Учора Папа Римський Бенедикт XVI офіційно затвердив і благословив  новообраного Главу УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука). Завтра у Києві відбудеться інтронізація

Нарешті завершилося очікування вірних УГКЦ. Учора, 25 березня, адміністратор УГКЦ Архієпископ Львівський Ігор (Возьняк), як того вимагає канонічне право, проголосив нового Верховного Архієпископа Києво-Галицького Української греко-католицької церкви, якого обрав Синод єпископів. Папа Римський Бенедикт XVI затвердив прохання про підтвердження вибору, надіслане Преосвященним Владикою Святославом (Шевчуком), якого 23 березня 2011 р. Синод єпископів УГКЦ канонічно обрав Верховним Архієпископом Києво-Галицьким. Дотепер владика Святослав виконував служіння Апостольського адміністратора вакантного осідку Української греко-католицької єпархії Покрова Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина).

Блаженніший Святослав є наймолодшим з-поміж єпископів УГКЦ та четвертим за віком з-поміж наймолодших католицьких архієреїв у світі.

Він народився 5 травня 1970 р. у м. Стрию. У 1983 – 1989 рр. навчався у підпільній Греко-католицькій духовній семінарії. У 1991 – 1993 рр. вивчав філософію у Салезіянському університеті в Буенос-Айресі (Аргентина), а у 1993 – 1994 рр. – богослов’я у Львівській духовній семінарії. 26 червня 1994 р. отримав ієрейські свячення з рук Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського. Продовжував навчання у Римі, де здобув докторат із морального богослов’я у Папському університеті “Angelicum”.

Під час навчання в Римі здійснював душпастирську опіку серед українських греко-католиків в Афінах (Греція), а після повернення в Україну провадив наукову, викладацьку та виховну діяльність. 9 червня 2007 р. Владика Ігор (Возьняк), Архієпископ Львівський УГКЦ, призначив о. Святослава, на той час віце-ректора Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, ректором цього навчального закладу.

14 січня 2009 р. у Ватикані повідомлено про те, що Бенедикт XVI призначив отця Святослава єпископом-помічником Української греко-католицької єпархії Покрова Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина), надавши йому титулярний престол Castrensis Galbae. 7 квітня 2009 р. у  соборі св. Юра у присутності Глави УГКЦ відбулась його єпископська хіротонія. 10 квітня 2010 р. Папа Бенедикт XVI призначив Владику Апостольським адміністратором єпархії Покрова Пресвятої Богородиці в Аргентині.

На вчорашній прес-конференції, де офіційно проголосили нового Главу Церкви, адміністратор УГКЦ Владика Ігор (Возьняк) та секретар синоду Владика Богдан (Дзюрах) відзначили, що це був найчисельніший синод, на який прибуло 40 єпископів. 

Отож, інтронізація нового Глави УГКЦ відбудеться у неділю, 27 березня, в Києві. Урочиста літургія за участі 60 архієреїв розпочнеться о 10.00 у соборі Воскресіння Христового. Її транслюватимуть два загальнонаціональні телеканали. Також передбачено веб-трансляцію на інтернет-сайті УГКЦ. 

Владика Ігор (Возьняк) виконуватиме обов’язки адміністратора до урочистої інтронізації, він же вручить жезл, митру і омофор – символи Глави Церкви. Учора владики представили перший подарунок, який Блаженніший Святослав отримав із рук Блаженнішого Любомира, літургійні відзнаки Глави Церкви: Енкольпіон – нагрудне зображення Христа, Панагію – зображення Богородиці та Хрест.

“Тішимося, що маємо такого молодого, динамічного Главу Церкви, це свідчить, що Церква динамічно розвивається. Цей вибір буде тільки сприяти осягненню тих цілей, які поставили собі митрополит Андрей, Патріарх Йосиф, Блаженніший Любомир, – зазначив Владика Богдан (Дзюрах). – Він має добрі адміністративні здібності, очолював Патріаршу курію, був помічником Мирослава Івана Любачівського, дуже привітний, відкритий і добрий. Ми довіряємо тій людині”.

Владики висловили переконання, що вибір новим Главою УГКЦ Святослава (Шевчука) сприятиме досягненню мети отримання патріаршого статусу, і побажали йому старатися до об’єднання українських Церков, які нині є роз’єднаними. “Літургійне поминання є не тільки ствердженням певного факту, а також висловленням до Господа Бога прохання про те, щоб нам зіслав те, що ще потребуємо до повноти патріаршого статусу. Тому будемо і далі молитися, аби Господь Бог благословив нашого Верховного Архієпископа і наділив його повнотою церковної влади для тої Церкви, яка є Церквою свого права”, – зазначив Владика Богдан.

До теми:

Глава і Батько

Отець Михайло Димид, доктор східного канонічного права, про те, ким є Глава Церкви, які він має повноваження, які цілі і завдання перед ним стоять

Цей тиждень для греко-католиків був дуже напружений. Усі з нетерпінням чекали вибору нового Глави Церкви. Хто ж він – Глава Церкви, які має повноваження, які завдання перед ним стоять, про це “Пошта” спілкувалася з доктором східного канонічного права о. Михайлом Димидом.

