У четвер збірна України провела товариський матч проти збірної Марокко. Цей матч був більш важливий для африканської збірної, яка активно готується до чемпіонату світу.

Завдання нашої команди було просте – дати хоч якийсь привід для задоволення власним вболівальникам. Адже в серці українського вболівальника завжди буде романтичний ореол, яким окуті матчі збірної, і сподівання на те, що в таких іграх футболісти грають не тільки за гроші, а й за свою країну. Але українці навіть не намагалися потішити вболівальників ні грою, ні результатом. Вони вийшли, відіграли 90 хвилин і забули про цей двобій.

Взагалі отримання задоволення від футболу – це не те, чого можна очікувати, дивлячись останні матчі збірної України. Андрій Шевченко і його штаб зайняті “великою метою”, оновлюючи склад національної команди, і тільки час покаже, наскільки виправданими були недоступні українському вболівальнику матчі збірної у 2018 році.

Збірна Марокко знаходиться в активній фазі підготовки до чемпіонату світу і настрій у неї на матч з українцями був бойовий. Проте знайшлося місце і для експериментів. Ерве Ренар, як і обіцяв, випробував дві різні схеми, в першому таймі граючи з трьома центральними захисниками, а після перерви перейшов на звичну лінію оборони з чотирьох гравців захисту.

Травма Ракицького і відсутність Хачеріді змусили піти на експерименти і Андрія Шевченка. В збірній дебютував захисник “Динамо” Микита Бурда, вперше за рік зіграв у футболці національної команди Євген Селезньов, а в другому таймі за збірну дебютував і Микола Шапаренко.

У перші хвилини матчу в українців практично не тримався м’яч, а Марокко розгойдувало нашу збірну через фланги. Матвієнку протистояв Амбрабат, а Караваєву Менділь. І якщо візуально здавалося, що більше проблем було у Матвієнка, два моменти навпаки прийшли з флангу Караваєва. Спочатку Менділь навісив, а П’ятов випустив м’яч з рук (Зієш не зміг вдало добити), а потім пас лівого захисника збірної Марокко досяг мети, але П’ятов вже зіграв краще і перевів удар Зієша в штангу. Біля воріт номінальних господарів також один момент трапився з вини воротаря (непорозуміння Мохамеді та Саїсса), а в іншому епізоді Селезньов, перебуваючи на ударній позиції, зіграв дуже передбачувано.

До середини тайму Україна вирівняла відсоток володіння м’ячем, час від часу заробляла кутові і після одного з них ледь не пропустила. Буссуфа вивів Амбрабата на зустріч з П’ятовим, але кіпер “Шахтаря” вчасно вискочив з воріт.

Як в цілому Україна виглядала в першому таймі? Нема кого, мабуть, і відзначити, за винятком активного Коноплянки. Наші збірники часто втрачали м’яч у простих ситуаціях і не справлялися з високим пресингом Марокко. Провалила тайм зв’язка Зінченко – Коваленко. Гравець “Манчестер Сіті”, здається, розучився грати в центрі поля, і краще виконував оборонну роботу, а Коваленко просто розчинився. Україна практично не грала через фланги, і більш-менш вдавалися тільки виходи з оборони до атаки.

Кращий відрізок матчу для України – 50-60-ті хвилини, коли наша збірна насіла на ворота Марокко, і крім епізоду з падінням Марлоса (вийшов замість Ярмоленка), можна згадати ще й удар Коноплянки після пасу того ж Марлоса.

Однак друга половина більше запам’ятається невиправдано грубими порушеннями з обох сторін і зіткненнями між футболістами. Небезпечний момент знову був у Зієша, але гравцеві “Аякса” не щастило. У підсумку – нульова нічия.

Збірна Марокко завдала більше ударів по воротах українців (10 проти 8, в створ – три проти одного), більше володіла м’ячем і віддала більше точних передач. В українців вищі показники в підкатах, відборах, перехоплення, жовтих картках і... кутових.

Що показав матч проти Марокко? А нічого... Наскільки велика цінність цього матчу, як і наступного двобою проти Албанії? На перший погляд – нульова. Навіть дебюти Микити Бурди та Миколи Шапаренка важко назвати позитивними. Адже вони навряд чи сповна відчують атмосферу національної команди. Увесь цей збір не схожий на підготовку до важливих чи хоча б контрольних ігор. Швидше за все, якась група людей зібралась разом, аби повеселитись, подуріти, а ще пограти у футбол з якимись хлопцями.

Багато гравців через травми, пошкодження чи якісь інші причини просто не приїхали на збір, інші – поїхали звідти у ході. Руслан Малиновський взагалі пропустив усю підготовчу частину, приєднавшись до збірної вже після перельоту з Харкова до Евіана. Можна було приїхати, коли захотів, можна було взагалі не їхати. 

Коли з’явилась інформація про те, що через поганий рівень стадіону матч проти Албанії міг бути скасований, багато хто навіть із самих футболістів видихнув. Просто раніше розпочнеться відпустка. Тобто, офіційна відпустка, адже ця підготовка до ігор виглядає саме частиною відпочинку.

Що й говорити, якщо сам головний тренер Андрій Шевченко пропустив більшу частину збору в Харкові. Спершу він грав у виставкових матчах своїх друзів, а потім був важливою частиною фіналу Ліги чемпіонів у Києві. Навіть якщо повністю довіряти своїм помічникам та гравцям, то все одно важко зрозуміти, що якісь насправді важливі збори можуть пропускатись саме через такі причини.

Якщо ці матчі не важливі для тренера збірної, чому вони повинні бути важливими для когось ще? Якщо їх необхідність настільки занижена, то навіщо взагалі у них брати участь?

Ситуація зі стадіоном для гри з Албанією підняла ще одне питання з цього приводу, примусила поглянути ще з одного боку. В Україні, між іншим, вистачає стадіонів, які б підходили для ігор такого рівня, і мова не про класичні арени в Києві, Львові, Харкові, Дніпрі чи Одесі. Є Івано-Франківськ, Черкаси, Запоріжжя – міста, де збірна України взагалі ніколи не грала, але могла б зіграти якийсь товариський матч.

І нехай Марокко не дуже б хотіло літати в інші країни, адже у команди підготовка до чемпіонату світу, але що заважало домовитись про матч з Албанією десь у Чернівцях, Кропивницькому чи Полтаві? Просто на мить можна уявити, який ажіотаж виник би в Тернополі, якби туди завітала збірна. 

Але краще зіграти на якомусь маленькому стадіоні в Австрії, Іспанії, Бельгії чи Швейцарії (останні товариські матчі збірної України). Мальовничі фотографії із соцмереж українських футболістів, які переїхали до Франції для підготовки до цих ігор, показують, що вони просто перебрались до іншого табору відпочинку, ще більш гарного та спокійного.

А якби грали в Луцьку, Миколаєві чи Чернігові, то перед своїми вболівальниками ще б довелось якось бігати та працювати. Можливо, гра була б якоюсь інтенсивною чи цікавою, а не просто цікавим способом проведення часу на природі під час відпочинку.

Якби би не було, ці ігри у такому їхньому вигляді не потрібні взагалі нікому, а особливо тим, хто насправді вболіває за збірну України. Це не матчі збірної з якоюсь метою, просто товариські поєдинки якихось людей з України в жовтих чи синіх футболках.