Мрія ціною 1,3 мільярда доларів

Лондонський “Челсі” переможець Ліги чемпіонів сезону 2011/2012 рр.

Те, у що важко було повірити на початку футбольного сезону, те, що вважалося фантастикою на початку цього року, а особливо після першого матчу 1/8 фіналу, коли лондонці програли в гостях “Наполі” з рахунком 1:3 – стало реальністю. Гравці “Челсі” після дев’яти років очікування підняли над головою омріяний Кубок переможця ліги чемпіонів. Втілилася в життя мрія Романа Абрамовіча, численної армії шанувальників цього клубу і столиці Великобританії – Лондона. Адже після перемоги “аристократів” це місто стало лише шостою столицею, після Мадрида, Амстердама, Лісабона, Белграда, Бухареста, клуб якої спромігся перемогти в головному клубному турнірі Європи.

 1,3 мільярда доларів – саме стільки коштує мрія Романа Абрамовіча. Саме стільки він вклав в клуб за дев’ять років. І для когось це може здатися божевіллям. 

Ця мрія народилася навесні 2003 року. Роман Абрамовіч виявився свідком культового чвертьфіналу в якому билися “Манчестер Юнайтед” і “Реал”. Тоді він твердо вирішив, що відтепер хоче бути не свідком, а учасником. Саме тоді магнат став власником посереднього лондонського клубу, а влітку шокував трансферний ринок, скуповуючи все що погано лежить за шалені гроші. А вже наступною весною його “Челсі” зумів пробитися у півфінал Ліги чемпіонів. Зараз подібне важко уявити – навіть “Манчестер Сіті”, в якого за останні роки арабські шейхи  вклали вже майже мільярд доларів, йшов до свого першого помітного успіху чотири роки, а на євроарені взагалі нічого примітного не досягнув. “Челсі” ж вистачило сезону, щоб із другої-третьої команди Лондона перетворитися в європейського гранда.

За ці дев’ять років “Челсі” встиг побувати фаворитом Ліги чемпіонов, головним подразником консервативної Європи й учасником московського фіналу. “Челсі” тренували два власники Кубка чемпіонів і один чемпіон світу, команда то витрачала зухвало багато, то глибокодумно затягувала пояс. Так чого тільки з “Челсі” не траплялося. Але найгоголовніше – вболівання за “Челсі” перестало асоціюватися із глоріхантерством (поняття в сучасному футболі, що визначає вболівальників футбольного клубу, які стали його прихильниками після декількох голосних успіхів клубу, його популярності в пресі, або ж вболівають за клуб, через модність такої тенденції – “Пошта”). Адже пережити настільки немислиму кількість розчарувань і ударів долі не під силу жодному  мисливцеві за славою. Більшість відпала після московського фіналу, інші - десь наприкінці лондонської кар’єри Карло Анчелотті.

“Челсі” перестав бути модним клубом, перестав бути клубом-олігархом. “Челсі” став більше асоціюватися з невдахою, що живе за принципом: чим гірше справи, тим вище витрати. Анчелотті заплатили 15 мільйонів фунтів, тільки щоб не бачити його на “Стемфорд Брідж”, “Порту” – 13, щоб отримати Віллаша-Боаша, потім ще 20 - самому португальцю, щоб позбавити Лондон і від його присутності. Шосте місце в чемпіонаті. Хіба це не гучне падіння?  

“Челсі” не дуже чекали навіть у чвертьфіналі. Віллаш-Боаш намагаючись оновити команду став садити на лаву лондонських ветеранів. Тих, хто ще мріяв здобути перемогу у Лізі чемпіонів, тих, хто усі ці роки чекав на цей шанс. І ветерани підняли бунт, вважаючи свою історію аж ніяк не завершеною й гідною яскравого епілогу. Історія “Челсі”, одягнена в мрію Романа Абрамовіча, стала справою і їхнього життя. Португальця не стало в Лондоні, а “Челсі” пробився у півфінал  у статусі безумовного аутсайдера, якому залишається тільки зберегти гідність в матчі із кращою командою світу. І у своєму нестійкому й фактично пенсійному стані “Челсі” обрав єдиний можливий метод обіграти спершу кращу команду світу, а згодом і господаря лігочемпіонського фіналу. Точніше, вони випробували цей метод у півфіналі, здивувалися результату, і сміло застосували його до “Баварії”.  

