Міра Франкевич, німецька дизайнерка українського походження, про себе і модну ситуацію в Україні 

Про Міру Франкевич в Україні знають не так вже й багато. Водночас організаторам Ukrainian Fashion Week та тим, хто за цими модними сезонами уважно стежить, це ім’я скаже не так вже й мало. У 2006 році ставши учасницею модних показів в українській столиці, Міра Франкевич голосно заявила про себе колекцією із виразними українськими етномотивами, яку представила під музику “Гайдамаків”. Критики тоді писали, що такі творчі експерименти зарубіжних дизайнерів, – ще один аргумент на користь незнищенності українських духовних цінностей.

– Пані Міро, де Ви вперше поглянули на цей світ?

– Я народилася у Мюнхені. Поза межами України народилися і мої батьки. Там вони і познайомились. Хоча нас – трьох дітей – завжди виховували в українському дусі.

– Коли Ви вперше побачили Україну?

– Уперше я приїхала сюди в 1991 році. Тобто, в’їжджала ще в Радянський Союз, а виїжджала уже з незалежної України. Якраз тоді була на фестивалі “Червона рута”. І відтоді шість років поспіль улітку знову й знову поверталася на свою прабатьківщину.

– Коли вирішили стати дизайнером і якими були перші кроки на шляху до професійної реалізації?

– Те, що хочу стати дизайнером моди, зрозуміла у 14 років. А тому почала готуватися до вступу в одну з найкращих академій мистецтв Європи – Королівську академію в Антверпені. Згодом переїхала до Берліна, де також закінчила університет мистецтв. Отже, у моїй біографії дві вищі освіти. Свою другу дипломну роботу показала не лише своїм викладачам, а й в Україні – на Ukrainian Fashion Week у Києві, у березні 2006-го. В основу моєї колекції (а вона була зимовою) тоді лягла українська стара вишивка. Мені взагалі страшенно подобаються грубо вишиті орнаменти. У тій колекції я українські вставки використала в інший спосіб, ніж вони були призначені, та ще й принципово брала для роботи порвані старі вишиті речі. Бо мені було шкода нищити нові. Інакше кажучи, у своєму проекті шматкам старого одягу я дала нове, цікаве обличчя.

– Як від часу українського дебюту складалося Ваше життя?

– Дизайн не полишала. Останній рік жила в Канаді, в Монреалі, працювала на фірмі, яка обслуговує великі компанії. Наприклад, створювала аксесуари для Вільяма Адамса (Will.i.am) з популярного гурту “The_Black_Eyed Peas” – зокрема взуття, сумки, тощо. Поміж тим робила всілякі дрібнички для інших відомих людей. Це дуже цікава робота, яка мені страшенно подобалась. Але зараз я повернулася до Німеччини і маю намір сконцентруватися на власних дизайнерських проектах.

– Ви працюєте у якомусь конкретному стилі?

– Мені все цікаво. Попри те, що мій диплом базувався на українській вишивці, я практикувала різні стилі. Для прикладу, зацікавившись деконструктивізмом, я винайшла власну систему одягу – циліндри і квадрати, які певним чином можна було поєднувати і створювати ексклюзивний одяг. Загалом експериментувати дуже люблю. І не обмежую себе лише одягом чи тільки аксесуарами, тобто вважаю себе дизайнером широкого профілю.

– Чому зацікавилися тематикою української вишивки?

– Просто хотіла показати німцям, що це таке – вишивка, наскільки гарною вона може бути, та й загалом, чим є Україна. Адже багато хто з німців не має уявлення про її існування. Спочатку я презентувала українську вишивку в рамках свого диплома, а потім – для спеціального великого показу, де вже усі дипломанти університету презентували свої роботи.

– Що саме пов’язує Вас зі Львовом?

– Львів дуже люблю. Це місто насправді зручне для життя – затишне, приємне і компактне, можна пішки пройти майже скрізь, куди захочеш. Також тут живе мій вуйко, до якого приїжджаю у гості. У Львові яскраво виражений український дух. Щоразу, коли буваю у Львові, дістаю позитивні емоції. Востаннє дуже вплинув на мене виступ народного ансамблю бандуристок “Чарівні струни”, і я створила для цього колективу костюми (звичайно, з елементами вишивки, однак уже стилізованої та оновленої). Іншими словами, костюми бандуристкам я розробила із джинсу і доповнила їх шкіряними гетрами, але вишивка – присутня. Зовсім недавно колектив вперше виступив у новому образі в галереї “Коралі” на відкритті виставки львівського живописця Петра Сипняка.

– Ви цікавитесь модою в Україні? Яку оцінку Ви б їй поставили?

– На жаль, з-за кордону тяжко стежити за модною ситуацією в Україні. Хоча свою думку на цю тему маю. З одного боку, вона позитивна, бо українські жінки гарно вдягаються, дуже себе плекають (на відміну, скажімо, від мешканок Канади, які одягові й стилю не приділяють жодної уваги, часто поєднуючи непоєднане), і це імпонує. А з іншого – тяжіння українського жіноцтва до закоротких спідничок і зависоких каблуків створює йому легковажний імідж у світі. Мені неприємно, що в очах іноземців українські модниці часто-густо виглядають, як повії.

– Не хочете приїхати до України надовше, аби зреалізувати тут черговий дизайнерський задум?

– Якщо б отримала цікаву пропозицію на спів­працю, охоче погодилася б. Без особливих вагань залишилася б навіть на кілька місяців. Думаю, що в майбутньому це цілком реально.