“Не можна видаватися дітям кращим, аніж ти є насправді”
Петро Дідула, батько п’ятьох дітей, журналіст відділу інформації УКУ, – про те, що головне в родині, як “поділити” себе між дітьми і знайти підхід до серця кожної дитини
фото з сімейного архіву Петра Дідули
У травні ми урочисто святкували День матері, однак не всі знають, що третьої неділі червня в світі відзначають День батька. Тож завтра маємо нагоду привітати наших татусів, подякувати їм за добру науку та мудрі життєві настанови. Тепер, коли роль батька нерідко зводиться до заробляння грошей і тримання удома дисципліни, так важливо цього дня нагадати, ким є батько в родині.
Про те, як знайти підхід до серця своєї дитини, здобути її довіру і прихильність, стати їй другом, не втративши при цьому батьківського авторитету, “Пошта” спілкується з Петром Дідулою, батьком п’ятьох дітей, журналістом відділу інформації Українського католицького університету.
Навчити найважливішого
– Петре, як складалися твої стосунки з дітьми?
– Процес спілкування з дітьми – це щось на кшталт збагачення: діти постійно вчать батьків. Стосунки з молодшими не такі, як були зі старшими. Відмінність – результат тої науки, яку мені дали старші сини у моїх взаєминах з ними. Батьки також чогось можуть навчити дітей. Однак це доволі складне завдання з огляду на те, що довіра до батьків як тих, що вчать, змінімалізована феноменами, які важко пояснити. Це щось від первородного гріха. Завжди кращим учителем для дітей буде хтось інший. Дуже складно батькам вчити своїх дітей якихось конкретних речей, навиків. Натомість вони можуть вчити того, що найважливіше, – стосунків між людьми. Тому мені видається, що єдиним незмінним у взаєминах з дітьми залишилося моє ставлення до дружини Наталі. Багато змінного, але сталим залишається подружжя. Наші стосунки з дружиною є фундаментом того, що ми можемо дати дітям. Все, що зверх того, – додатки, “бонуси”.
– Що найважливіше у стосунках з дітьми?
– Довіра. Батьки завжди мають внутрішню потребу чогось вчити дітей: поділитися досвідом, розповісти… і наражаються на спротив. Дитину треба впровадити у світ, а для цього має бути довіра, побудована на товариських стосунках. Тут важливо і не перейти межу, аби це не перетворилося на панібратство, коли батько повністю втрачає авторитет. На довірі будуються глибші речі: ставлення до дідуся-бабусі, прийняття релігійних цінностей, прийняття Бога, Церкви.
Є одне правило: щоб сказати один раз “ні”, маєш сказати дев’ять разів “так” або ж повестися таким чином, щоб увійти в довіру, щоб мати можливість впливати на дитину. Краще, щоб вона сама звернулася до тебе, аніж ти маєш прийти і гримнути кулаком по столі…
– А на чому ти будуєш товариські стосунки?
– Для мене це постійна гра під назвою “Увійти в світ дитини”. Скажімо, старшим синам я щовечора розповідав казки, у яких вони були головними персонажами. Вони чекали цього спілкування та й мені самому воно було дуже цікаве. Але це один із моментів… Із доньками майже не маю таких бесід – тут уже мої сини замінили мене. Тепер я сам із цікавістю слухаю те, що вони розповідають сестрам. Бачу відмінності у наших стосунках: хлопці мене слухали, а от дівчата вже не так. Я вже не той, хто цілковито був присутній у їхньому світі, в тому числі й через відсутність тих казок. Однак в чомусь відбулося “переливання” обов’язків, і тепер вже сини є моєю опорою у питаннях виховання.
«Наші стосунки з дружиною є фундаментом того, що ми можемо дати дітям. Все, що зверх того, – додатки, “бонуси”
Для прикладу, я постійно наголошую донькам на потребі вивчати мови. Але коли приїхав мій старший син Юрко і поговорив – так по-батьківськи, я одразу ж побачив зміни. Коли є багато дітей, відбувається множення можливостей, з’являються різні варіанти спілкування. Коли є двоє батьків і дитина – маємо трикутник. А коли є п’ятеро дітей, взаємини множаться у геометричній прогресії. І на тих перетинах діються просто неймовірні речі. На якомусь етапі я зрозумів, що все більше спостерігаю за процесом виховання і дивуюся: Господи, звідки все це? Я ж тільки привів цих дітей на світ, стараюся їх нагодувати, створити більш-менш нормальні умови для життя? А все інше… воно якось у взаєминах між дітьми само налагоджується.
Секрети виховання
– Бажання виховувати часто виникає? Бувають “напади Макаренка”?