– Отче, прошу сказати, хто такий Глава Церкви?

– Це єпископ над єпископами. Тобто, єпископи є рівні між собою, але вони мають першого. І він проявиться тільки у спільноті, в синоді. Єпископи сходяться, вони про щось домовляються, і тоді озвучення цього припадає першому з них. Офіційно він називається Глава і Батько. Це давнє титулування, яке говорить про його повноваження. Як для тіла є голова, як в родині ми маємо батька, так і в Церкві є Глава і Батько.

– В УГКЦ Глава і Батько на різних етапах по-різному називався. І нині можемо бачити, що одні називають його Верховним архієпископом, інші – Патріархом. Тож кого ми маємо – Патріарха чи Верховного Архієпископа?

– Цей титул “Глава і Батько” не залежить від того, чи він  митрополит, чи Верховний архієпископ, чи Патріарх. Річ у тім, що Східна церква, не конче мусить бути патріархатом, вона може бути лише митрополією. Андрей Шептицький офіційно очолював митрополичу Церкву. Наприклад, Словацька греко-католицька церква – митрополія. І там Главою і Батьком є митрополит. Нині відповідь однозначна – для УГКЦ він є Патріархом, бо УГКЦ – це Церква, яка сама собою керує, вона має свій собор і свій синод. Собор включає представників усіх вірних Церкви – єпископів, священнослужителів, монахів і мирян, синод – архієрейський собор, коли збираються єпископи. І 2002 р. одноголосно собор проголосив, що наша Церква є патріаршою Церквою. Дещо пізніше відбувся синод, який це саме також одноголосно проголосив. Тоді це повідомлення віднесли Папі Римському Іванові Павлові ІІ, і він його не заперечив, а сказав, що з певних причин не може це проголосити, але радив діяти далі в цьому напрямку. Таке одноголосне рішення представників усієї УГКЦ і мовчазна позиція Папи Римського означають, що для своєї Церкви ми є патріархатом.

З іншого боку, важливою для нас є і думка Рима, а він через заперечення головно РПЦ формально далі вважає нас Верховним архієпископством. Нехай так буде, така наша свідомість і найменування не заважає нам перебувати у сопричасті, тобто у євхаристійній єдності з РКЦ.

– Яка ж різниця у цих титулах?

– Їх дві. Перше – Схід не знає титулу Верховний архієпископ. Поїдете на Близький Схід – усі церкви  очолювані патріархами або архієпископами, скажімо в Греції, але не Верховними архієпис­копами. Це не типово для Східної церкви. Друге, новообраного Главу Церкви відразу проголошують як Патріарха, і він звертається до Рима не за “дозволом” бути Патріархом, а просить сопричастя, тобто спільності, він виявляє свою спільність із Римською церквою. А в нас під час вибору перш ніж проголосити, чекають формального благословення Рима. Щодо решти, то Кодекс канонів східних церков, яким керується УГКЦ, зазначає, що пов­новаження Глави Церкви не різняться залежно від того, чи він є Верховним архієпископом чи Патріархом.

– Чи важливо, ким буде новий Глава УГКЦ?

– Так, дуже. Для того, щоби реалізувати напрямні ідентичності УГКЦ, треба себе назвати Патріархом. Йосиф Сліпий сказав, що він є Патріархом і підписувався всюди “Патріарх Йосиф”, Іван Мирослав Любачівський сказав: “Ні, я не патріарх, але буду робити все, щоби здобути патріархат”, Блаженніший Любомир сказав: “Як хочете”, але сам себе не титулував. Від нового Глави залежатиме, чи скаже він усюди в УГКЦ себе титулувати Патріархом і так підписуватиметься. І це визначатиме напрям. Бо наша Церква має це право, вона його мала і ще раз утвердила 2002 р. І нема ніяких заперечень церковних чи канонічних для такого практичного кроку вперед, що приніс би за собою великі плоди. Це вже нам доказав світлої пам’яті Патріарх Йосиф Сліпий!

– Прошу сказати, які повноваження має Глава Церкви?

– Це не є суто канонічні, юридичні повноваження, а насамперед це духовні повноваження – бути Батьком і Пастирем для вірних. Він є той, хто єднає. Він має право візитувати всі єпархії цієї Церкви у світі. Він є голос синоду, голос Церкви для вірних і для світу. Глава Церкви скликає синод і проголошує його рішення. Бо синод вирішує, але сам не може проголосити свої рішення, це проголошує Глава Церкви. Він може і не проголосити, тоді постанова не набуде чинності. Скажімо, приклад з Партикулярним правом УГКЦ, синод його прийняв у 2001 р., а остаточно він був проголошений 2007 р. Тобто, постанова набуває сили з моменту проголошення і в інтерпретації того, хто його проголосив. Патріарх може давати шлюб кому-небудь з його вірних будь-де у світі, не потребує просити дозволу місцевого єпископа чи місцевого пароха, бо треба зазначити, що шлюб є дуже регламентована царина в Церкві – ніхто не має права давати шлюб, якщо він не має повноважень, а вони залежать від території. Нині призабуте повноваження Глави Церкви, що він є головою обряду. Зміни у богослужіннях чи постах вирішуються синодом, а Глава Церви їх проголошує. Ці зміни набувають чинності в усьому світі, де є УГКЦ. Також при Патріархові є Патріарший суд – це вищий апеляційний суд, і всі судові справи в УГКЦ закінчуються в Патріаршому суді.

