“Рівень культури народу визначають за станом його цвинтарів…”

Дехто з культурологів певен: в історичній перспективі початок людства можна віднести на той час, коли представники первісних спільнот почали хоронити своїх померлих. Розкопуючи давні могильники, археологи знаходять підтвердження думки, що, ховаючи померлих чи то у позі сну, чи у позі ембріона, вкладаючи до могили прикраси чи знаряддя праці, зброю, давні люди вірили в те, що земне життя – це ще не кінець, що в їхній незбагненній нам нині свідомості була ідея безсмертя людської душі, підсвідоме прагнення повернутися до втраченого раю.

І нині ми не позбавлені одного з найсумніших аспектів нашого життя – прощатися з тими, кого любимо, і з тими, хто любить нас. Відійшовши, вони залишаються з нами у нашій пам’яті. Як християни молимося за них. У час Великого посту в особливий спосіб молитовно згадуємо їх, сьогодні маємо один із особливих днів молитви за померлих – заупокійну суботу. Про те, як і чому молимося за померлих, “Пошта” розпитувала духівника Українського католицького університету отця Ігоря Пецюха (на фото).

– Маємо звичай молитовно поминати тих, хто вже відійшов від нас у засвіти. Кому це більше потрібно: нам, яким не вистачає наших рідних, чи тим, хто вже не з нами?

– У християнстві є багато моментів, коли йдеться не про або-або, а про і-і. Це один із таких моментів. У Церкві ми всі солідарно пов’язані: ця єдність постає з того, що ми є християнами, і навіть фізична смерть її не руйнує. Ми залишаємося одним тілом Христовим навіть з тими, котрі від нас відійшли. Тому ми молимося за них, а вони – за нас.

Час особливої молитви

– Великий піст – час особливої молитви за померлих. Маємо звичай у цей час “давати на сорокауст”. Що це за молитва?

– Як вказує сама назва – ця молитва мала б відбуватися сорока устами. Ця традиція постала в Константинопольській церкві, коли люди давали свої прошення про молитву у великі собори, де було багато священиків. За цим стоїть звершення соборної молитви багатьма священиками одночасно. І це перше, найдавніше значення. Очевидно, число сорок є символічним, його пов’язують із сорока днями посту. Однак нині це ані сорок священиків, ані сорок днів безперервної молитви. Це заупокійна парастасна молитва в храмі в часі Великого посту.

– В часі посту маємо також заупокійні або, як їх ще називають, поминальні суботи. Звідки вони постали?

– Молимося за померлих і поза Великим постом, а під час посту це лише в особливий спосіб сконцентровано. В давнину в нашій традиції від понеділка до п’ятниці не служили Божественних літургій Івана Золотоустого і для того, щоби і в час посту не позбавити померлих поминання в євхаристії Церква ввела поминання в суботи Великого посту. За цим стоїть передовсім любов, солідарність з тими, хто відійшов, прагнення ніколи не забувати про померлих.

– Чи це також має зв’язок з тим, що ми готуємося до Воскресіння Христового, яке для нас є тим знаком, що визначає нашу мету у житті – наше воскресіння і життя майбутнього віку?

– Очевидно це так, окрім того маємо ще звичай, що в пасхальному часі Світлий понеділок чи вівторок або у Провідну неділю йдемо на цвинтар. Ці молитви в часі Великого посту знаходять свою кульмінацію, коли ми приходимо туди, де лежать спочилі тіла, аби їм також звістити добру новину про воскресіння Христове. Щоби з ними поділитися радістю, котра в особливий спосіб їх стосується, бо вони вже очікують на це воскресіння, а ми ж ще живемо в міжчассі. Йдемо не задля того, що вони того не знають, але щоби ще раз для себе це усвідомити. Йдемо до наших рідних, там де вони спочивають, щоби пережити радість, що смерті не існує, що навіть та фізична смерть є лише етапом на дорозі до життя через воскресіння.

Бог бачить серце…

– У який ще спосіб християни моляться за померлих?

– Якщо йдеться про спільні молитви, то маємо літургію, парастас чи панахиду. Очевидно, що кожен з нас може молитися за померлих індивідуально. Кожен сам визначає: від “Отче наш” і “Богородице Діво” – до читання псалтиря. Читання псалтиря при покійникові, котре ще збереглося в наших селах в часі похорону, – дуже глибока і змістовна практика нашої церкви. Його можна читати і самостійно, як молитву за померлого.

– Звертаємося з просьбою про заупокійну літургію – чи достатньо для цього залишити карточку з іменами і пожертву?