– Що далі, то менше. З хлопцями було по-всякому – і на колінах стояли на гречці, і діставали по м’якому місцю. Нещодавно питав, чи жалкують про це, – казали, що ні. Але заслугою своєю того не вважаю. Навіть психологи кажуть: рідко хто жалкує про такі речі, навіть ті, що невинно сиділи у тюрмах або стали жертвами “дідівщини”, бо вважають це школою життя. Однак до заходу сонця все мало бути виправлене: дістав, попросив вибачення (або я вибачився, якщо був неправий). Може, це було не так часто, але було. З дочками інакше. Можливо через те, що вони інакші, вразливіші. На найменшу Ганнусю варто трошки голос підвищити, як вона забивається десь у куток плакати.
«Коли є багато дітей, відбувається множення можливостей, з’являються різні варіанти спілкування
Та й сам намагаюся вчитися, зважати на різні обставини. До прикладу, питання порядку для нашої родини завжди було критичним: творчий безлад – ось наша стихія. Зазвичай ми не помічаємо, що діється навколо, і те, що збоку виглядає як великий розгардіяш, нас абсолютно влаштовує. Звичайно, дружина реагує на це цілком інакше, тож і я регулярно звертав увагу синів на брак порядку. Однак якось зауважив, що вони вже не раді бачити мене у своїх кімнатах, не хочуть, аби я до них заходив і вказував, що і як треба прибрати. Був змушений робити висновки: визнати їхнє право жити в тих умовах, які їх влаштовують, і не читати щоразу мораль. Натомість намагаюся зауважувати і хвалити, коли в них чисто і все лежить на своїх місцях.
– Хочеться керувати дорослими дітьми?– Маю щодо цього правило: аби чогось вимагати, сам повинен мати певні напрацювання. Скажімо, я постійно наполягаю, щоби Ганнуся вивчала мову. І щоби ця моя вимога виглядала реалістично, маю кілька пунктів – що я сам роблю для цього. До нас уже восьмий рік поспіль приїжджають канадські студенти. Я віддавав доньку в англомовну школу при УКУ, вона займалася з педагогом. Часто сам стараюся займатися. Це не вимога на порожньому місці. Навіть не боюся, якщо є якийсь сплеск емоцій з мого боку. Якщо це не перетворюється на постійне “дзьобання”, то такий сплеск навіть позитивний.
– Що з татової методи виховання ти перейняв, а в чому захотів бути іншим?
– Мій батько – письменник. Напевне й складання казок – від нього. Він також багато нам розповідав. До нас приїжджало чимало відомих людей – Вінграновський, Гончар, Матвієнко, Вільде. Говорили про різні речі. Мені це було цікаво. Очевидно, це виховувало-формувало смаки, якісь світоглядні речі, що мали вплив на мене і на виховання мною своїх дітей. Батько нас постійно кудись возив: байдарки, лижі, Карпати. Тож любов до активного відпочинку, до природи – з дитинства.
Моїм синам було по 7-8 років, як вони вже на байдарках плавали, на лижах каталися, у гори ходили. Пригадую, як ми вперше сходили на Чорногору: сини не розуміли, навіщо на ту гору пертися, а для мене то був свого роду ритуал – я пам’ятав, як мене перший раз тато тягнув у гори, як я також опирався… Останні триста метрів своїх хлопців ніс. Виніс, поставив коло стовпчика і сказав: “Ото Чорногора, пам’ятайте!” А вже наступного року вони самі захотіли вдруге побувати на ній.
“Так” не треба пояснювати
– Категоричне “Я сказав – і все!”, одностороннє спілкування… Наскільки воно властиве тобі?
– Бували випадки, однак це стосувалося радше моїх взаємин з дружиною Наталкою. З дітьми – рідше. Хоча тепер трапляються моменти, коли це необхідно. Наприклад, Галю і Марту товаришка запросила на день народження і хоче, аби вони в неї переночували. Тут я категоричний: “Ні, ночувати маєте в хаті! Якщо треба, я приїду і вас заберу”.
У мене таке правило – загалом казати “так”. “Так” не треба пояснювати. А якщо кажеш “ні”, то має бути дуже чітке і ясне мотивування – діти повинні знати, чому “ні”. Тож якщо я вимагаю ночувати удома, то мусимо говорити на теми, на які дотепер мало говорили, – про сексуальне виховання, про можливі небезпеки, про взаємини між людьми…
– Кажуть, що маму треба любити, а тата боятися. Що думаєш із цього приводу?
