“Батьківщино, той тебе може оцінити, хто тебе стратив”
Лист у редакцію
Історію України творимо ми. Її належить пам’ятати і передавати дітям, онукам, усім, з ким спілкуєшся. Я хочу розповісти про долю мого батька – учасника певних історичних подій.
Народився Василь Партика 2 вересня 1924 року в селі Кореличі Перемишлянського району Львівської області. Вчився у Рогатинській гімназії, згодом – у Львівській. В 1944 році вступив у духовну семінарію. У 1945-му всіх семінаристів забрали на війну з Японією, а викладачів, що не згодились іти у Ленінградську семінарію, посадили в тюрми. До Японії батько не дійшов. Маючи гімназійну освіту, отримав роботу в школі села Прибин Перемишлянського району. Зустрічався з воїнами УПА. Часто згадував часи боротьби за незалежність України. УПА боролася з німецькою та польською арміями, а згодом і з “червоною” Москвою.
В повоєнний час у школи Західної України скеровували учителів зі Східної. Батька перевели в село Дусанів цього ж району. З воїнами УПА він зустрічався й далі. Робив їм фотографії на згадку. Проте в 1950 році за доносом був арештований і 25 серпня 1950 року засуджений за статтею 54-1а на 25 років. Починав відбувати покарання в Караганді. Часто згадував роки ув’язнення.
“В липні 1953-го нас 1200 чоловік з різними термінами ув’язнення відправили з карагандинських таборів у Воркуту. На той час масові арешти в Прибалтиці та Західній Україні припинилися, тому шахти постачали ,,свіжими ” людьми за рахунок в’язнів з півдня.
В Караганді табірник мав право написати тільки два листи на рік. Після роботи нас закривали в бараках
У Воркуті нас поділили на кілька таборів по 300 осіб. Я потрапив у табір шахти №7, в якій було три бараки для карантину. Годували там краще, ніж у Караганді: хліб уже не ділили на пайки. В їдальні давали вдосталь супу (“баланди”, як ми його називали). Посиділи в карантині два тижні, і нас уже почали брати на роботу. Аж раптом у табір прийшла звістка про арешт Берії. Всі заворушилися, почалися балачки на кшталт “нас ні за що засудили”, “це все робота Берії”…
В Караганді табірник мав право написати тільки два листи на рік. Після роботи нас закривали в бараках. Туди ж приносили й ,,парашу”. Кожен мав на плечах, шапці та штанах номер. Без нього вартові не випускали роботу. В’язнів завжди супроводжувала посилена охорона, яка йшла з обох боків у шаховому порядку. Наприкінці колони їхала машина з кулеметом, а біля неї ще й солдати із собаками. Вільну людину ми могли бачити лише з відстані триста метрів. Табір був обгороджений триметровим парканом. Щодня оперуповноважений, якого ми називали ,,кумом”, обходив табір і якщо бачив, що крізь дошки пробиваються сонячні промені, наказував негайно ліквідувати щілини.
Аж раптом у табір прийшла звістка про арешт Берії. Всі заворушилися, почалися балачки на кшталт “нас ні за що засудили”, “це все робота Берії”
Нас виснажували тяжкою працею, щоправда, не били. У Воркуті вже не було такої охорони, але табір обгородили колючим дротом. Пригадую, якось у неділю десять чоловік пішли в старий табір розбирати барак на дрова для кухні. Вперше за три роки неволі я міг вільно ходити по траві, милуватися природою. Неподалік була річка. Я скинув черевики й зайшов у воду. Босоніж ходив тундрою і збирав квіти. На волі ніколи не звертав на це уваги. Пригадались слова Адама Міцкевича ,,Батьківщино, той тебе може оцінити, хто тебе стратив”.
Коли я повернувся з роботи, то почув про арешт Берії. До барака прийшли солдати, щоб узяти людей для впорядкування футбольного майданчика. З них почали сміятися, казали, нехай самі упорядковують. Наглядачі хотіли одному з нас накласти наручники, але товариші не дали. Через декілька годин прийшов начальник табору.
Тоді ми висунули свої вимоги:
1. Щоб уникнути кровопролиття, нікого не відправляти в інші табори.
2. Тих, що були на роботі, теж залишити в зоні.
3. У зв’язку з арештом Берії ми відмовляємось працювати до тих пір, поки не приїде член Політбюро.
Нас виснажували тяжкою працею, щоправда, не били. У Воркуті вже не було такої охорони, але табір обгородили колючим дротом
Одне слово, в таборі почався страйк. Аж третьої ночі до нас прийшла комісія в складі начальника таборів генерала Дерев’янкіна, міністра МВС і прокурора Комі АРСР. Вони вимагали, щоб ми ішли на роботу. Проте ми не поступалися. Нам почали загрожувати зброєю, але наші представники заявили, що цього вимагає весь табір. Вся Воркута завмерла, бо нас підтримали й інші табори, з якими ми тримали зв’язок через вільних людей.
