Попри наше традиційне уявлення, що піст – це обмеження в їжі та розвагах, піст – це насамперед намагання стати кращими, змінити своє життя, а обмеження – лише спосіб краще побачити те, що заважає нам бути ближчими до Господа. 

Серед інших постів, встановлених Церквою, Великий піст робить особливий наголос на покаянні. Тема покаяння – одна з провідних у Євангелії: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» – саме цими словами розпочинає Христос свою публічну проповідь.

Покаяння – це не якийсь надприродний або надсильний акт, який потрібно зробити, щоб чогось досягти. І не традиція, яку треба виконати – пересилити себе і раз в році піти висповідатися, «бо так треба». Покаяння – це спосіб життя: через усвідомлення своєї слабкості, гріховності, бо «немає людини, що жила б і не згрішила», отримати силу протистояти спокусам та наповнити своє життя змістом. 

Тема покаяння дуже виразно звучить у богослужіннях Великого посту. Також традиція дає нам у підмогу молитву св. Єфрема Сирина. 

«Господи і Владико життя мого. Духа млявості, недбайливості, владолюбства і пустослів’я віджени від мене (доземний поклін). Духа доброчесності, смиренномудрія, терпіння і любові даруй мені, недостойному рабові твоєму (недостойній рабі твоїй) (доземний поклін). Так, Господи царю, дай зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо ти благословен єси на віки віків. Амінь» (доземний поклін).

Цю молитву читаємо двічі: перший раз з трьома доземними поклонами, тоді дванадцять поясних, читаючи молитву «Боже, милостивий …»,  і другий раз вже з одним доземним поклоном. Поклони – це наш традиційний звичай виявлення покори та покаяння у часі Великого посту.

Преподобний Єфрем говорить про чотирьох духів, які віддаляють нас від Господа. Перший із них, млявість, «дармування», ослаблює нас, робить вразливими до спокус. За ним слідує недбайливість. Дуже часто нам так бракує зібраності і організованості, щоб вчасно і ретельно виконувати наші обов’язки, розуміти своє покликання. Не рідко маємо спокусу «зробити абияк», щоб швидше позбутися проблеми, і шукаємо собі для цього виправдання. Далі слідує владолюбство, бажання вивищитися над іншими, шукання власної вигоди, популярності, слави. А безлад, що сіють у душі перші три духи, веде до балакучості, пустомовства.  Мова – дар від Бога, який має полегшити спілкування між людьми і допомогти у житті. Але часто ми говоримо, аби говорити, даємо марні обіцянки, говорінням заповнюємо пустку у душі.

У цій молитві ми з покорою просимо, щоб Бог відігнав від нас ці спокуси та послав нам чесноти, які допоможуть ставати кращими.

Просимо про духа доброчесності, первісно йшлося насамперед про тілесну чистоту, сьогодні це поняття значно ширше, йдеться також про чистоту наших думок, слів і діл, щоб не були забруднені гріхом. Щоб досягнути чистоти серця, першою умовою є покора. Тобто відкритість душі до Бога. Покірна людина має велику довіру до Бога, не вередує і не нарікає.  Тому наступне прохання про духа терпіння, яке випробовує нашу стійкість, веде до виваженості у словах і вчинках.

Любов є плодом наших зусиль і кінцевою метою. Саме дух любові  перетворює людські чесноти у Божі, наповнює наше життя змістом. Все, що зроблене з любові, є вічним, інше – скороминуче, бо, як каже св. апостол Павло, любов не проминає.

Останні прохання є про дар бачити власні гріхи та не осуджувати ближнього. Бо тільки побачивши свою гріховність, усвідомивши її, можемо виправитися, зробити крок назустріч, а замість шукати та засуджувати вади ближнього, звернути увагу на власне вдосконалення.