– Юркові та Павлові я досить часто казав: “Не мусите мене любити, любов прийде з часом. Потім зрозумієте”. Є речі, які у певному віці пояснити важко, а іноді просто неможливо. І тоді треба сказати: “Прийде час”. Є випадки, коли треба сказати: “Так повинно бути!”, не боячись втратити любов дитини. Однак це не має бути страх перед батьком. На батькові лежить величезна відповідальність –упровадити дитину в таїнство присутності Бога в її житті. Як дитина далі сприйматиме Бога, ким він буде для неї – “опудалом” чи живим та діяльним. Я б не переносив це механістично, але дуже багато чого переноситься із взаємин батька та дитини на її взаємини з Господом.
Про правила та заборони
– Для багатьох батьків великою проблемою є те, що живе спілкування дитині замінює комп’ютер, зокрема соцмережі. Як даєш собі раду з такою “конкуренцією”?
– Хлопці вже навчилися користуватися комп’ютером як інструментом. Зараз маю на меті навчити цього й дівчат. Хочу навчити їх професійно фотографувати (діафрагма, витримка), дати їм комп’ютер як інструмент для фотографії, щоби комп’ютер став інструментом для чогось більшого. Я не кажу, що соцмережі – це дрантя, але якщо це єдине, чим може зацікавити комп’ютер, то це неймовірно шкідлива річ, просте марнування часу.
– А як навчити дітей цінувати час?
– Діти справді мусять зорганізуватися, аби встигнути це, це і це. У моїх дітей багато завдань: школа, англійська мова, музика, Пласт, церковний хор. І вони всюди мають якісь обов’язки, всюди стараються бути кращими, всюди мусять докладати зусиль. Це вимагає планування часу. А ще дуже люблять бавитися. Я дуже тішуся, коли вони бавляться. Значить вони так зорганізували свій час, що можуть бавитися. Важливо дати їм відчуття винагороди за успіхи і за те, що вони добре спланували свій час. Наприклад, взимку ми на три дні їздили у Славське, діти навіть пропустили шкільні заняття. Але це дуже важливо – поїхати із сім’єю посеред тижня (у вихідні така мандрівка обійдеться значно дорожче та й людей багато).
– Чи дотримується твоя родина певного домашнього “уставу”?– Назагал правила мусять бути, але в конкретних ситуаціях повинні бути й винятки. Легше з тими правилами, що визрівають на тлі взаємин, а не засновані на традиціях: як би то воно мало бути, як бабця каже.
Я запроваджую дуже мало правил. Існує правило в неділю йти до церкви і ввечері ставати до молитви з читанням Євангелія. Але якщо я бачу, що вже пізно, ми всі стомлені, діти вже майже засинають – тоді просто коротка молитва, а іноді (як є різні “графіки”), то й окрема. Тепер ще стане правилом те, що діти повинні ночувати удома!
Дати надійне середовище
– На твою думку, чому діти обманюють батьків?
– Батьки, які намагаються втримати дітей у рамках моральних цінностей, перебувають у конфлікті із середовищем, в якому діти проводять дев’яносто відсотків свого часу, – школа, вулиця. Питання полягає у тому, як батьки зорганізують життя своїх дітей. Мої займаються музикою, є пластунами, співають у церковному хорі… Існують певні середовища, які дають мені як батькові відчуття спокою. Може, це надмірний спокій, але здаюся на Бога.
«Легше з тими правилами, що визрівають на тлі взаємин, а не засновані на традиціях
Якщо ж діти мають інші інтереси – клуби, інтернет-кафе, бари, а батьки вимагають вчасного повернення додому, обмежують дітей у грошах, то в певний момент виникає конфлікт цих середовищ, одним із проявів якого є неправда. Тут два варіанти: або батьки на дуже ранньому етапі витворюють те середовище, в якому діти живуть, мають товаришів, спілкуються між собою, до якого батьки мають довіру, або ж рано чи пізно стикаються із проблемою.
– А ти сам кажеш дітям неправду?
– Не маю такої звички, це не в моїх правилах. Однак був випадок, коли я прийшов до хати, а дочка Галя запитала: “Тату, ти курив?”. Я сказав, що не курив, але вона стояла на своєму. Мені стало незручно… Зазвичай не курю, а от біля ватри люблю подиміти. Я зрозумів, що не можна таких речей приховувати. Не можна видаватися дітям кращим, ніж ти є насправді. Можеш не курити – не кури, а не можеш – не ховайся. Краще визнати свою слабкість, аби дитина не подумала, що тато кривить душею навіть у таких дрібницях.
Час для кожного і для всіх
– Знаю, що влітку ти мав особливий досвід: сплавлявся гірською річкою з донькою. Що це тобі дало?