Припинився рух потягів. Всі шляхи були забиті “порожняком”. У Воркуту прибуло військо Уральського військового округу. На вишках у напрямку зони поставили кулемети, посилили охорону. Довкола табору ходив патруль, а далі, в тундрі, окопались солдати.
Коли розпочався страйк, усіх ненадійних позвозили до табору каторжників, де був побудований спеціальний “бур”, іншими словами – тюрма. Кожного дня їх виводили на прогулянку. Якось двоє з них спробували перейти до нас, але по них відкрили вогонь. Ввечері ми ховали своїх товаришів… Ця сумна звістка швидко облетіла усі табори. Вивісили жалобні прапори, проводили мітинги, на яких засуджували сваволю влади. У зону прийшов озброєний наглядач. Наш оргкомітет виступив із заявою, в якій ішлося про те, що таке більше не повинно повторитися, бо буде кровопролиття. Ми віримо тільки партії і надіємось, що вона нас вислухає. А військо і охорона не потрібні взагалі, бо ніхто не збирається втікати.
Коли розпочався страйк, усіх ненадійних позвозили до табору каторжників, де був побудований спеціальний “бур”, іншими словами – тюрма. Кожного дня їх виводили на прогулянку
Цей страйк став справжнім відпочинком після довгих років виснажливої праці. До табору приходило начальство і вже не наказувало, а просило ставати до роботи. Деякі бригадири, що боялися за свої місця, пішли у шахту, але до табору не повертались – там і ночували. Проте таких штрейкбрехерів було мало.
На десятий день приїхала комісія з Москви. Її очолював маршал Масленников. Нам наказали вийти на футбольне поле. Перед трибуною поставили роту кулеметників. Комісія вийшла в супроводі генерала Дерев’янкіна і табірного начальства. Тоді виступив Масленников: “Вы требовали комиссию. Мы приехали. Говорите, какие у вас требования”. Наші інтереси захищав керівник страйкового оргкомітету на прізвище Лавандо. Він сміливо заявив: “Мы требовали не вас. Вы являетесь работниками Берии и вместе с ним сядете на скамью подсудимых. Мы вам не верим”.
Зчинився галас. Нарешті домовилися вести переговори без табірного начальства. Лавандо і ще двоє товаришів розповіли про безчинства у таборі, несправедливість суддів, навмисне продовження терміну ув’язнення. Проте Масленников уникав конкретних відповідей, просив виходити на роботу, бо шахта валиться. Тоді ми відповіли, що хочемо волі і не віримо нікому, окрім партії. Всі як один встали й залишили комісію на трибуні. Наступного дня генерал Дерев’янкін оголосив наказ звільнити табір протягом п’ятнадцяти хвилин.
За межами зони вже стояли солдати. Нас невеликими групами (по 20-30 чоловік) виводили в тундру. Біля прохідної зібралася комісія з формулярами в’язнів. Тут же були зеки-штрейкбрехери. Вони вказували на активних страйкарів. Всіх ненадійних відправили в інші табори. Але це ще не все. За горою був табір шахти №29. Вони не знали, що ми здалися, і далі вимагали зустрічі з членом Політбюро. Тоді начальство пустило в зону військо і наказало відкрити по беззахисних в’язнях вогонь.
Після цього страйку все у таборі змінилося. З вікон познімали ґрати, а з нас номери, Перестали обмежувати кількість листів із дому і бараки на ніч уже не замикали, дозволили побачення з рідними
Не знаю, скільки нещасних полягло в той день. Кажуть, близько трьохсот. Ми бачили тільки пожежні машини, що змивали кров із табірної площі. Тут же викопали братську могилу і поховали усіх жертв терору.
Після цього страйку все у таборі змінилося. З вікон познімали ґрати, а з нас номери, Перестали обмежувати кількість листів із дому і бараки на ніч уже не замикали, дозволили побачення з рідними. Невдовзі до багатьох із нас прийшла очікувана воля”.
Батька звільнили 25 березня 1955 року. Після повернення він працював учителем в селі Вовків, а згодом у Костеневі Перемишлянського району. В 1966 році закінчив фізичний факультет ЛНУ ім. І. Франка. Захист диплома показувало львівське телебачення. В 90-х роках його реабілітували. Спогади батька часто друкувала районна газета – щоб люди знали і пам’ятали своє минуле.
Володимир Партика
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
