Кримський “референдум” заклав відлік нового часу. І для Росії, і для іншого світу. Тільки давайте уточнимо, що справа зовсім не у спробах Москви повернути Крим. Нікого в Кремлі не цікавлять права “російськомовного населення” – ані в Криму, ані на південному сході України. Проблема престижу для Москви також скоріш за все є другорядним питанням. Так у чому ж справа?

Та в тому, що у Кремлі, видно, зрозуміли вичерпність самодержавія. Україна, вийшовши на Майдан, стала для Кремля одночасно і фактором попередження, до чого все йде, і підставою для того, аби спробувати зупинити неминуче.

Віднині путінська Росія може існувати тільки як мілітарна держава, яка невпинно рухається до тоталітаризму із усіма його красотами… Російська інтервенція в Україні ставить ліберальні демократії перед вибором: або прийняти путінський світопорядок, в якому більше немає “червоної межі”, або повернутися до стратегії стримування Росії. Захід не хоче першого і побоюється другого. Але вибір треба буде зробити. Результат повернення Росії в минуле наперед відомий, невідома тільки ціна, яку ми заплатимо за цей історичний екскурс (Лілія Шевцова).

Крим став частиною Росії. І ми маємо справу із новою реальністю, яка створює нові виклики і ризики. Російська влада була готова до наслідків приєднання Криму. Небувалий “патріотичний” підйом, що супроводжувався ростом рейтингів першої особи, виявився для істеблішменту важливішим можливих міжнародних і фінансових ризиків… Кримський референдум створює вірогідність епідемії референдумів у східних регіонах України. Відповідно, зберігається можливість “гарячої війни”, не кажучи вже про холодну, яка стає частиною тієї самої нової реальності. 

Власне, головне завдання і української влади, і російської влади, і світового співтовариства – не допустити війни у східних областях України. Вона стане справжньою катастрофою світового масштабу – політичною, геополітичною, людською, побутовою та якою завгодно…

Нас очікує довга епоха турбулентності із частковою політичною, економічною ізоляцією від світу (поки зберігається вільний в’їзд-виїзд громадян, це часткова ізоляція), із подальшим закручуванням гайок всередині країни під соусом об’єднання навколо влади, що протистоїть новій “осі зла”, із балансуванням на межі “гарячої війни” і війни нервів. Девальвація національної валюти, інфляція, зниження реальних доходів, складності із балансуванням державного бюджету і виконанням соціальних зобов’язань – це теж довгострокова реальність.

Нам жити у цьому і з цим. Поки ж основне завдання (або настрій), на жаль, описується простим життєвим висловлюванням, знайомим із інших епох: “Лиш би не було війни”.

В експертному середовищі вважають, що президент РФ відновив “реноме всемогутнього лідера”, яке “трішки похитнулося після скинення Віктора Януковича”. “Це особиста перемога Володимира Путіна”, – заявив голова Ради із зовнішньої та оборонної політики Федір Лук’янов, назвавши доказом росту його рейтингу і “приплив ентузіазму”. Але, за словами пана Лук’янова, таке “збирання людей і земель” якщо і не протилежне євразійській інтеграції (уже діє Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану), то “паралельне йому”. Експерт попереджає, що те, що відбулося, може напружити головного партнера Росії у Митному союзі – Казахстан, адже “північ Казахстану цілком російська земля, відповідно до аналогічних історичних уявлень про Крим”.

Володимир Путін може почувати себе тріумфатором. Росія відмовилися виконувати правила несправедливого, на його думку, біловезького світового порядку і підтвердила своє лідерство на просторах колишнього СРСР. Приєднання Криму дає військовий плюс: закріплення за Чорноморським флотом найбільш вдалої севастопольської бази і відміна плати за неї. Можливий плюс ресурсний: російські компанії отримають доступ до розташованих неподалік кримських берегів покладів вуглеводнів у Чорному морі…

Кремль вдало переніс центр уваги мільйонів людей із внутрішніх проблем на зовнішні. Захоплення від приєднання Криму у багатьох зараз є таким, що здатне надовго відвернути обивателів від буденних проблем, пов’язаних із все гіршим станом економіки, девальвації, збільшення цін, тарифів. Мобілізаційні механізми переносяться із економіки на політику…

Приєднуючи Крим Росія втрачає Україну. Операція Путіна там стимулює радикальні націоналістичні настрої, посилить намагання Києва отримати від НАТО додаткові воєнні і політичні гарантії. Зросла й вірогідність розташування в Україні іноземних військових баз… Насамкінець, приєднання Криму ставить хрест на проекті “русского мира”, яким Путін виправдовує свої дії. Країни зі значною російською діаспорою тепер із підозрою сприйматимуть російські зусилля щодо поширення мови, культури й іншої “м’якої сили”. Власне, розуміння Путіним “м’якої сили” як спецоперації спрацювало в Криму, але закриває можливість використання справжньої “м’якої сили” – культурної привабливості країни.

27 лютого я написав блог, який називався “Історичне прокляття Путіна”. Точно розуміючи Путіна в той час, я розумів, як він мислить і яка дилема перед ним стоїть. У нього був цугцванг. Ті, хто грає в шахи, знають, що кожен можливий хід погіршує ситуацію, не покращує, а погіршує. Є така позиція в шахах. 

У нього був вибір між відновленням історичної справедливості… маючи на увазі від’єднання Криму від України і приєднання його до РФ. Це був один вибір. А друга позиція була – пропустити хід, вибрати політичну доцільність, розміняти більш широку автономію Криму на подальше посилення присутності Росії на території всієї України, включаючи Київ, і не ризикувати виходом із “вісімки”…

Коли він йшов у 2008-му році, я казав, що він весь час думає, яке місце залишив в історії, навіть у шкільному підручнику історії. Напевно він думав, що Олімпіада. Але Олімпіада пройшла й забулася. І те, що він в історії для Росії до цього часу нічого не зробив… Ну, Росія з колін. Але ця фраза у підручниках не пишеться. Ну, ВВП зріс у сім разів. Не пишеться ця фраза в підручниках. І ось Хрущов віддав, а я приєднав, повернув – це вже пишеться (Олексій Венедиктов).