Те, у що важко було повірити на початку футбольного сезону, те, що вважалося фантастикою на початку цього року, а особливо після першого матчу 1/8 фіналу, коли лондонці програли в гостях “Наполі” з рахунком 1:3 – стало реальністю. Гравці “Челсі” після дев’яти років очікування підняли над головою омріяний Кубок переможця ліги чемпіонів. Втілилася в життя мрія Романа Абрамовіча, численної армії шанувальників цього клубу і столиці Великобританії – Лондона. Адже після перемоги “аристократів” це місто стало лише шостою столицею, після Мадрида, Амстердама, Лісабона, Белграда, Бухареста, клуб якої спромігся перемогти в головному клубному турнірі Європи.
1,3 мільярда доларів – саме стільки коштує мрія Романа Абрамовіча. Саме стільки він вклав в клуб за дев’ять років. І для когось це може здатися божевіллям.
Ця мрія народилася навесні 2003 року. Роман Абрамовіч виявився свідком культового чвертьфіналу в якому билися “Манчестер Юнайтед” і “Реал”. Тоді він твердо вирішив, що відтепер хоче бути не свідком, а учасником. Саме тоді магнат став власником посереднього лондонського клубу, а влітку шокував трансферний ринок, скуповуючи все що погано лежить за шалені гроші. А вже наступною весною його “Челсі” зумів пробитися у півфінал Ліги чемпіонів. Зараз подібне важко уявити – навіть “Манчестер Сіті”, в якого за останні роки арабські шейхи вклали вже майже мільярд доларів, йшов до свого першого помітного успіху чотири роки, а на євроарені взагалі нічого примітного не досягнув. “Челсі” ж вистачило сезону, щоб із другої-третьої команди Лондона перетворитися в європейського гранда.
За ці дев’ять років “Челсі” встиг побувати фаворитом Ліги чемпіонов, головним подразником консервативної Європи й учасником московського фіналу. “Челсі” тренували два власники Кубка чемпіонів і один чемпіон світу, команда то витрачала зухвало багато, то глибокодумно затягувала пояс. Так чого тільки з “Челсі” не траплялося. Але найгоголовніше – вболівання за “Челсі” перестало асоціюватися із глоріхантерством (поняття в сучасному футболі, що визначає вболівальників футбольного клубу, які стали його прихильниками після декількох голосних успіхів клубу, його популярності в пресі, або ж вболівають за клуб, через модність такої тенденції – “Пошта”). Адже пережити настільки немислиму кількість розчарувань і ударів долі не під силу жодному мисливцеві за славою. Більшість відпала після московського фіналу, інші - десь наприкінці лондонської кар’єри Карло Анчелотті.
“Челсі” перестав бути модним клубом, перестав бути клубом-олігархом. “Челсі” став більше асоціюватися з невдахою, що живе за принципом: чим гірше справи, тим вище витрати. Анчелотті заплатили 15 мільйонів фунтів, тільки щоб не бачити його на “Стемфорд Брідж”, “Порту” – 13, щоб отримати Віллаша-Боаша, потім ще 20 - самому португальцю, щоб позбавити Лондон і від його присутності. Шосте місце в чемпіонаті. Хіба це не гучне падіння?
“Челсі” не дуже чекали навіть у чвертьфіналі. Віллаш-Боаш намагаючись оновити команду став садити на лаву лондонських ветеранів. Тих, хто ще мріяв здобути перемогу у Лізі чемпіонів, тих, хто усі ці роки чекав на цей шанс. І ветерани підняли бунт, вважаючи свою історію аж ніяк не завершеною й гідною яскравого епілогу. Історія “Челсі”, одягнена в мрію Романа Абрамовіча, стала справою і їхнього життя. Португальця не стало в Лондоні, а “Челсі” пробився у півфінал у статусі безумовного аутсайдера, якому залишається тільки зберегти гідність в матчі із кращою командою світу. І у своєму нестійкому й фактично пенсійному стані “Челсі” обрав єдиний можливий метод обіграти спершу кращу команду світу, а згодом і господаря лігочемпіонського фіналу. Точніше, вони випробували цей метод у півфіналі, здивувалися результату, і сміло застосували його до “Баварії”.
