я почуваюся вільніше, адже сама можу піднятися сходами, їздити у транспорті у справах, піти до церкви. Та й погода сприяє прогулянкам, тож удома сидіти уже не хочеться“, – ділиться з ”Поштою“ Оля Королевич.

Збираючи гроші на оперативне втручання, жінка віднайшла багато нових друзів. Вона та її сім’я зверталися до всіх небайдужих, аби зібрати необхідну суму. І багато людей відгукнулося. 

”Відверто кажучи, не вірила, що за такий короткий проміжок часу можна зібрати чималу суму, адже від моменту відкриття рахунку і до другої операції пройшло півроку. Найперше хочу подякувати своїй мамі, яка ходила по церквах зі скриньками, своїй хресній та її родині, які подарували мені гроші, двоюрідній сестрі, яка не пошкодувала великої суми. Окреме спасибі однокласнику Юрію, з яким сиділа за одною партою. Почувши про моє горе, він одразу ж зателефонував мені та приніс значну суму. Чесно кажучи, я навіть не сподівалася на це“, – каже зі сльозами на очах співрозмовниця.

Випадків, коли друзі, знайомі чи знайомі знайомих передавали кошти, було безліч. Зі слів Олі Королевич, відгукнулися й незнайомі люди, жертвуючи гроші на церковних збірках, переказуючи на рахунок чи кидаючи у скриньки, які були у кав’ярні та перукарнях. 

На благодійний рахунок жертвували, хто скільки міг: бувало що тисячі, а бувало по 50 гривень. З її слів, були випадки, коли відмовлялися допомогти: Оля Королевич зверталася по допомогу до Львівської міської ради, до управління соціального захисту населення, до облдержадміністрації, до народних депутатів, але марно…

"Я ще раз переконалася, що найбільше допомагають ті, хто не має великих статків. А чиновники тільки обіцяють… Але ж за операцію обіцянками не заплатиш. Та я не тримаю на них зла, навпаки, хочу подякувати кожному, навіть тому, хто дав гривню-дві", – каже жінка.

Незважаючи на побоювання, обидві операції пройшли успішно, без жодних ускладнень. ”Після першої операції був тривалий курс реабілітації, натомість після другої – важче відходила від наркозу. Та я не шкодую про це! Від того моменту, як, зваживши усі ”за“ та ”проти“, вирішила йти на операції, не сумнівалася у своїх намірах жодного дня. Звичайно, певні побоювання були, але сумнівів чи страху – жодного! Які ж можуть бути сумніви, коли майже цілу зиму доводилося лежати, а тут є шанс вільно ходити? Хоч і не знала, які насправді будуть наслідки операції – вірила, що все буде добре“, – розповідає  жінка. 

Оля переконує, що завжди знайдуться небайдужі люди, які прийдуть на допомогу. Але для цього мало лише хотіти – потрібно діяти. Тому кожному, хто опинився у скрутному становищі, варто шукати шляхи вирішення проблеми, адже вихід – є завжди!

”Раніше теж думала, що зараз важкий час і не кожен може дозволити собі дати на благодійність хоча б п’ять гривень. Але я дуже сильно помилялася. Все-таки люди в нас добрі, милосердні, співчутливі. І нехай ті, що теж мають проблеми із здоров’ям та потребують коштовного лікування, не впадають у відчай. Як кажуть, хто стукає, тому відкриють“, – певна Оля Королевич.

Та чи не найбільше при усіх труднощах Олі допомагала безмежна віра в Бога та постійна молитва. 

”Якщо Господь дав мені шанс безболісно ходити, то не скористатися ним було б просто нерозумно. Саме віра допомагала мені переборювати складні періоди в моєму житті. В скрутну хвилину і під час хороших моментів пам’ятаю про молитву. Часто промовляю невелике молитовне зітхання: ”Господи Ісусе Христе помилуй нас грішних“. 

Тих кілька слів мають величезну силу, вони додають наснаги боротися з недугою, – говорить жінка. – Я по житті – оптиміст і вірю, що все має бути добре. Знаю, що Господь дає лише такі випробування, які людина може подолати. І, попри наші нарікання, дає силу нести свій хрест до кінця. Тому раджу всім – не втрачати віру в позитив і завжди довіряти Всевишньому!“

Нині жінка не може спокійно всидіти на одному місці, постійно щось робить: то за квітами доглядає, то знову береться до улюбленої випічки, то уже хрестиком рушника вишиває…

Та найбільшою радістю і промінчиком сонця для Олі є допомога рідній сестрі у вихованні її двох донечок. Сестра постійно на роботі, дітей залишає на Олю та маму, яка зараз на пенсії. Юстина та Мартуся такі непосидючі! Та тітка не нарікає, навпаки, тішиться кожному досягненню своїх племінниць. 

”От молодша племінниця вже на гурток дошкільного виховання ходить. А ще разом відвідуємо гуртки при бібліотеці та церкві. А із старшою складаємо сценарій вертепу на Різдво. Роботи багато, сумувати немає коли. Дівчатка не дають мені занепадати духом, вони дарують мені радість і наснагу й далі боротися з недугою“, – акцентує жінка. День за днем Оля Королевич із усмішкою на обличчі бореться із недугою, яка, попри замінені колінні суглоби, все ще нагадує про себе болями у руках. У цієї жінки варто повчитися оптимізму, якого так бракує нам, здоровим людям.

”Наразі лікарі відмовляють мене від оперативного втручання у верхні кінцівки. Якщо я ще можу самостійно їсти, одягатися, виконувати різну роботу – то не варто нічого змінювати у руках, адже тут набагато складніші маніпуляції потрібно. Наразі мушу постійно вживати різноманітні ліки – адже уражені усі суглоби, не лише колінні. Хвороба ця залишиться зі мною на все життя, тому й надалі вживаю гормональні препарати. 

Лікар подарував брошурку з різними рекомендаціями і заборонами. Зокрема, мені не можна літати літаком, плавати на кораблях, стояти у громадському транспорті, довго ходити, піднімати більш ніж десять кілограмів… І все це задля того, аби не зрушити штучних суглобів. Та, думаю, всі ці заборони не затьмарять моєї радості від того, що зараз можу нормально ходити“, – резюмує Оля Королевич.