– Церква завжди заохочує, щоб коли звертаємося про молитву до священнослужителя, аби ми на ній були присутні і брали у ній повну участь, а не були глядачами чи спостерігачами, а були її співтворцями.

Найкраще, коли християнин є присутній на цій молитві, запитує себе, чи готовий приступити до причастя, якщо ні, то йде до сповіді. Якщо ж через якісь обставини не може приступити до Святого причастя, його молитва має своє значення, не можна все перекреслити і сказати, що це даремна трата часу. “Дав картку – і до церкви можна не йти, там самі помоляться” – хтось скаже це ліпше, як нічого, але це дуже далеке від ідеалу християнського розуміння.

– У нашій традиції маємо поіменне поминання в часі літургії чи парастасу. Яке це має значення, і чи важною є молитва, якщо вписане ім’я не прозвучало?

– Як ми собі уявляємо Бога? Чи це такий собі старий дід, який сидить і прислухається, що там священик сказав, чи того Івана згадав чи ні, як ні – то ні?.. Бог бачить серце. І не лише того священика, який стає до служби, аби помолитися за всіх тих, за кого просили, а й бачить серце тієї людини, яка приходить просити про молитву.

Виголошення імені вголос має більш психологічний аспект, наш людський елемент, ми чуємо ім’я, розуміємо, що за цю людину молимося. У наших церковних молитовних текстах є прохання, яке каже священик: “Боже, якщо ми когось не пом’янули через забуття або через безліч імен, Ти сам їх пом’яни, бо ти знаєш ім’я кожного з них від лона матері його”. Часто буває, що якби ті карточки всі читати, то ми б з церкви не вийшли ще зо три години. Очевидно ми молимося про всіх, за кого просили. Все решта вручаємо в Господні руки, Він знає, кому потрібна поміч.

– Якщо людина хрещена двома іменами або не знаємо точно хрещеного імені людини. Як за них молимося?

– Знову ж таки питання в тому, до якого Бога ми звертаємося – того який веде паспортний контроль, чи того, який все знає про людину. “От такий собі блондин в окулярах, я не знаю як його звати, але Ти знаєш, за кого я прошу”, – цього достатньо. Не конечно вписувати по імені та по батькові з датою народження...

– Чому ми несемо до церкви хліб на парастас, чи варто приносити ще щось?

– Маємо тут дві площини: символічна – хліб (як основна пожива) є символом життя, тому при молитвах за покійних він є символічним підтвердженнням нашої віри у перемогу життя над смертю. Практична – принесення хліба (та інших продуктів) ще з часів середньовіччя був формою пожертви за молитву та винагороди священику.

Я б особисто заохочував вірних залишитись при символічному розумінні хліба на парастасі і тоді вистачить одного (найкраще круглого) буханця. Але не можна “заборонити” принесення хліба, бо багато вірних бачать у цьому внутрішню потребу. Для тих, які такої потреби не відчувають і питають, навіщо це, я раджу прийти без хліба і помолитися. Щира молитва набагато важливіша від символіки хліба... Я цілком розумію, що гора хлібопродуктів, цукру, цукерок, кави тощо, збуджує більше негативних думок у вірних ніж налаштовує їх на молитву...

Всі ми діти Божі

– Чи є обмеження, за кого не моляться?

– Молитися приватно можемо за всіх. Літургійно – в церкві – молимося за охрещених, просимо за своїх, за тих, хто є Христовим, хто став такими через прийняття хрещення, просимо Христа за його співбратів, не залежно від конфесійної приналежності. Це практика більшості конфесій. Індивідуально ми можемо і повинні молитися за всіх, бо всі ми є діти Божі.

– Чи мають при цьому значення життєві обставини? Для мами велика проблема, що вона не може помолитися за сина, бо він пішов з життя самовільно…

–Раніше Церква, розуміючи всю гріховність самогубства як такого, щоби перестерігати інших від такого кроку, дуже суворо ставилася до похорону і молитви за тих людей. Але що це означає, коли ми відмовляємося молитися за тих людей? Що ми не віримо в силу цієї молитви чи що та людина вже пропаща? Це знає тільки Господь Бог. Ми можемо мати сумніви щодо стану померлого в гріху, але не нам судити.

Господь є Справедливий Суддя і Милосердний Батько. Крім того, сьогодні ми знаємо набагато більше про психічні захворювання і стани, які можуть бути причиною суїциду. Можливо, та людина не несе відповідальності за те, що вчинила, і Бог цілком інакше її трактує, ніж сусіди і оточення. Тому сьогодні щодо похорону самогубців і молитви за них Церква проявляє значно більше розуміння, аніж 50 років тому.

