Борис Тарасюк, голова комітету ВРУ з питань європейської інтеграції, про політичну ситуацію, можливий максимум у відносинах із Росією та діалог із ЄС

Минув рік із новим Президентом. Рік, упродовж якого відбувалася зміна пріоритетів та підходів, подекуди різка заміна одних акцентів на інші, а місцями – тиха та прихована переорієнтація. Бажання вибудувати чітку вертикаль змінює не лише структуру влади, а й, як показують соціологічні опитування, – ставлення громадян до нового Президента. Як вплине  внутрішньоукраїнська політика президентської адміністрації на діалог із зовнішніми партнерами, а головне – на інтеграційний рух до Європи? Які виклики можуть актуалізуватися невдовзі? “Пошта” спілкувалася з головою  парламентського комітету з питань європейської інтеграції, екс-міністром МЗС України, головою Народного руху України Борисом Тарасюком. 

Рік із новим Президентом

– 25 лютого буде річниця президентства Януковича. Підбийте, будь ласка, підсумки цього року.

– У цілому рік можна охарактеризувати як період найкардинальніших змін в українській внутрішній та зовнішній політиці за всі 20 років незалежності. При чому ці зміни відбулися не на краще. Стосується це всіх сфер внутрішньополітичного, економічного та соціального життя. Щодо того, що нинішня влада хизується досягненням стабільності, то, маю сказати, що ніякої стабільності немає: у суспільстві накопичується протестний потенціал, падає рейтинг Партії регіонів і самого Президента, розгортаються політичні репресії проти опозиції, соціальні стандарти, всупереч обіцяному, не покращуються, а погіршуються. У міжнародній політиці відбувається те саме: стрімкими темпами падає імідж України. Те, що Кучма зробив за п’ять років (почалася різка критика з боку Європейських демократичних інституцій та ЄС), команда Януковича зробила за дев’ять місяців. А “нормалізацію” взаємин із російською владою можна назвати здачею стратегічних національних інтересів України. Те, що російська влада не цінує цих поступок з боку України, свідчить, що завжди буде мало того, що б влада в Україні не здавала.

– Чи є позитиви цього  року?

– Серед позитивів у владі називають те, що досягнуто прогрес у розвитку взаємин із Європейським союзом. Але те, що відбулося за рік із ЄС, вони отримують за інерцією від того, що започаткували попередники. Чи то візьмемо Угоду про асоціацію, чи про безвізовий режим, чи про зону вільної торгівлі – все це заклали ми, а зараз воно лише триває. І є серйозна небезпека того, що ці процеси можуть зупинитися через різко негативне ставлення в ЄС до внутрішньополітичних кроків.

– За рік ми побачили низку кардинальних змін, зокрема й у зовнішній політиці. У який спосіб можна забезпечити передачу саме акцентів та орієнтирів зовнішньополітичного вектора?

– Я вважаю, що до 2010 року українська влада демонструвала в складні періоди переходу влади від одних до інших осіб здатність виявляти послідовність та наступність в основних засадах внутрішньої та зовнішньої політики. Адміністрація Януковича змінила цю наступність зовнішньої та внутрішньої політики, вона фактично її перервала, нав’язавши суспільству інші погляди. Звичайно, рано чи пізно під час зміни влади переглянуть ці засади зовнішньої та внутрішньої політики. У цьому я не маю жодного сумніву.

Співпраця з Євросоюзом та “російське” питання

– Чи завершиться укладення Угоди про асоціацію із ЄС цього року, як про це часто заявляють?

– Це можливо завершити у другій половині цього року – під час польського головування в ЄС. Це підтверджують і джерела із ЄС. Що може цьому завадити? Лише дії української влади. Чи реально підписати? Так, реально. Чи реально виконати умови безвізового режиму для українських громадян 2011 року? Ні, не реально. Чи реально це 2012-го? Теоретично реально, але я маю сумнів.

– Якою може бути реакція Росії на підписання Угоди про асоціацію. Адже зараз бачимо утворення Митного союзу, вступити до якого нас постійно закликають. Президент раніше казав, що після змін до Конституції можемо розглянути таку можливість, Костянтин Грищенко минулої п’яниці у ВР заявив, що вступ до цієї організації суперечить зовнішньополітичним пріоритетам. Чи є механізм, який унеможливлює вступ до Митного союзу?

– Інтеграція водночас до Європейського союзу та Митного союзу є взаємовиключними процесами. По-друге, я думаю, що ці різні заяви свідчать або про гру, або про некомпетентність. Гра ведеться, аби викликати з боку Росії більший інтерес і у такий спосіб очікувати поступок з її боку. Але, радше за все, маємо справу із некомпетентністю. Підписання Угоди про асоціацію поставить крапку в цих розмовах. Якщо Україна підпише цю Угоду і буде готуватись до її виконання, то вона не зможе бути членом Митного союзу. Але це не виключає можливості підписання угоди із Росією чи іншими членами СНД щодо зони вільної торгівлі. Проте така угода не повинна суперечити нашим зобов’язанням перед Світової організацією торгівлі. Це, я вважаю, можливий максимум у взаєминах між Україною та Росією, країнами СНД в умовах укладення Угоди про асоціацію із ЄС.

