На Вашу думку, чи створили належні умови для неповносправних в Україні?

Завтра, 3 грудня, світова громадськість відзначатиме Міжнародний день інвалідів, аби нагадати усім, що люди з обмеженими фізичними можливостями потребують особливої уваги, що для них потрібно створити такі умови, які б дозволяли відчувати себе рівними серед громадян. Наше суспільство наразі лише вчиться розуміти, співчувати та допомагати інвалідам. В Україні сьогодні налічується понад 2,5 млн неповносправних. Дуже часто це найбільш соціально незахищені люди. Ставлення до громадян з обмеженими фізичними можливостями є одним із критеріїв цивілізованості держави, її гуманності та демократичності. На жаль, ще не завжди на державному рівні усвідомлюють складність проблем, з якими стикаються ці люди.

Сьогодні “Пошта” запитує читачів, чи створили належні умови для неповносправних в Україні?

Валерій Сушкевич,
президент Національного комітету спорту інвалідів України, голова Комітету ВРУ у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів:

– На жаль, ні. Думаю, що всі, кого хвилюють проблеми інвалідів, знають про це. Питання в іншому. Перманентно вирішити всі проблеми інвалідів неможливо в будь-якій державі. Питання, чи є позитивна динаміка і наскільки вона позитивна стосовно вирішення проблем інвалідів. Це особливо важливо у контексті того, що нині у світі фінансово-економічна криза і соціальні видатки є дуже актуальною проблемою. Держава може і повинна виділяти кошти на розв’язання проблем інвалідів, а сьогодні вирішення цих питань вступило у світі в особливу, незвичну для України стадію. Україна перший рік живе в умовах підписання і ратифікації конвенції про права інвалідів. Держава взяла перед усім світом зобов’язання про виконання цієї унікальної і дуже важливої конвенції. Конвенція передбачає відповідальність України перед ООН. Тому нині Україна зобов’язана мати стабільну динаміку щодо розв’язання цих проблем. Ба більше – нині вже йдеться не про проблеми інвалідів, а про їхні права. Проблеми інвалідів ми завжди ідентифікували із певною матеріальною допомогою. Йдеться не про допомогу, а про те, щоб забезпечити цим громадянам України рівні права з іншими громадянами, які живуть у нашій державі.

Роксолана Дзьоба-Балян,
параолімпійка, чемпіонка Європи зі стрільби з лука:

– Можна сказати, що умови поки що створені щонайменші. Школи, ЛКП, адмінбудівлі у багатьох випадках залишаються для нас недоступними, і без сторонньої допомоги дістатися до них не завжди є можливість. Попри те, що чимало робиться, цього аж ніяк не достатньо. Багато моїх знайомих хотіли б працювати, чимось займатися, вести активний спосіб життя, але це залишається для них недоступним, вони просто не можуть добиратися туди, куди потрібно, адже кількох автобусів та тролейбусів з пандусами аж ніяк не достатньо, а щоб власний транспорт придбати, не вистачає коштів. Для багатьох недоступною залишається вища освіта, я сама через це не довчилася, бо наші виші розташовані зазвичай в старих приміщеннях, де є проблемою встановити ліфти чи пандуси.

Віктор Камінський,
проректор Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка:

– У нашому навчальному закладі створені певні умови для незрячих студентів. Якщо говорити про людей з обмеженими можливостями, то вади зору – мабуть, єдині, із якими можемо приймати на навчання до нашого вишу, бо такою є специфіка професій, до яких готуємо майбутніх виконавців. Більшість із них мусять бути фізично справними у рухах, тому особливих умов для інвалідів-”візочників” досі, на жаль, у нашому навчальному закладі немає.

Микола Сварник,
член ради засновників Навчально-реабілітаційного центру “Джерело”:

– Львів за останні п’ять років значно покращив доступність середовища для неповносправних. Можливо, ми цього не помічаємо, але, на щастя, у місті вже є  низькополі автобуси і тролейбуси. Минув уже той час, коли не було жодного туалету для людей на візочках, врешті є десяток ресторанів і кнайп, які передбачають доступність неповносправним. Звичайно, таких місць є менше, ніж хотілося б, однак  рух в цьому напрямі заданий і триває. На залізничному вокзалі й у аеропорту теж уже є відповідно обладнані ліфти і пандуси, в кожному великому торговому центрі жодних проблем з рухом людей на візках – немає. Інша річ – житлове будівництво. Поки що архітектори  інертно ставляться до адаптації проектів до потреб неповносправних. Тому лише третина житлових будинків відповідає всім вимогам доступності для людей з особливими потребами.  

Олеся Винницька,
PR-менеджер:

– Мені дуже шкода, що в Україні досі не створено належних умов для неповносправних людей, щоб вони жили нормально й відчували себе щасливими. Навіть така, здавалося б, елементарна справа, як прогулянка містом чи парком, дуже часто для них є недоступною. Адже сьогодні ще дуже мало вулиць відповідає потребам інвалідів, теж саме можна сказати про транспорт, ліфти тощо. Тому поки наші державні мужі вирішують, чи ця проблема варта їх уваги, кожен здоровий українець може вирішити її самостійно. Для цього потрібно мало – лише почати помічати неповносправних людей – на вулицях, у сусідньому будинку, у своєму під’їзді – і спробувати їм допомогти.

Любов Кукурудза,
голова Львівської територіальної первинної організації УТОС:

– Можу сказати, що умови починають створювати. У місті вже встановили кілька світлофорів, рельєфні переходи вулицями, пониження бордюрів і тому подібне. Львів – не найгірший на фоні інших міст України, але це не означає, що можна зітхнути і розслабитися. Є дуже багато недоліків, над якими слід попрацювати. Зокрема, комп’ютерні програми для сліпих, які коштують близько десяти тисяч доларів. Таку річ можуть дозволити собі одиниці. Відтак розробка існує, але користуватися нею надто дорого.

Настя Войтюк,
координатор проектів мистецько-терапевтичного центру “Непротоптана стежина”:

–  Треба звернути увагу, що зараз більше послуг, які надаються неповносправним людям, стосується соціальної сфери. Але не потрібно забувати і про їх культурний розвиток. Позиція саме такого розвитку для неповносправних в Україні є дуже слабкою. Лише у двох містах, Львові та Сімферополі, триває пілотний проект, який передбачає культурну освіту для таких людей. Самі ж неповносправні – чи то діти, чи уже дорослі – мають досить обмежені можливості навчання, звідти і обмежена можливість позашкільної освіти. Дуже жаль, що у великому місті немає такої кампанії, яка би пропонувала позашкільний розвиток людей із особливими потребами.