– Які цілі стоять перед Главою Церкви?

– Єдність і молитва. Глава ж Церкви має дбати про їх якнайповніше сповнення. Бо Церква є для того, щоби люди молилися, щоб знаходили дорогу до Господа Бога. Це є єдина місія Церкви, немає іншої. Але той спосіб, яким людина доходить до Бога, може бути різним. І тому Церква діє через школи, лікарні, в’язниці, через святі таїнства. Є люди, які приходять до Церкви, а є ті, до яких Церква приходить. Патріарх має зміцнювати внутрішнє життя Церкви.

– Про що ще має дбати Пат­ріарх?

– Про зовнішню єдність Церкви. Має бути свідомим, що УГКЦ є, з одного боку, Православна церква, Київська церква, що постала із хрещення Володимира, з другого – ця Церква вже набула вселенського досвіду завдяки своєму зв’язку із першим серед єпископів, наслідником святого Петра. Та зовнішня єдність, за яку відповідає Патріарх – це є дуже складна річ. Із одного боку, повертатися до своїх давніх традицій, шукати шляхів одного проголошення Євангелія на своїй землі разом із православними, а з другого – користати з духовних плодів з єдності з Католицькою церквою. А єдність Церкви здобувається через молитву, через душпастирські відвідини. Якщо Патріарх не буде їхати і не буде збирати своїх вірних у цілій Україні і цілому світі, є небезпека, що може утворитися дві греко-католицькі Церкви – одна в Україні , а друга в діаспорі, прямо підпорядкована Римському престолу.

– Наскільки впливовою є роль Патріарха?

– У ХХ ст. УГКЦ виробила свою ідентичність як соборна Церква, тобто вирішує спільно всі питання. Але не треба мінімізувати особу Патріарха. Кожен Глава має своє бачення, і це дуже важливо, саме він ставить акценти, визначає пріоритети. Але маємо пам’ятати, що Церкву провадить Святий Дух і за Главу Церкви моляться на всіх відправах, і це у всьому світі, де є українські греко-католики. І якщо ми віримо в силу молитви, то це є велика потуга, велика сила, яку отримує той чоловік. І навіть якщо він має свої немочі, як має кожна людина, але коли він є на цьому престолі, то він набуває іншої ваги, іншої візії. Важливо, що якщо ми відкриті до Божої ласки, то Дух Святий дає натхнення, як діяти.

– Які потреби Церкви має, на Вашу думку, врахувати новий Патріарх?

– Насамперед це потреба виробити своє ідентичне богослов’я. Ми маємо ще різні напрямки: одні слідують тому, що каже Російська православна церква, інші йдуть за Римо-католицькою церквою. Бо є Український католицький університет, але ще немає своєї богословської школи, де б свої богослови мали відвагу творити, не оглядаючись ні на Москву, ні на Рим. Це важливо, бо по-світськи це є ідеологія, це ті напрямки, куди ми рухаємося.

По-друге, вглибитися у свою молитовну традицію, яка була за часів єдиної Київської церкви. Щоби, як це хоче ІІ Ватиканський собор, не було різниці між тим, як вбирається і молиться греко-католик і як молиться православний. Щоби ми могли доповнювати один одного у молитві та допомогти людям, які ще не вірять, які є слабі у вірі, маємо подавати один голос Ісуса Христа.

По-третє, створити повноцінну юридичну базу для життєдіяльності Церкви. Щоб у всіх справах, які відбуваються в Церкві, опиратися на свої закони, які включають і сучасні правові розробки Католицької церкви, а також тисячолітню канонічну традицію Київської церкви. Іншими словами, щоб була своя сучасна Кормча книга.

По-четверте, зорганізувати внут­рішнє життя Церкви, подбати про внутрішній економічний порядок, який має бути чітким, про внутрішню соціальну справедливість, щоб, наприклад, був місійний фонд, щоби священик далеко від дому мав медичне забезпечення для себе, для родини, щоби він міг віддаватися цілком служінню. Нині є дуже багаті священики, є дуже бідні, є ті, які роками не мають фінансової стабільності. Єпископи мають дбати про якийсь порядок у цій сфері не тільки для священиків, а й для дяків та інших. Теж потрібно так зробити, щоб усі єпископські палати і канцелярії були відкриті, так як батьківська хата завжди відчинена для всіх дітей. Це не тільки для священиків, але для всіх представників Божого люду. Щоб дійсно існував діалог між Церквою і суспільством.