– У Росії в останні місяці виникли непорозуміння із діаспорними організаціями українців. Закрили Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, подібний процес ініційований і щодо Об’єднання українців Росії, яке Ви нещодавно відвідували. Водночас лунають заяви вітчизняного МЗС щодо створення нової організації. Як Ви оцінюєте цей процес?

 – По-перше, якщо зважати на претензії керівництва РФ до всеросійських об’єднань українців, то необхідно розібратися, чи це реальні проблеми. Якщо так, то їх треба “лікувати”, а не “вбивати”. Російська влада фактично обрала другий шлях: вона ліквідувала одне з двох всеросійських об’єднань українців – Федеральну національно-культурну автономію українців Росії – і зараз веде судову справу щодо закриття другої організації – Об’єднання українців Росії. Чи є проблеми, чи ні – це не нам судити. Це має вирішувати насамперед Об’єднання українців Росії, з регіональними лідерами якого я зустрічався, і російська влада. Той факт, що МЗС і посольство фактично вважає, що можна утворити нову організацію, опосередковано означає визнання претензій російської влади. Якщо йти цим шляхом, то може бути утворена громадська організація українців, що не матиме самоврядування і буде підпорядкована адміністраціям Росії та України.

Про протестний потенціал та опозицію

– Повернімось до внутрішньополітичних справ. Ви згадували про великий протестний потенціал, що існує і наростає сьогодні в країні. Якщо він перетвориться у реальні демонстрації, на Вашу думку, чи є сили, які можуть очолити цей рух?

– Сьогодні я не бачу тієї політичної сили чи фігури, яка могла б очолити протест, якби він виник. Порівняно з 2003 – 2004 роками, коли був загальнонаціональний лідер опозиції, сьогодні такої ситуації немає. У цьому  вбачаю недолік української опозиції і її недалекоглядність. Тому що спроби самоствердитись особисто, персонально без врахування інших політичних сил, що виступають у цьому ж опозиційному спектрі, ні до чого не призведуть.

– Тобто, на перепоні можливому об’єднанню опозиційних сил стоять ось ці власні прагнення?

– Особисті амбіції, особисті фобії, відсутність усвідомлення своєї відповідальності перед суспільством – усе це перешкоди. І я, на жаль, не знаю, яким чином це можна подолати найближчим часом.

Здобутки незалежності та виклики майбутнього

– Цьогоріч країна святкуватиме 20-ту  річницю Незалежності. Чи є, на Вашу думку, якісь надбання цих років, те, що вже стало невід’ємною частиною української історії?

– За двадцять років виросло молоде покоління українців, які не знали радянської влади. Це капітал нації. За двадцять років українці довели свою здатність рішуче виступати проти влади, якщо влада порушує їхні фундаментальні права, як це було під час Помаранчевої революції. При цьому, відбулося це у ненасильницький спосіб, а гідно, по-європейськи і потужно. Це те, що не зникло нікуди і не зникне. За двадцять років Україна утвердилась у світі, має репутацію держави, яка робить внесок у міжнародну стабільність та безпеку. Україна утвердилась як один із найбільших торговельних партнерів. Україна – єдина серед країн колишнього Радянського Союзу, яка вважається (попри згортання демократії за нинішньої влади) демократичною країною. Україна не розтратила той науково-технічний потенціал, яким вона володіла у період СРСР у царині ракетобудування, авіабудування, космічних досліджень. Водночас Україна ще не дала відповіді на багато запитань.

– Які вбачаєте небезпеки майбутнього для країни?

– У державі ще існує небезпека згортання демократичних надбань. Небезпека, пов’язана із невизначеністю політичних еліт щодо стратегічного розвитку держави. Досі точаться розмови про те, чи ми будемо в НАТО, чи не будемо; чи нам із Росією, чи з Європейським союзом. Ця вся невизначеність, якої вже давно немає у балтійських країнах, центральній Європі, нам заважає і потенційно загрожує. Потенційною загрозою є хронічне небажання вдатися до глибоких та системних реформ. Те, що сьогодні називається реформами, такими важко назвати. Але виникає питання, чому попередня влада, попередні уряди не здійснювали глибоких реформ? Адже нереформована Україна – це проблема для самих українців та зовнішнього світу. Багатюща країна має вдвічі менший валовий продукт на душу населення, у порівнянні із найбіднішими країнами ЄС, такими як Румунія та Болгарія. Хіба це не ганьба нам? Небезпеки також вбачаю в існуванні потужної “п’ятої колони” в Україні, чим вона відрізняється від сусідніх центральноєвропейських країн… Вважаю, що нам під силу подолати ці виклики.