– А як щодо дітей, які не були охрещені?

– Щодо них також є розуміння, що Господь їх приймає як своїх, бо вони діти Божі. І те, що вони не встигли бути охрещеними, не їх вина. Батьки мали добрий намір.

Багато жінок не можуть собі простити аборт: сповідалися, багато прощ вчинили, але тягар вини їм відгукується. Церква заохочує їх до шляху духовного зцілення, який людина має пройти з психологом та священиком. Одним з елементів цього шляху є молитва за ненароджених дітей. Але щоб молитися за них нам треба внутрішньо для себе їх назвати. Це “штучний” підхід, але дозволяє увиразнити тих дітей.

Приміром, якщо жінка вчинила три аборти, вона умовно називає тих дітей Іван, Марія і Василь та молиться, просячи в них прощення, вірить, що зустрінеться з ними після смерті і зможе просити прощення в Господа. Це є одним з елементів духовного зцілення і допомагає тим людям пройти шлях зцілення від рани, що завдав їм гріх, який вони вчинили.

Цвинтар – показник культури

– Дехто з культурологів стверджує, що про початок людини як такої можна говорити з того часу, як вона почала ховати своїх померлих. Як ви ставитеся до цього твердження?

– Я мало знайомий з цією теорією, тому звернуся до іншого твердження – рівень культури народу визначають за станом його цвинтарів. Зайди на цвинтар і побачиш рівень культури цього народу. Якщо цвинтар запущений і заростає, то щось негаразд з тими людьми у цій місцевості. Рівень нашої культури виявляється через наше ставлення до найслабших. Померлі також належать до цієї категорії, бо самі вже не можуть за себе постояти.

– Давні некрополі багато розповідають нам про людей, які жили колись. І нині цвинтар – це показник культури і пріоритетів. Чи хрест на могилі християнина це важливий атрибут?

– Питання – а що в основі. Якщо в основі не християнська мотивація, а егоїзм і елементарні комплекси, спроба комусь щось доказати, то навіть якщо весь гріб буде всіяний дорогоцінними хрестами, він не є знаком нашої віри. І скромний стандартний пам’ятник, серійний варіант, де видно, що висічений на гранітній плиті хрест вже кілька разів підправляли, прибрана скромна могилка – знак, що за цю людину моляться, про неї пам’ятають.

За помпезними пам’ятниками стоїть не зовсім християнська мотивація. Ми живемо в іншу культурну епоху. Наші діди, прадіди ставили на могилі дерев’яний хрест, коли він загнив і не було кому поставити новий, на тому місці ховали наступну людину. Тоді не виникало питання, що бракує місця на цвинтарі. З того часу, як ми почали ставити “вічні” пам’ятники, гостро стало питання місця для поховань. Хоча і гарні пам’ятники мабуть також потрібні. Зрештою сьогодні Личаків є частиною історії нашого міста. Треба дивитися в комплексі. Але бачачи плюси в збереженні пам’яті про наших померлих, мусимо розуміти логіку життя.

ДО ТЕМИ

– Чи є визначена плата за богослуження і чому ми складаємо пожертву?

– Жодних цінників немає, люди жертвують стільки, скільки можуть або вважають за потрібне із почуття солідарності та відповідальності за своїх священнослужителів. Апостол Павло про це пише: “Хіба не знаєте, що ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника? Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити” (1Кор 9, 14-15). Люди мають право жертвувати для священика, але священик не має права вимагати. Це загальне правило потверджене Писанням та традицією Церкви.

До теми:

– У Львові періодично загострюється питання площ під поховання. Неодноразово йшлося і про будівництво крематорію. Як ставиться Церква до кремації?

– Церква насамперед за традиційний спосіб поховання, бо це форма вираження нашої пошани до тіла. Однак Церква також зважає на зовнішні обставини. Якщо держава приймає ультимативне рішення, наприклад, всі мають бути кремовані, бо вже нема місця на цвинтарі, а хто хоче бути похований традиційно – вдесятеро дорожче, то економічна неспроможність змушує людину вибирати спосіб не властивий для християнина. Церква каже, якщо людина погоджується на кремацію не тому, що вона не вірить у воскресіння тіла, ані через нехристиянські релігійні переконання, не через бунт проти традиційного вчення Церкви, а змушена до цього соціальним чи економічним контекстом, то таке рішення не є гріхом. Але всі похоронні богослужіння – парастас, запечатання гробу – відбуваються при цільному тілі, з труною. Щойно тоді відбувається кремація і зложення попелу до певного місця.

Така практика вже давно існує на Заході і не стільки Церква чи суспільство, а держава визначає норми.

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти