– Розкажіть, будь ласка, про ваші останні здобутки.
– Нещодавно я повернувся з Польщі зі змагань "Шабля Кілінскієго", до того у квітні посів перше місце на турнірі в Монреалі (Канада), а в травні – два перших місця на рапірі і шаблі в Лонато (Італія). 

– Це все етапи Кубку світу?
– Так, наразі я лідирую в загальному заліку, а тому сподіваюся повторити минулорічний успіх та здобути перемогу в Кубку світу. Попереду залишилися лише змагання в Гонконзі, які відбудуться на початку грудня. Фактично, для загальної перемоги мені достатньо лише приїхати туди.

фото: facebook.com

– А це проблематично?
– Не проблематично, але наразі точно не відомо, чи поїде на ці змагання українська збірна. Скажімо, в Монреаль наша делегація не їздила, а ми разом із Андрієм Демчуком прибули туди за власний кошт. Нам допомогли родичі Андрія, які проживають у Канаді. Приїхавши за два тижні до змагань, ми встигли побачити країну. Зізнаюся: для нас особисто було навіть краще поїхати не в складі офіційної делегації. Якби їхала вся команда, можливості гарно провести час у Канаді, напевно, не було б.

– Які маєте найближчі турнірні плани?
– Зараз я готуюся до чемпіонату світу, який відбудеться в Угорщині 5–12 серпня. Хочу зазначити, що з 2006 року у світових форумах одночасно беруть участь як фізично здорові фехтувальники, так і фехтувальники на візках. Оскільки я – чинний чемпіон світу, дуже хотілося б зберегти свій титул. Як відомо, захищати високі звання значно важче, аніж здобувати. А ще, звичайно, дуже хотілося б поїхати у Гонконг. 

– У Лондоні ви поступилися китайському спортсмену Ху Гаоляну. Чи зустрічалися з ним цього року?
– На жаль, ні. Китайці взагалі рідко приїжджають на етапи Кубку світу. Однак сподіваюся, що їхня команда буде на чемпіонаті світу і я матиму шанс взяти реванш. 

– Так вже склалося, що успіхи спортсменів із обмеженими можливостями цікавлять громадськість лише під час Паралімпійських ігор, а потім фактично на чотири роки про них забувають...
– Я б так не сказав. Стосовно мене, уваги стає трохи менше, але несуттєво. Напевно, єдина відмінність між неолімпійськими й олімпійськими роками полягає у збільшенні фінансування на підготовку спортсменів. У нас відбуваються додаткові збори, нам надають додатковий інвентар. 

фото: facebook.com

– Наскільки мені відомо, на Паралімпіаду в Лондоні ваш тренер не поїхав з вами. З чим це пов’язано?
– Банальний брак фінансування. У нас, як завжди, намагаються на чомусь зекономити. Але цього року він їздить зі мною – був в Італії, у Польщі, напевно, поїде і в Угорщину. Отже, прогрес є. Якщо працювати добре, завжди щось зміниться. Все змінити одразу просто неможливо. 

– Чи допомагає Львівська область вам у фінансуванні? 
– Загалом я зарахований на роботу в “Укрцентр”, який розташований у Києві. Донедавна львівський “Інваспорт” оплачував мені лише дорогу по Україні на тренувальні збори. Нещодавно вийшла нова постанова, згідно з якою обласні організації “Інваспорту”, що мають велику кількість спортсменів-збірників, припинили ці виплати. Зараз таким фінансуванням займається столичний “Інваспорт”.

Область зобов’язана надати місце для тренувань, організувати тренувальний процес на місцях (забезпечити інвентарем, формою тощо) і виплатити зарплату тренеру. Як завжди, грошей не вистачає. Приклади шукати не треба. Лише сьогодні (у четвер, 11 липня – “Пошта”) мені видали посвідку заслуженого майстра спорту України. І це при тому, що наказ про присвоєння звання з’явився ще минулого року. 

– Як вважаєте, у львівському “Інваспорті” знають про ваші успіхи в змаганнях? Якщо, наприклад, подзвонити туди, аби отримати інформацію про результати, її нададуть?
– Хотілося б вірити, що вам зможуть надати таку інформацію, але я не впевнений. 

– Наскільки я знаю, ви їздили з Буська у Львів на тренування. Умови, в яких вони відбуваються, далекі від ідеальних, їх навіть можна назвати жахливими. Чи вдалося досягти прогресу у цьому питанні?
– На превеликий жаль, ні. Я намагався щось змінити, звертався до політичних партій, однак у них, мабуть, немає потрібних важелів впливу. 

– Невже у Львові немає нормальних залів для тренувань?
– Звичайно, є, але йти туди і забирати час для тренувань, наприклад, у дітей не бажано. 

– Чи відрізняються умови для тренувань спортсменів з обмеженими можливостями і звичайних фехтувальників?
– Загалом, оскільки ми проводимо бої у візках, наша доріжка значно коротша, але на ній є спеціальна платформа, по якій їздять візки. 

– Чому тоді не тренуватися у залах разом зі здоровими спортсменами?
– Для цього комусь потрібно про все домовитися. Ми знову повертаємося до головної причини – недостатнє фінансування. 

– Скільки спортсменів тренується у вашому залі?
– Загалом близько десяти, троє з яких є членами збірної України, ще один – кандидат у члени збірної.

фото: Марічка Ільїна

– А що треба зробити людині з обмеженими можливостями зі Львова чи області, яка захоче займатися спортом професійно?
– Напевно, насамперед потрібно звернутися в обласний “Інваспорт”. Найпростіший варіант – поговорити безпосередньо з тренером. Наприклад, мій хороший товариш Андрій Демчук (я йому дуже вдячний, саме завдяки тренуванню з ним я досяг значного професійного росту у фехтуванні) сам є спортивною людиною. Він мав певні проблеми з дитинства, однак ніколи не вважав себе інвалідом і не звертався у служби соціального забезпечення. Так склалося, що в 20 років йому ампутували ногу й повноцінно займатися спортом у звичайній секції він вже не міг. Однак Андрій мав велике бажання, а тому сам знайшов відділення “Інваспорту”, аби дізнатися, чи є у Львові секція баскетболу для інвалідів. На той момент її вже не було. Йому запропонували займатися фехтуванням або стрільбою з лука. Він вибрав фехтування. 

–Як відомо, за кордоном для людей з обмеженими можливостями всюди створюють максимально зручні умови. Це стосується транспорту, громадських місць та іншого. Як ви оцінюєте зручність умов для інвалідів у Львові?
– Її важко оцінити. Здавалося б, все має бути відповідно до норм, прописаних у нашому законодавстві. Але, як завжди, у нас намагаються десь зекономити, обійти, домовитися. Якщо має бути пандус, то його зроблять абияк. На щастя, ставлення суспільства до проблем людей з обмеженими можливостями змінюється. Під час будівництва нової споруди намагаються відразу врахувати всі потреби, надають перевагу європейським стандартам. Загалом позитивна динаміка є, але все відбувається дуже повільно.