Важко оцінити той спадок, який залишила по собі рідна сестра мого дідуся Дарія Смакула. Попри важке життя й нелегку долю, ця жінка ніколи не втрачала оптимізму, творила голкою і ниткою щораз нові візерунки.

З дитинства пам’ятаю свою цьоцю Дару з вишиттям у руках. Майже кожну вільну хвилину вона присвячувала своєму улюбленому заняттю. Я любила у неї бувати, бо за такою копіткою роботою вона розповідала мені цікаві казки, байки, історії зі свого життя. Хоч між нами й була величезна різниця у віці, цьоця Дара була мені справжнім другом і порадником. Саме з нею я могла ділитися душевними таємницями, розповідала їй про наболіле. Саме вона змалечку вчила мене вишивати хрестиком.

На долю Дарії Смакули випала і Друга світова війна, і операція “Вісла”. В далекому 1946 році всю лемківську родину із села Мацина Велика (нині – Підкарпатське воєводство Польщі) переселили на Східну Україну. І лише згодом дозволили переїхати ближче до рідних гір  –  у смт Східниця Львівської області. 

Все життя цієї жінки переплелося хрестиками. За понад вісімдесят років життя Дарія Смакула вишила сотні рушників, серветок, подушок, сорочок, штор, картин, накидок… Та й свою першу вишиванку я отримала з її рук. 

Моя цьоця Дара крізь усе життя пронесла віру в Господа Бога. Тож у часи вже незалежної України з великим ентузіазмом взялась “обшивати” східницьку церкву святих апостолів Петра і Павла. Рушники та скатертини й досі прикрашають цей храм, а відпочивальники, які приїжджають з усієї України та заходять до нього помолитися, милуються ними. 

Вишиті роботи надовго не залишалися в Дарії Смакули –  вона дарувала їх рідним, друзям, знайомим і незнайомим людям. Вони розійшлися по всьому світу. Та чи не найціннішою реліквією в родині був рушник, вишитий ще  на Лемківщині. Датований 1936 роком, він мандрував разом із родиною Польщею та Україною, став своєрідним оберегом та частинкою рідної землі, до якої було так далеко і на яку так хотілося повернутись.

З дитинства цьоця Дара вчила мене, як потрібно вишивати, щоб і хрестики рівними були, і зворотний бік був “чистим”. Не раз казала: “Лицьовий бік  для людей, а зворотний для Бога”. 

Її душа вже відійшла до Всевишнього, але залишилися роботи. Хотілося б сказати ще багато теплих слів про цю дивовижну жінку, яка вміла бути справжнім другом. Та найбільше я вдячна їй за те, що навчила мене вишивати. Щоразу, беручи до рук голку з ниткою, згадую її настанови та поради.