Незважаючи на наявність в обидвох країнах багатьох по-справжньому насущних проблем, що вимагають негайного вирішення, Ташкент і Душанбе розмінюються на дрібні суперечки, користуючись будь-якою зручною нагодою, щоб накапостити сусіду. Заради справедливості варто визнати, що першу скрипку у цьому оркестрі грає Узбекистан – саме ташкентські ініціативи є головним джерелом напруженості в регіоні. 

Днями посольство Таджикистану в Росії поширило заяву, в якій досить різко звинуватило Ташкент “у навмисному провокуванні росту соціального невдоволення в республіці”. Те, що це було зроблено через московське диппредставництво, свідчить про бажання Душанбе залучити в ролі арбітра Росію, здатну своїм авторитетом вплинути на “нахабних” узбеків. На думку таджицьких дипломатів, дії Ташкенту “можуть призвести до гуманітарної катастрофи в Таджикистані й спрямовані на дестабілізацію соціально-політичної обстановки”. Йдеться, зокрема, про транспортну блокаду з боку Узбекистану, мінні поля на кордонах між двома країнами, припинення поставок газу та узбецькі претензії на низку таджицьких об’єктів. 

До речі, всі ці претензії таджиків складно назвати необґрунтованими. Дійсно, у березні цього року Узбекистан, ігноруючи укладений у січні договір на поставку таджикам 200 мільйонів кубометрів газу, припинив поставки, пославшись на те, що для нього важливіше виконувати зобов’язання перед своїм основним економічним партнером – Китаєм. А для Таджикистану, мовляв, газу, не залишається. І раніше траплялося, що узбеки ні сіло, ні впало відключали сусідам газ, але тепер перед Таджикистаном, де завжди відчувався дефіцит енергоресурсів, реально замайоріла перспектива енергетичного колапсу. Ситуацію могла б урятувати якнайшвидша побудова на річці Вахш Рогунської ГЕС. Але й тут втрутилися узбеки – потяги з вантажами для будівництва станції постійно затримуються на узбецькій території. У Ташкенті заявляють, що будівництво ГЕС призведе до зниження стоку Амудар’ї та зменшенню кількості води, необхідної республіці для сільськогосподарських потреб. 

Якщо продовжувати екологічну тематику, то варто згадати й таджицький алюмінієвий завод TALCO. Це підприємство, розташоване на 60 кілометрів західніше Душанбе, забезпечує 75% валютного виторгу республіки. Нещодавно в Узбекистані розгорнулася справжня істерія навколо цього заводу. Жителі прикордонних з Таджикистаном районів виходять на велелюдні мітинги, протестуючи проти роботи підприємства, яке нібито отруює узбеків своїми відходами. Дійшло до того, що узбецькі екологи намірилися засудити TALCO за забруднення навколишнього середовища на сотні мільйонів доларів. 

Напруження у відносинах двох пострадянських республік додає й географічна спадщина СРСР – кордон між цими країнами нагадує справжній пазл: анклави, напіванклави – часом не розбереш, на чиїй території перебуваєш, оскільки кишлак на таджицькій території цілком може виявитися належним Узбекистану і навпаки. Незважаючи на те, що між Ташкентом і Душанбе існує договір про державні кордони, суперечки навколо приналежності тих або інших регіонів тривають. Яскравий приклад – Фархадська ГЕС. Вона знаходиться в прикордонній зоні та де-юре належить Таджикистану, водночас греблею розпоряджаються узбеки. Чому так – незрозуміло: Схід – штука тонка.

Додають напруги й мінні поля, ящо були закладені узбеками вздовж кордону ще в 1999 році. З того часу, за підрахунками Душанбе, на мінах підірвалися понад сто мирних таджцько, ще стільки ж одержали важкі каліцтва. До цього варто додати й транспортну напругу на таджиксько-узбецькому кордоні. Фактично, Узбекистан є єдиним мостом, що сполучає таджиків із зовнішнім світом, бо з іншого боку – Афганістан та стрімкі гори Паміру. Така залежність дає Ташкенту широке поле для манерву, дозволяючи маніпулювати ставками митного збору, час від часу закриваючи пункти переходу кордону та блокуючи транзит вантажів для Таджикистану. 

Коротше кажучи, обидві країни перебувають у стані своєрідної “холодної війни”. Залишається лише сподіватися, що вона не переросте в реальні бойові дії.