– Я побачив важливість спілкування з однією дитиною. Ідея полягала в тому, що можна взяти тільки одну дитину, аби спробувати будувати взаємини сам на сам. Спершу я опирався: а як же інші діти? Одне “так”, чотири “ні”, дисбаланс у правилі… Це феномен, який визрів на тлі сучасного сімейного життя, – одна-дві дитини. Для сімей, що мають двійко дітей, це нормальний підхід: хтось із татом, хтось із мамою. Спілкування з однією дитиною віч-на-віч дуже важливе. І воно не мусить бути тривалим. Можна піти на прогулянку, у кафе на морозиво…
– Чи важливе спілкування з дітьми поза домом?
– Так. Воно інакше, тому важливе. Ми бодай два-три рази на рік мусимо кудись поїхати. Маємо традицію виїжджати на реколекції від УКУ в Брюховичі. Хоча там переважає спілкування між татом і мамою, але діти бачать, що є щось більше між мною і Наталею, аніж потреба їх утримувати, виховувати.
– Є й інша потреба – приділити увагу всім. Як із цим даєш собі раду?
– Існують способи приділити увагу одразу всім, нікого не обділяючи. Наприклад, узимку ми щодня їдемо на ковзанку. Разом розчищаємо озеро, разом катаємося. Всі почуваються приналежними до гри, не дивлячись на те, в чиїй вони команді.
Бути реалістом
– Як реагують діти на конфлікти між батьками?
– Без суперечок не обходиться, як напевне у кожній родині. Проте це не критичні речі – радше повсякденні. Діти іноді жартують над нами. А нещодавно наш старший син Юрко, приїхавши на свята, в такій ситуації по-чоловічому тихо і твердо сказав: “Тату!”. Я зрозумів: до бійки не дійде, але вже є хтось, хто може мені вказувати і зупиняти.
– Чи варто пояснювати дітям, чим зумовлені такі конфлікти?
– Конфлікти – це завжди боляче. Є конфлікти “на життя” і “на смерть”. Конфлікти, що не мають пояснення і вирішення, коли відсутні взаємини, великою мірою позначаються на дітях. Діти хочуть змінити своє життя, кажучи: “Я буду інший!”, і викреслюють батька чи матір зі свого життя – того, кого вважають винним. Але тут є неспівмірність бажаного і реального. Це так само як хочеш бути за два дні в Нью-Йорку і сідаєш на велосипед. Якщо викреслюєш батька чи матір – твоя ціль нереалістична, ти не можеш її досягти, бо не можеш пробачити.
– Часто батьки вчать дітей, як належить поводитися, що треба робити, а самі не завжди чинять правильно. Як це впливає на їхні стосунки з дітьми?
– Правильна відповідь: важливо, аби твоя поведінка відповідала тому, чого вчиш інших. Однак Христос був більш реалістичним, коли радив дослухатися до думки вчителів, але не наслідувати їх. Важливо у випадку розбіжностей визнати свою слабкість, кажучи: “Я не завжди можу так робити”. Я також ловлю себе на тому, що не завжди дотримуюся того, чого вчу дітей. Натомість люблю акцентувати на тому, чого діти вчать мене. Треба дати їм відчуття учителя. Це дуже їх мотивує. Важливо не видаватися кращим, аби діти бачили в тобі живу людину, яка має слабкості, яка також шукає і також помиляється. Не робити із себе героя, а бути тим, ким ти є насправді.
Розмовляла Ольга Хворостовська
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
Петро завжди чесний із дітьми. Я часом вчила їх, що краще змовчати, аніж казати неправду, а Петро вчить їх завжди казати правду, а не мовчати.
Батькова любов дещо інша, дуже “чоловіча”. Не така експресивна, але дуже глибока в своїй суті. Вона стала фундаментом моїх взаємин із батьком, бо сформувала в мені почуття довіри, що своєю чергою виробило звичку сприймати батька як учителя життя, того, хто своєю життєвою і батьківською поставою вчить мене бути Людиною. Як би банально це не звучало, батько повинен бути авторитетом у очах свого сина. Але авторитетом, побудованим не на страху, як це зазвичай трапляється, а на любові.
Іншого характеру набули наші стосунки з батьком після мого від’їзду на навчання до Америки. Тисячі кілометрів відстані та брак фізичного контакту дали мені змогу переоцінити наші взаємини, надати їм глибшого значення. Поштовхом до цього став “Лист у дорогу”, якого вручив мені тато на вокзалі перед самим моїм від’їздом. Окрім важливих настанов і порад, він кілька разів повторив, що любить мене і що йому мене бракуватиме. В подальшому листуванні ми часто відкривалися один одному, ділилися своїми радостями та болями і таким чином, будучи фізично далеко, духовно ми були разом. Це спілкування і ця відкритість дуже нас зблизили, надали нашим взаєминам характеру дружби.