Ігор Савицький, генеральний директор баскетбольного клубу “Політехніка-Галичина”, про історію створення команди та ідею будівництво нового спорткомплексу

Нинішній генеральний директор баскетбольного клубу “Політехніка-Галичина” Ігор Савицький заробив собі ім’я й позитивну репутацію, віддано працюючи у спортивній сфері. З ним пов’язана вся історія львівського баскетбольного клубу, з яким він пережив підйоми, падіння, тривалі роки безгрошів’я. Та віра у краще майбутнє й безмежний оптимізм Ігоря Савицького таки взяли гору й віднедавна львівський баскетбол отримав потужного інвестора – нафтопереробний комплекс “Галичина”. Таку ж назву нині носить й значно оновлений Палац спорту (колишній “Будівельник”), який вже цьогоріч встиг прийняти у своїх стінах матчі національних збірних України з баскетболу та футзалу. То хто ж він, Ігор Савицький, звідки в нього така любов і відданість спорту, зокрема баскетболу, ми поцікавилися  безпосереднього в Ігоря Васильовича.

Перше визнання – в “Імпульсі”

– Зізнаюся, що все моє життя пов’язане зі спортом. І я не приховую, що є щасливою людиною. З дитинства був рухливим і відразу ж полюбив спорт. Сам був активним спортсменом, аж поки травми остаточно не замучили й довелося у ще молодому віці (27 років) завершити активні виступи. Та подальше своє життя без спорту не уявляв.

Розпочав трудову діяльність на львівському “Мікроприладі”, де базувалася дитячо-юнацька спортивна школа з гандболу “Імпульс”. Мене, як молодого й перспективного фахівця, призначили директором цієї ДЮСШ. Обком партії на той момент прийняв стратегічно важливе рішення – затвердив програму розвитку спортивних ігор у Львівській області, що дозволило згодом на базі ДЮСШ “Імпульс” створити однойменну команду майстрів, яка пізніше переросла у “Галичанку”. В “Імпульсі” мені пощастило на людей, і разом ми створили єдину команду однодумців. Працюючи разом з ними, я набував неоціненного досвіду спортивного організатора. У Львові ми започаткували й провели один з найкращих у Радянському Союзі дитячих турнірів з гандболу “Стрімкий м’яч”, який набув шаленого розголосу в Союзі. Адже окрім спортивної частини, ми запропонували гостям екскурсії давнім Львовом, різноманітну поліграфічну продукцію і т.д. Після цього до нас залюбки приїжджали команди з Прибалтики, Росії, Вірменії, Азербайджану, інших республік колишнього СРСР. Визнали наш турнір і в Москві, й Держкомспорт СРСР включив мене у ректорат директорів шкіл Радянського Союзу. Для мене це був перший успіх, величезне піднесення й перше визнання.

Кубок Ліліан Ронкетті

– Отримавши ім’я в “Імпульсі”, я дістав запрошення очолити ДЮСШ Домобудівельного комбінату (ДБК), де на той момент створювалася жіноча команда майстрів з баскетболу. Разом з новим колективом вдалося оживити роботу школи й довести команду до рівня призера дитячо-юнацьких змагань України. Прогресувала й доросла жіноча команда, яка розпочала свої виступи у другій лізі Союзу, а потім пробилася до числа учасників першої ліги. Я став ініціатором створення госпрозрахункового клубу “Срібна корзина” й отримав посаду віце-президента клубу. Водночас продовжував керувати дитячо-юнацькою школою. Успішні виступи дорослих баскетболісток у Першій лізі дозволили нам облетіти весь Радянський Союз, побачити, як працюють інші клуби. Пережив разом з командою й дуже непрості часи розпаду Союзу. Львів через скруту залишило чимало фахівців, й мені разом з однодумцями довелося рятувати клуб. Мене обрали президентом “Срібної корзини” і у другий рік незалежності України ми вперше в історії клубу пробилися в розіграш європейського Кубка Ліліан Ронкетті. Для нас це був великий успіх. Та, на жаль, економічна скрута завадила нам зберегти команду. “Львівміськбуд” уже не міг самотужки забезпечувати її життєдіяльність.

