Фонд держмайна України планує отримати від продажу об’єктів державної власності у 2010 – 2014 роках від 50 до 70 мільярдів гривень

Не можу стверджувати, коли чекати ймовірного “кінця світу”, – за деякими прогнозами, які нині активно мусують ЗМІ, зокрема за календарем майя  або варіантом падіння на Землю гігантського астероїда, що станеться це найближчим часом. Проте точно знаю, коли відбудеться остаточний перехід України на якісно новий тип суспільних відносин. І побудовані вони будуть лише на засадах  всеохопної приватної власності.

Згідно із урядовими планами, вибудованими на підставі президентської програми економічного розвитку країни на п’ятирічний період – до кінця 2014 року, – саме тоді мають остаточно завершити процес приватизації того, що ще належить державі. Відтак і сама країна належатиме винятково новим-старим власникам. Принаймні те, що є її економічним потенціалом.

Приватна історія

Із чого розпочався  відлік  капіталістичної історії економіки незалежної України? Зрозуміло, із приватизації. Позбувшись пут “ненависного тоталітарного режиму”, що гнобив будь-яку здорову приватну ініціативу, тодішні розбудовники нового суспільного ладу відразу звернули свою увагу на цю прогалину у спадку колишнього ладу й вирішили її негайно ліквідувати. Майже за “шариковським” із “Собачого серця” принципом – взяти та поділити. Але не просто поділити, а узаконити правом на майно. Причому, на всіх. Саме на світанку загальної приватизації у нас з’явилися так звані ваучери (рівно на 1 млн тодішніх купоно-карбованців), які кожен із повнолітніх одержувачів міг вільно, на власний розсуд, обміняти на акції того чи іншого підприємства, яке вже акціонували чи планували у такий спосіб акціонувати.

Але суцільна ваучеризація не зробила із українців нових власників. Та й не могла зробити – дуже мало вчорашніх “совків” розумілися тоді на тонкощах правил ринкових ігор. Тож чимало своє “ваучерне право” на пайку загальнодержавної власності просто продали за мізерну готівку. Благо, покупців, які через підставні структури масово перекуповували ті ваучери, зрозуміло, із відповідним юридичним переоформленням документа, – не бракувало. Хоча і вони, своєю чергою, перепродували набуті таким способом “контрольні пакети” підприємств іншим – тим, хто мав на це гроші. Як би там не було, але саме ваучерна “прихватизація” позбавила більшість українців їхнього права на державне майно, що призначалося ніби для “всіх”, а вийшло, що для фактично кількох сотень осіб, які здобули його за безцінь.

Щодо держави, яка залишила за собою право опікуватися  народом та скеровувати його на досягнення нових висот капіталістичного майбутнього, то за 20 років розпродажу того, що колись їй належало, грошей, звісно, не заробила (бо їх теж є між ким ділити). Не сформувався і солідний прошарок масових дрібних власників. А про масове паломництво в Україну іноземних інвесторів годі й говорити.

Зважимо, що процес приватизації на початках супроводжувався частими кримінальними розбірками. Знерідка із летальними випадками серед учасників перерозподілу власності. Та з плином часу суспільство стало “цивілізованішим”. Точніше – завершився перерозподіл сфер впливу серед обраних. Хоча й не остаточно, бо прецеденти спостерігаємо й досі.

Ознаки приватизації останніх років теж змінилися. Замість банального відстрілу конкурентів (трапляється таке, щоправда, й нині), вона перемістилася, здебільшого, у царину політичних скандалів. Варто згадати, до прикладу, наміри уряду Юлії Тимошенко повернути у держвласність три тисячі підприємств, реприватизацію “Криворіжсталі” і повторний продаж заводу за 24 млрд грн, доля яких не відома, першу приватизацію “Луганськтепловоза”,  скандальне відлуння якої обговорюють досі.

Пам’ятає ринок і спробу приватизації Одеського припортового заводу, який ледь не передали Коломойському за заниженою ціною у 5 млрд грн. Щоправда, скасувавши торги, Ти­мошенко “забула” віддати учасникам заставу, і вони марно тужаться повернути її досі. Хоча апофеозом втілення приватизаційних планів екс-прем’єрки була “переприватизація” газу “РосУкрЕнерго”, який вона, щоправда, буцімто перекупила.