Так шквал критики за цю гру вирував ще після чвертьфіналів проти “Бенфіки”. І жарт про клубний автобус, який гравці “Челсі” виставили перед власними  воротами, перетворився у аксіому. Суботнім вечором усякий гравець “Челсі” був захисником. І за це винити лондонців аж ніяк не можна. “Челсі” грає у фіналі ЛЧ раз у п’ять років, і наступної такої оказії в 34–річних Лемпарда й Дрогба могло й не бути. Тим більше, коли немає капітана, який немов знаючи, що у фіналі буде серія пенальті і другого промаху він точно не переживе, у півфіналі робить усе, аби не потрапити у заявку на головний матч сезону. Коли кілька провідних гравців пропускають фінал через дискваліфікацію, коли вцілілі лідери ненабагато моложе головного тренера, коли й сам головний тренер – за єврокубковими мірками не те що новачок, а учень новачка. Тому виграти фінал Ліги чемпіонів у таких умовах набагато вагоміше, аніж п’ять років тому у Москві, у доброму здоров’ї, будучи на ходу й у піднятому настрої. Звичайно, це не пошук виправдання для команди, що всю гру, а точніше останніх п’ять матчів у Лізі чемпіонів, простояла на своїй половині поля. Адже “Челсі” – переможець, а переможець вже точно жодних виправдань не потребує. 

Виправдання слід шукати в стані німців. Адже саме вони мали чимало нагод аби відзначитися і не доводити справу до футбольної лотереї. І “Баварія” в деякій мірі може звинувачувати в поразці тільки себе. І саме мюнхенці можуть вже сьогодні писати підручник по тому, як не слід розігрувати кутові. Статистика подач з кута поля взагалі вражає. 20 кутових подала “Баварія” і жоден з них не ніс бодай якийсь натяк на загрозу. 20 спроб, що були витрачені дарма. І як протилежність – один єдиний кутовий у виконанні “Челсі”. Він і приніс взяття воріт. Напевно, це найголовніші цифри сьогоднішнього фіналу.

Звичайно, можна поспівчувати Анатолію Тимо­щуку, який отримав чудовий шанс стати власником фантастичної колекції із трьох чемпіонських титулів різних країн, переможця Кубка УЄФА і Ліги чемпіонів. Востаннє Анатолію так і не підкорилася удача, і його насправді шкода, адже він був серед тих, хто зіграв цей фінал майже бездоганно. Дві невеличкі похибки за матч такого рівня – це чудова гра. Тим паче, що більшість двобою Тимощук грав не на своєму місці. 

І в поразці “Баварії” можна звинувачувати лише одну людину. Це не Роббен, який занадто вже індивідуально і одноманітно діяв на полі і не зумів у важливий момент реалізувати одинадцятиметровий. Це не Мануель Ной­єр, який не зумів врятувати свою команду після удару Дрогба, і в серії одинадцятиметрових зумів парирувати лише удар Мати. Це аж ніяк не Оліч і Швайнштайгер, що не реалізували пенальті. У поразці винен лише Юпп Хайнкеса, що дозволив собі у відповідальний момент проявити боягузтво. Відступити. Помріяти про те, щоб зберегти своє, відсидітися п’ять хвилин. І за це він був покараний. В битві команд, які беруть своє не лише майстерністю. Двобої виявляли переможця не стільки у тактиці і стратегії, а скільки в характері. Така слабкість тренера не має виправдань. 

А “Челсі” святкує і перемога лондонців – це тріумф розпачливого небажання капітулювати. “Челсі” посів своє місце серед європейської футбольної аристократії, ставши 22-м клубом, що зумів виграти головний європейський клубний трофей. У рік, коли всі навколо повторювали Лемпарду, Дрогба й Ешлі Коулу – оскільки вони як гравці “закінчилися”, команда одержала свою головну перемогу. У рік, коли мрії “Челсі” виповнилося дев’ять років, і ціна її сягнула  1,3 мільярда доларів. Нарешті вона збулася. І як не дивно, кого насправді шкода – це Романа Абрамовіча. Йому тепер немає про що мріяти. 


коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4159 / 1.63MB / SQL:{query_count}