Чоловіча команда зароджувалася у кабінеті ректора “Політехніки”

– За активної позиції Анатолія Заверикіна, який настоював на створенні у Львові чоловічої команди, ми із групою однодумців зустрілися в кабінеті ректора “Політехніки” Юрія Рудавського (на жаль, нині покійного). Відтак, народився новий проект – баскетбольна чоловіча команда Львова на базі тоді ще Держуніверситету “Львівська політехніка”. Першим грандіозним успіхом, який вразив ректора, головного тренера та людей, які вболівали за баскетбол, була перемога наших студентів на міжнародному турнірі у Франції. Цей успіх надихнув на подальшу плідну роботу тренерський склад і керівництво клубу.
За 17 років існування БК “Львівська політехніка” завоювала чимало трофеїв міжнародного рівня. На внутрішній арені команда стала бронзовим призером Української баскетбольної ліги (УБЛ), виступала у “Фіналі чотирьох”, отримала можливість дебютувати у єврокубковому клубному турнірі, але завадила цьому відсутність на той момент спортивного залу, який би міг приймати зустрічі такого масштабу. На сьогодні завдяки нашим інвесторам з НПК “Галичина” ми вже маємо реконструйований Палац спорту “Галичина”, в якому 10 серпня національна збірна України з баскетболу обіграла збірну Угорщину у відбірному матчі до Євро-2011.

Оновлення й осучаснення Палацу спорту “Галичина” – це лише одна з багатьох моїх ідей, яку вдалося втілити в життя. Уже в новому залі напередодні цього сезону наша команда стала володарем Кубка Галичини, ставши переможцем з-поміж чотирьох команд-учасниць, серед яких була одна з найкращих команд Європи “Црвєна Звєзда” (Сербія). Після цього чемпіон України з футзалу львівський “Тайм” приймав у нашому залі матчі основного раунду Кубка УЄФА. Усі ці події підвищують авторитет й імідж Львова та України. Тепер і перед баскетболістами “Політехніки-Галичини” ставитимуться завдання завоювати один із комплектів нагород чемпіонату України. Окрім того, працюю над ідеєю побудови у Львові сучасного ігрового спорткомплексу на 5 тисяч місць. Бо лише на такій арені ми зможемо зустрітися із грандами європейського баскетболу. Та й місто Лева давно вже потребує такого комплексу, який би став окрасою майже мільйонного міста.

“Звик братися за одну справу й доводити її до логічного завершення”

– Ігоре Васильовичу, проект розпочався із створення студентської команди, а нині у “Політехніці-Галичині” грають тільки професіонали...

– На початках переслідувалася мета здорового способу життя. Та й зараз вона актуальна, бо кількість аптек зростає, а українська нація, особливо молодь, є хворобливою. Тому через спорт ми пропагуємо активний відпочинок для молодого покоління, який сприятиме зміцненню імунітету їхнього організму. Щодо нашої команди, то, розпочавши свій шлях із студентського рівня, ми доросли до рівня професіоналів. На щастя, маємо надійних інвесторів за сприяння яких поступово сформуємо команду, з якою боротимемося за призову трійку вітчизняної Суперліги. Недалеко той час, коли це станеться. Я в цьому переконаний.

– За 16 років свого існування “Політехніка” пережила чимало складних часів. Не виникало бажання залишити клуб і зайнятися іншими справами?

– Справді, були такі роки, коли ми, працівники клубу й гравці, по півроку, а то й більше не отримували зарплати. Звісно, в голові були різні думки, доводилося підзаробляти у різних сферах діяльності. Але згодом все ж повертався в клуб, до баскетболу, до своєї улюбленої роботи. Та й партнери клубу навіть у складні часи не відверталися від команди. Відчував підтримку і в сім’ї, де дружина й діти розуміли ситуацію. До речі, зараз син Назар (1994 р.н.) займається футболом у школі “Карпат”. Старша донька Соломія (1987 р.н.) закінчила “Політехніку”, уже працює, молодша Іванна (1992 р.н.) – навчається в НУ “Львівська політехніка”. Майбутнє – за ними.

– Про один із намірів – побудову у Львові сучасної спортивної арени для ігрових видів спорту – ми вже почули. Вочевидь, є в задумах й інші проекти?

– Усе відразу не зробиш. Я звик братися за одну справу і доводити її до логічного завершення. Після цього можна розпочинати іншу справу. Якщо братися за все відразу, то нічого доброго з цього не вийде. Хоча вже сьогодні хочеться, аби наша команда в цьому залі боролася лише за медалі. Але треба ще трішечки зачекати.

Богдан Пастернак