Зрозуміло, що уся приватизація у нас проводилася  за принципами “за” та “не” : заангажовано, заполітизовано, непрозоро, на незрозумілих засадах тощо.

Отож, не дивно, що закордонні інвестори не надто квапилися вкладати гроші у придбання державного майна. Бо не мали жодних гарантій участі у конкурсі та захисту своїх прав на приватизовані об’єкти. Загалом, у приватизації нового періоду було фактично два найуспішніші роки – 2004-й, коли уряд наприватизовував на 9,5 млрд грн, та наступний, 2005-й – тоді держава отримала чистими аж  20,6 млрд грн (частину грошей від продажу “Криворіжсталі” повернули його попередньому власнику Вікторові Пінчуку). Надалі (п’ять наступних років) сума приватизаційних надходжень до бюджету не перевищувала 500 млн грн. Щоправда, вже цього року уряд Азарова планує отримати від неї не менше 10 млрд грн. Про перспективи до завершення 2014 року ми вже говорили – від 50 до 70 млрд грн. Про це недавно особисто повідомив голова ФДМУ Олександр Рябченко. Хоча і припустив, що, залежно від зростання капіталізації підприємств, які будуть роздержавлювати, вони можуть бути ще більшими.

Виконаємо і перевиконаємо?

Узагалі, цьогорічні 10 млрд “приватизаційних” – це, так би мовити, нижня планка. Як заявив віце-прем’єр Сергій Тігіпко (ко­му ж, як не йому, знати  потенції економіки?), Фонд держмайна може виручити від приватизації об’єктів держвласності у 2010 році  взагалі від 15 до 20 млрд грн.

За словами віце-пре­м’є­ра, незабаром Президенту Вікторові Януковичу подадуть проект указу про скасування низки указів Ющенка, які припиняли приватизацію окремих об’єктів, а це, своєю чергою, розширить перелік підприємств, потенційно готових до продажу.

Ба більше, з’ясувалося, що віце-прем’єр вже обговорив із новим керівництвом ФДМУ певні плани. Адже “є ще цілі сектори, до яких ми не підбиралися” (фраза Тігіпка), зокрема, можливість роздержавлення підприємств лісового господарства.

Основний акцент можливих надходжень від цьогорічної приватизації, як відомо, на продажу “перлини” державної власності – “Укртелекому”. Але щоб гроші від цієї оборудки потрапили до держбюджету, ФДМУ мусить виставити його на конкурс не пізніше 15 серпня. Інакше він не встигне перерахувати гроші від продажу у бюджет-2010. В уряді і у фонді розуміють, що шансів підготувати оператора і покупців до конкурсу у 2010 році небагато, тим не менш, від торгів наразі не відмовилися.    

Держава давно хотіла продати це підприємство за великі гроші. Отримані кошти планувала вкласти в інтернет, мобільний і 3G-зв’язок. Але постійно терпіла фіаско: приватники обходили монополіста десятою дорогою через низьку якість його послуг. Це обернулося втратою позицій підприємства на ринку та зменшенням його вартості.

Хоча апетити держави лише зростають. Щоправда, із урахуванням реалій. Нинішня стартова ціна “Укртелекому” очікується на рівні 7 млрд грн (свого часу за нього прогнозували до 3 млрд дол.) Навесні фонд навіть відмовився зберегти за собою 25-процентний пакет, збільшивши пропозицію до 92%.

Однак для поліпшення привабливості компанії треба створити фонд універсальних послуг, куди б оператори могли платити за використання мереж, та передати спецзв’язок в окреме новостворене підприємство. А ще слід позбутися солідної соціальної інфраструктури та повернути 3,4 млрд грн боргів.

Звісно, новий власник захоче зробити фіксований зв’язок прибутковим, а це відіб’ється абонентам високими тарифами. Державі тоді доведеться або компенсувати різницю, або погодитися на подорожчання послуг, що у 2010 році малоймовірно. Отже, плани – планами, але, вочевидь, цього року  “Укртелеком” залишатиметься державним.

Не менші сподівання на приватизаційні надходження Фонд держмайна плекає і з продажу контрольних пакетів акцій обл­енерго. Але й тут навряд чи йому вдасться втілити свої амбіційні плани. Через цілу низку причин об’єктивного та конкретно-суб’єктивного характеру. Про них – у наступному числі “Пошти”.