Так шквал критики за цю гру вирував ще після чвертьфіналів проти “Бенфіки”. І жарт про клубний автобус, який гравці “Челсі” виставили перед власними воротами, перетворився у аксіому. Суботнім вечором усякий гравець “Челсі” був захисником. І за це винити лондонців аж ніяк не можна. “Челсі” грає у фіналі ЛЧ раз у п’ять років, і наступної такої оказії в 34–річних Лемпарда й Дрогба могло й не бути. Тим більше, коли немає капітана, який немов знаючи, що у фіналі буде серія пенальті і другого промаху він точно не переживе, у півфіналі робить усе, аби не потрапити у заявку на головний матч сезону. Коли кілька провідних гравців пропускають фінал через дискваліфікацію, коли вцілілі лідери ненабагато моложе головного тренера, коли й сам головний тренер – за єврокубковими мірками не те що новачок, а учень новачка. Тому виграти фінал Ліги чемпіонів у таких умовах набагато вагоміше, аніж п’ять років тому у Москві, у доброму здоров’ї, будучи на ходу й у піднятому настрої. Звичайно, це не пошук виправдання для команди, що всю гру, а точніше останніх п’ять матчів у Лізі чемпіонів, простояла на своїй половині поля. Адже “Челсі” – переможець, а переможець вже точно жодних виправдань не потребує.
Виправдання слід шукати в стані німців. Адже саме вони мали чимало нагод аби відзначитися і не доводити справу до футбольної лотереї. І “Баварія” в деякій мірі може звинувачувати в поразці тільки себе. І саме мюнхенці можуть вже сьогодні писати підручник по тому, як не слід розігрувати кутові. Статистика подач з кута поля взагалі вражає. 20 кутових подала “Баварія” і жоден з них не ніс бодай якийсь натяк на загрозу. 20 спроб, що були витрачені дарма. І як протилежність – один єдиний кутовий у виконанні “Челсі”. Він і приніс взяття воріт. Напевно, це найголовніші цифри сьогоднішнього фіналу.
Звичайно, можна поспівчувати Анатолію Тимощуку, який отримав чудовий шанс стати власником фантастичної колекції із трьох чемпіонських титулів різних країн, переможця Кубка УЄФА і Ліги чемпіонів. Востаннє Анатолію так і не підкорилася удача, і його насправді шкода, адже він був серед тих, хто зіграв цей фінал майже бездоганно. Дві невеличкі похибки за матч такого рівня – це чудова гра. Тим паче, що більшість двобою Тимощук грав не на своєму місці.
І в поразці “Баварії” можна звинувачувати лише одну людину. Це не Роббен, який занадто вже індивідуально і одноманітно діяв на полі і не зумів у важливий момент реалізувати одинадцятиметровий. Це не Мануель Нойєр, який не зумів врятувати свою команду після удару Дрогба, і в серії одинадцятиметрових зумів парирувати лише удар Мати. Це аж ніяк не Оліч і Швайнштайгер, що не реалізували пенальті. У поразці винен лише Юпп Хайнкеса, що дозволив собі у відповідальний момент проявити боягузтво. Відступити. Помріяти про те, щоб зберегти своє, відсидітися п’ять хвилин. І за це він був покараний. В битві команд, які беруть своє не лише майстерністю. Двобої виявляли переможця не стільки у тактиці і стратегії, а скільки в характері. Така слабкість тренера не має виправдань.
А “Челсі” святкує і перемога лондонців – це тріумф розпачливого небажання капітулювати. “Челсі” посів своє місце серед європейської футбольної аристократії, ставши 22-м клубом, що зумів виграти головний європейський клубний трофей. У рік, коли всі навколо повторювали Лемпарду, Дрогба й Ешлі Коулу – оскільки вони як гравці “закінчилися”, команда одержала свою головну перемогу. У рік, коли мрії “Челсі” виповнилося дев’ять років, і ціна її сягнула 1,3 мільярда доларів. Нарешті вона збулася. І як не дивно, кого насправді шкода – це Романа Абрамовіча. Йому тепер немає про що мріяти.